Кеті Рід - Ти моє світло, Кеті Рід

Я відкинувся на спинку стільця і впився в нього очима. Такі трюки перестали працювати зі мною уже дуже давно. Мати перевела погляд з нього на мене і зайшла з іншого боку:

– Ти ж не хочеш зіпсувати свою майбутню кар’єру? В нашій професії від репутації залежить усе.

Я зітхнув і встав з-за столу.

– Знаю.

Коли вже перевалило за десяту, телефон на столі раптом завібрував від повідомлення. Я зберіг доповідь на завтрашній семінар і встав з-за столу, дістаючи з кишені смартфон. Від знайомого імені пульс раптом прискорився.

Ксюша: Не розказуй іншим про нас.

Я схилив голову набік, перечитуючи повідомлення. Якби не зіпсований настрій, я б піддражнив її. Але не сьогодні.

Макс: Зробиш з мене новий секрет, як до цього – з Дена?

Ксюша: Я не можу розказати друзям те, чого не пам’ятаю.

Втомлено потерши перенісся, я перевів погляд за вікно. Панорама міста розстилалася перед очима, як на долоні. Зупинивши погляд на безперервному потоці машин, я задумався над відповіддю.

Найкращим варіантом було б розповісти їй правду. Та коли Ксюша звинуватила мене після клубу, я зрозумів важливу річ.

Вона не повірить.

Навіть якщо я розповім правду, вона зробить те, що робила з іншими хлопцями – втече. Та я – не вони. Не випадковий одноразовий пластир, який можна зірвати з рани і викинути у смітник.

Не варто було їй казати тих слів у п’ятницю. Тепер для мене все вирішено. Для неї – теж. Просто вона про це ще не знає.

Макс: Хай буде по-твоєму.

Якщо вона хоче погратися в таємні стосунки – гаразд. Пограємо.

Зранку я збирався в універ з нетерпінням. Після швидкого душу повернувся до кімнати і відчинив шафу. Погляд впав на дзеркало поруч і зачепився за вологі пасма волосся. Згадалося, як ніжно Ксюша торкалася його вчора. Довелося прикрити очі, щоб викинути з голови непрохані думки.

Вибравши чорну водолазку і штани, я повернувся до столу. Зібрав ноутбук і конспекти, потім підняв очі вище і нахмурився. Замість картини на стіні в моїй кімнаті завжди висіли медалі зі шкільних років. Мати пишалася моїми перемогами у спортивних змаганнях більше, ніж мною.

Зірвавши стрічки з гачка, я відкрив нижню шухляду стола. Медалі полетіли на саме дно, голосно брязнувши одна об одну.

Там їм і місце.

Перш ніж їхати на заняття, я заїхав за Денисом. Його квартира була по дорозі від мого дому до університету, тому зазвичай я заїжджав за ним. Ден жив окремо від батьків, коли хотів відпочити від постійного образу ідеальності, пришитого до нього не гірше, ніж до мене. Час від часу він кликав переїхати до нього, але я знав, що хотів би жити один.

– Запізнюєшся, – пробурмотів я, щойно друг приземлився на сидіння поруч. Двигун ожив, і ми виїхали на дорогу. Цей хлопець міг не спати всю ніч, а от зранку добудитися його було просто нереально.

– То й що? – знизав плечима він, відчайдушно позіхаючи. – Все одно перша пара легка.

– Перша – фізкультура.

– Правда? – стрепенувся він на сидінні поруч. – От чорт. Дякую, що розбудив.

– До речі, – сказав я. – Наступного разу прибирай після себе у машині. Вчора мені довелося робити це самому.

Ден відкинув назад золотисте волосся, що вічно падало йому на очі, і зацікавлено примружився.

– Раніше тебе це не сильно хвилювало. Когось підвозив?

– Я казав тобі про це сто разів, - закотив очі я, пропустивши друге питання повз вуха.

– Хіба? – здивувався він. – Ну добре, неважливо.

Ввімкнувши музику гучніше, він став підспівувати під рок. Намагався вмовити й мене, та я лише хитав головою в такт, обдумуючи план дій на сьогодні.

На обіді я потягнув Дена в кафе. Дівчата вже сиділи за столом. Поки ми купляли собі їжу, я краєм ока розглядав Ксюшу.

Вона досі мене не помітила. Практично розпластавшись по столу, вона відвернулася від подруг і малювала щось у блокноті. Аж ось, наче відчувши мій погляд, підняла голову. Її зелені очі, загублені в думках, зустрілися з моїми і здивовано розширилися.

– Чого застряг? – Ден обійшов мене у черзі й першим підійшов до каси, поки я знову озирнувся до Ксюші. Вона вже відвернулася, нервово ховаючи блокнот у рюкзак.

Що ж, гра почалася.

Тримаючи в руках тацю з тарілкою пасти і чорною кавою, я наблизився до дівчат, намагаючись не дивитися на Ксюшу. Ден сів із Лізою і одразу завів невимушену розмову. Я ж опустився на останній вільний стілець поруч з Лерою. Вона, як завжди, сором’язливо зіщулилася і схопила зі стола телефон. Той вислизнув з пальців і полетів на підлогу.

– Ой! – пискнула вона.

Швидко простягнувши руку, я спіймав смартфон і простягнув дівчині. Вона вдячно посміхнулася і обережно забрала його з розкритої долоні. Ми всі знали, що Лера боялася хлопців через колишнього. За останні два роки вона пройшла довгий шлях, щоб отак сидіти поруч зі мною або Деном і навіть брати участь у розмовах.