Джон Мільтон - Утрачений рай, Джон Мільтон

Зло, і Смерть до нас прийшли. Крізь рінь

Зернисту в надрах Раю струменіла

Ріка; від неї плідний грунт живили

Джерельця і грайливі бурчаки,

Котрі в долини ринули й зливались

По той бік Раю в річище північне,

А те на четверо ділилось рік,

Що їх в цій оповіді оминем.

Та варт сказать (о, чи то вдасться?)

Про кришталеві райські ручаї,

Що вививалися з-поміж дерев,

Виблискуючи у сріблястих ложах,

Дзюрчали тихо й дихали нектаром,

Всім корінцям приносячи вологу,

А пишним різнобарвним квітам – роси.

Нема таких квіток в оранжереях!

Невтомна і незаймана Природа

В Раю цвітіння – плодоношення несла

Долинам, пагорбам, лісам і лукам.

Там в затишку щасливому гаїв

Духмяніла і капала з дерев

Живиця чи бальзам, як сльози чисті.

І там налиті світлом, мов сонця,

Пишалися смачні плоди. Подібні

Немов росли в міфічних Гесперид,

А справді се було лише в Раю: —

Такі гаї, луги, узвишшя, луки,

Де в свіжій зелені паслись отари;

Вологі видолки стобарвоцвітні

Й пологі береги в кущах троянд.

Північні схили Раю без колючок

Давали затінок і прохолоду

В печерах та у гротах, що темніли

В гірляндах виноградної лози.

Котра тяглась-в’юнилася до Сонця

Та сповнювала соком сизі грона.

З-під камінців джерельця жебоніли

Й переливалися в озера чисті,

А ті одсвічували, мов свічада, струнку

Розкішність пальм і строгість мирту,

Де птаство в мерехтливім шумі листя

Дзвеніло радісно весняним співом,

Мов усесвітній Пан вів у танок

Своїх супутниць Ор і юних Грацій.

Міфи донесли не все із міфів

Із давнини! Ні ті, де Прозерпіна

Зривала серед райських лук квітки,

Поки її саму зірвав, мов квітку,

Й завів у царство тьми похмурий Діт,

А матінка її Церера скрізь

Заплакана шукала любу доню;

Ні ті, де шумував чарівний гай

На берегах Оронту коло Дафни;

Ні життєдайне джерело Кастильське;

Ні райський острів на ріці Тритон,

В Тунісі, де божок тамтешній Хам

(У Лівії відомий як Амон

Чи Зевс) жалів молочну Амальтею

І немовлятко Бахуса ховав

Від мачухи – родительки безсмертних

Богів Реї; ні гора Амара

В спекотній Абіссинії, звідкіль

Бере початок Ніл, де, як в Раю,

Вирощують у розкоші синів

Владики Ефіопські; – всім куточкам,

Що вславилися на Землі як райські,

Не дорівнятися до Першораю,

Що Бог в Ассирії створив! Похмуро

Занурювався Сатана у вир

Життя новосотвореного. Враз

Побачив дві прямі стрункі істоти!

Божественно прекрасні, гордовиті,

У наготі довершено-величні,

Вони, немов владики всього Раю,

Поважно виступали, несучи

В собі немеркно-світлий образ Бога:

Сувору чисту Святість – Мудрість – Правду.

Хоча суворі, сповнені Свободи,

Що дітям дав Творець: в Свободі – Сила.

Проте здавалися сі дві істоти

Не рівними, не рівна бо їх стать.

У нього – розум гострий та одвага,

У неї – ніжна м’якість та принада;

Він – лиш для Бога створений; вона —

Для Бога в мужеві; у нього – сила;

У погляді його твердому – влада

Несхитлива. Його цупке волосся

Одкинуте хвилясто до плечей

Широких; а її злотисті коси,

Розпущені принадно, війно-пишні,

Мов покривало, огортали стан,

Закучерявлені, неначе хміль,

Що пагінням закрученим шукає

Стійкої, дужої опори. Муж —

Опора їй. Вона йому належить,

Принадно-горда й ніжно-непоспішна.

Обоє у невинній чистоті

Не прикривали потайних частин

Своїх тілес, бо їм були не знані

Гріхами зроджені безчестя й стид.

(А скільки ж натерпілись потім люди,

У показній цнотливості фальшивій

Тавруючи природний дар ганьбою

І крадучи самі у себе щастя

Нескаламученої наготи!)

А ці ходили голі й не стидались

Ні Бога, ані Ангелів, бо Зла

Не знали ще. Побравшися за руки,