Кеті Рід - Ти моє світло, Кеті Рід

– Дякую, – тихо сказала вона.

Я кивнув у відповідь і кинув погляд через стіл. Ксюша сиділа навпроти і стискала в руці склянку з апельсиновим соком. Її очі недовірливо розширилися, а тіло напружилося. Ховаючи посмішку, я взявся за свій обід.

Поки не закінчилася перерва, ми обидва робили вигляд, що нічого не відбувається. Краєм ока я продовжував за нею спостерігати. Якийсь час Ксюша задумливо дивилася перед собою, а тоді відсунула від себе тарілку з наполовину з’їденою булочкою й далі пила лише сік. І уникала мого погляду.

Ревнує?

Уже по дорозі на пари я помітив, що ми з Деном пішли іншою дорогою. Швидше було б пройти шлях до нашого крила вулицею, але ми чомусь пішли довшою всередині будівлі.

Ден, здавалося, не звертав на це увагу, розповідаючи про вчорашні пригоди зі знайомими в нічному клубі.

Помітивши в одному з коридорів знайоме обличчя, я різко загальмував. На мить здалося, що серед першокурсників стоїть Ксюша, але ні. Це була її сестра. Даша якраз сперечалася з якимось хлопцем, оточена натовпом одногрупників.

Може, розпитати її про батька?..

Вже збираючись йти далі, я зрозумів, що Дена немає поруч. Виявилося, він теж зупинився позаду, а тепер дивився в бік Даші. Я теж перевів погляд на дівчину, дивуючись інтересу друга.

Схоже, одногрупник провокував її на сварку. Зрештою розізлившись, Даша врізала хлопцю по нозі, і Денис засміявся. Вона озирнулася, але він уже наздогнав мене, закинув руку мені на плече і повів далі.

– Що це було? – поцікавився я.

– Що саме? – широко всміхнувся він, однак його очі залишилися серйозними.

– Ти задивився на молодшу сестру Ксюші.

– Не розумію, про що ти говориш, - пробурмотів він, киваючи знайомій дівчині, яка одразу посміхнулася у відповідь.

Я закотив очі й зосередився на своїх думках. Треба буде перехопити Дашу пізніше...

Дві пари пройшли на автопілоті. Я намагався вникнути в суть матеріалу, який пояснювали викладачі, але зосередитися чомусь було важко. Після закінчення останньої я зітхнув від полегшення, хоча й розумів, що доведеться вдома розбирати теми заново.

– Ходімо, – Денис нетерпляче постукав кісточками пальців по столу. – Пора на тренування.

Коли я не зробив жодного руху, він теж завмер з конспектом у руці.

– Що таке? – нахмурився він, розглядаючи мене.

– Я не піду, – сказав я. – Прикрий мене перед тренером.

– Щось сталося? – друг знову опустився на стілець поруч. – Ти дивно поводишся.

Я стежив за іншими студентами, поки вони розслаблено залишали аудиторію, переговорюючись між собою. Дехто з хлопців і дівчат прощався з нами, і Ден кивав у відповідь.

– Я збираюся кинути футбол, – повторив я те саме, що й батькам напередодні.

– Що? – розгубився Ден.

Коли я нічого більше не додав, він кинув конспект на стіл і сперся на нього ліктями, зазираючи мені в обличчя. Він мріяв стати професійним футболістом, тож мої слова, мабуть, шокували його.

– Ти серйозно? – тихо спитав він.

Я кивнув. Денис шумно видихнув, обдумуючи ситуацію.

– Чому? У тебе ж добре виходить. Ти кращий захисник, з яким мені доводилося грати.

– Те, що у мене добре виходило, не означає, що мені це подобалося, – напівголосно відповів я.

Ден задумливо замугикав. Мабуть, здогадався, що це була забаганка батьків. Зрештою, його батьки теж накладали на нього багато вимог. Він докладав багато зусиль, щоб жити вільно, наскільки це можливо, але навіть у нього це не завжди виходило.

– Почекай хоча б до закінчення семестру, – запропонував він. – До того ж, де ми так швидко знайдемо нового захисника перед футбольним турніром?

Я нахмурився, але кивнув, погоджуючись. Підводити команду і тренера я не збирався.

– Домовились.

Ден зітхнув і знову підвівся на ноги. Я теж почав збиратися – ми залишилися в аудиторії самі. Лише викладач сидів за своїм столом, заповнюючи журнал. Попрощавшись, ми розійшлися в різні боки. Ден – до роздягалень, а я – надвір.

Пора зазирнути в барліг однієї художниці.

Наблизившись до студії, я сповільнив кроки і озирнувся. Навколо снували студенти. Дехто з них йшли додому, але більшість – в бік стадіону. Дівчата полюбляли спостерігати за тренуваннями футболістів, та й гравцям це піднімало настрій. Сюди ж ніхто не йшов.

Отже, сьогодні заняття немає.

Тримаючись невимушено, я продовжив шлях. До одноповерхової просторої будівлі залишалося всього кілька кроків, коли в п’ятдесяти метрах від мене з-за рогу вийшла Лера. Вона явно йшла по Ксюшу, щоб піти разом на трибуни.

Вибач, Леро, але не сьогодні.

Швидко сховавшись за дверима, я зачинив їх і повернув ключ, що стирчав у замку. Він тихо клацнув у навколишній тиші. Велике просторе приміщення, заставлене мольбертами, картинами і широкими столами, озивалося луною від будь-якого звуку. У повітрі, немов у сповільненій зйомці, літали пилинки і сильно пахло фарбою.