Володимир Кирилович Винниченко - Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко

На непогорілих же вулицях валялись вирятувані діжки, скрині, кочерги, свитки; між ними плакали й вовтузились діти, жінки та діди; мов задубілі, стояли мужики з повислими руками, з скляними, недвижними поглядами, з опаленими бородами. Або, збившись докупи, без ладу махали руками, кричали, наче сподіваючись криком забити полум’я своїх мук, свого одчаю і туги.

Між ними сиротливо блукали собаки і, піднімаючи голови догори, жалібно, страшно вили. Вили таким воєм, наче вже бачили страшні постаті голоду, нужди, хвороб, які зграєю йшли на погоріле село. На собак з ненавистю і страхом кричали, вони підгортали хвости і знов, одій-шовши, підіймали голови й вили. Прив’язані до тинів корови та коні ревли, тупчились; діти дрижали з холоду і плакали; хитались і голосили жінки.

А сонце велично, розкішно плило собі; земля назустріч кадила йому фіміамом туманів своїх і ніжно дихала, як засоромлена коханка. Дерева заспокоїлись і тільки часом здригувались голими вітами, неначе згадуючи страхіття ночі.

Але люди не могли заспокоїтись; вони ходили поміж почорнілих хат, розкидали недогорілу солому, диким поглядом озирали задимлену руїну і безсило схиляли голови на груди.

Коло згорілого трупа ксняки і повалених стін стояв дід, без шапки, з пропаленою сорочкою, і мовчав. Вітер несміло, боязко гравсь його сивим чубом. Довго стояв дід, потім підвів голову й, дико, люто дивлячись в небо, заговорив:

— Ну, й усе?.. Чи ще мало? Га?

Він розідрав сорочку і випнув жовті, кістляві старі груди з жовто-сивим волосом на їх. На губах йому стояла піна, в старих зморшках лежала сажа, полинялі очі блищали гострим, холодним світлом.

— Як мало, то можна й ще... Ось-ось, о...

На його дивились сусіди і йшли до його.

— Та схаменіться, діду! Що ви кажете? Бог дав і взяв.

— Взяв? — впився в сусіду страшним своїм поглядом дід. — За що взяв?

— Людей виніть, діду, люди винні, а не бог...

— Де вони, ті люди? — повів очима дід навкруги.

— Нема їх тут, шукать треба, ходім...

Дід не хотів іти, але його повели туди, де стояли і кричали інші. Дід ішов, схиливши голову, і вітер несміло, винувато гладив і хилитав його сиве, розкудовчене волосся.

— Студенти запалили!.. Вони!.. Не хто, як вони!.. — кричав рудий, веснянкуватий Гаврило і, показуючи замазаною у сажу рукою до ліса, грізно тряс головою.

— Я сама вчора двох бачила, своїми очима бачила їх! — випнулась наперед Козубиха. — Ішли і -дивились на Домашину хату. А з неї якраз і почалось. Вони!..

— Де вони, ті студенти? — раптом, пролізаючи до Домахи, глухо спитав дід, і по линя лі очі його дивились гостро і люто.

— Де? — хитнула головою Домаха. — Шукай їх! Ти його піймаєш. Там!..

— Де «там»?

— У лісі, у чорта в болоті...

— У чорта? Де ті студенти, давай їх сюди! Давай, я вимотаю їм жили, я наточу крові їхньої і буду гасити мою хату. Давай!

— Жили їм вимотать!! — летів крик із грудей, із стиснених кулаків, з затуманених очей. Летів і нісся до високого, спокійно-радісного неба з веселим, величним сонцем. І собаки піднімали голови до сього сонця і страшно вили, і курилась чорна руїна хат, наче руки, простягаючи тонкі стовпи диму до царя природи. А цар природи весело сміявся.

В кінці вулиці з’явився якийсь чоловік. Він чогось озирався назад і поспішав. Чоботи йому і свита були заляпані, шапка одсунута назад, і з блідого лоба капав піт на худі щоки.

Надійшовши до розкиданих, скупчених діжок, клунків, до плачучих дітей, він зменшив ходу й часами зупинявся. Потім знову озирався назад і скоріше ішов уперед, дивлячись круг себе широкими, напруженими очима. І молоде, худе та бліде лице його наливалось чимось похожим на крик і плач погорілих людей.

І дедалі йшов він, то все менше озирався назад і частіше зупинявся, розпитував і болючими, великими очима дивився на дрижачих дітей, на виючих собак, на шматки погорілих розкиданих дощок. А коли підійшов до купи людей, що стояли й кричали, губи йому дрижали, і очі горіли.

— Драстуйте! — хрипло поздоровкався він.

Хтось сказав йому «драстуйте».

— Чого ж ви ждете тепер? — дивлячись на всіх гарячими очима і лижучи сухі, дрижачі губи, раптом голосно скрикнув він. Всі здивовано і замовкнувши подивились на його.

— А ти хто такий? — суворо спитав чийсь голос.

— Хто я такий? — перепитав чоловік і на мент зупинився. Здавалось, в грудях йому було щось таке велике, що не могло все зразу вистрибнути і, застрягнувши, здавило горло.

А потім воно, се велике, болюче, стало вилітать йому з грудей шматками слів, шматками вогню, шматками гнівної муки.

А вони вже не питали, хто він такий.

— Голубчику наш! — плакав чийсь жіночий голос, а чоловіки шумно зітхали й дивились кудись далеко, поперед себе.

Від руїни ж здіймались спокійно стовпики диму до ясного неба, і вила недалеко собака.

— Стражники їдуть! — раптом хмуро хтось бовкнув. Всі заворушились, а чужий чоловік враз замовк, швидко засунув праву руку в кишеню і озирнувся. В кінці вулиці на конях, зупиняючись і, мабуть, щось питаючи у людей, їхало троє людей в сірих одежах і з винтовками за плечима.

— Бачите? — повернувся чоловік до всіх. — Ось приятелі ваші... Вони когось шукають тепера, ворога свого шукають. — Чоловік посміхнувся.

— Так от се вони?.. — виступив наперед дід. — Ще приїхали? Мало їм нашого лиха?!

І очі йому дивились люто й чекаюче.

Коні, фиркаючи, підбігли до самого гурту. Стражники, підбираючи поводи, пильно шукали чогось очима і, не здоровкаючись, мовчали.

Чужий чоловік важко дихав і дивився на їх. Очі його зустрілись з очима переднього стражника, і той вмент привстав на стремена і скрикнув:

— Го! Є!.. Тут!.. Ось!..

Два інші стражники зразу повернули голови і подивились за його рукою:

— Він?

— Він, сукин син!.. Ану, марш за нами!

Чужий чоловік стояв і не рухався, права рука йому глибоко була засунена в кишеню.

Люди то здивовано, то хмуро подивлялись на стражників, на чужого чоловіка, один на одного. Враз наперед виступив дід.

— Вам кого треба? Мене? Нате!.. Стріляйте...— І дід виставив розхристані груди, жовті, як старий віск.

— Отойді, дєд, нам треба ось його... Ступай за нами.

Чужий чоловік повернувся до людей і