Джон Мільтон - Утрачений рай, Джон Мільтон

то я не був такий великий —

Щасливим був би; не зазнав би мрій

У сонмі інших непримітний служка

Без поривань високих… Ні, не те!

Тоді на Небі бунт підняв би інший

З Великих і до нього б я пристав.

З Великих? – Хто? …Були там і Гіганти,

А встояли. Вони по добрій волі

Не піддались спокусі. Міг і я

По власній волі встояти… Хто винен?!

Невже – Свобода і Любов небесна,

Що всім даровані? То хай прокляття

Паде на них! Ненависть чи любов —

У тій і в тій для мене горе. Воля

Моя супроти Божої прокляттям

На мене падає. Завжди і скрізь

Палаю в муках розпачу і люті

Й ношу з собою Пекло… Сам я – Пекло!

Провалююсь у прірву, а під нею

Нові безодні зяють, глибші й глибші,

Де й Пекло вже здаватиметься Раєм.

Невже мені полегшення не буде,

Покути чи прощення? …Ні! Ніколи,

Допоки не зламаюсь у покорі.

Але чи можна, надихнувши друзів

На бунт проти Всевишнього – скоритись?!

О, їм не знать, в яких вогненних муках

Моя гординя бунт той породила, —

Їм, що у Пеклі трон мені воздвигли

Й коронували, і вручили скіпетр.

Що більша шана, то падіння глибше;

Єдина у гордині радість – мука.

А що, коли покаятися? Ласку

У Бога вимоливши, знов сіяти

В небесній славі? …О, тоді я знов

Зневажив би покору. Волелюбству

Гидкі поклони й монотонні гімни.

Ніколи не настане примирення

Там, де ненависти глибоку рану

Роз’ятрено. Це знову довело б

До бунту ще одчайнішого – в Пекло

Ще глибше. За коротку передишку

Подвоєними муками платив би.

Се знає мій Мучитель. Він спокою

Не дасть мені, а я – не попрошу.

Відкинутий навіки, безнадійний,

У Світ Новосотворений спускаюсь

До випестовуваних Ним людей.

Так. Прощавайте, і страхи, й тривоги!

Зло, стань мені Добром. З Царем Небесним

В Імперії, де половина людства,

Напевно, стане під мої знамена,

Тепер владарюватимем удвох».

Коли се мовив, аж перемінилось

Його бліде з ненависти обличчя:

Злість, розпач, заздрощі, неприкаяність

Спотворили благочестивий вид

Незвично і небачено, бо лицям

Небесним ця спотвореність чужа.

Він похопивсь і – перший лицемір

Що благочестям прикривав облуду,

Єлейно вигладив лице. Намарно!

Бо гострозорий Уриїл здаля

Простежив лет його, побачив злобу,

Обличчя скривлене й одчайні жести,

Коли із Ассирійських гір на Гай

Злий Дух у самозабутті дививсь

І, розпростерши крила, підлетів

Ще ближче. Там рівнина щедродайна

Благословенно мріла на узвишші,

А знизу урвища скелясті й кручі,

Чіпке коріння вузлувате й хащі

Угору загороджували шлях.

Над кручами за рядом ряд все вище

Могутні підіймалися дерева

Терасами, немов амфітеатр,

Де тіняво переплелися крони

Ялини, кедра й стрункотілих пальм —

Видовище величне! А ще вище

Все опоясував зелений мур

Кущів. Відтіль Адам міг озирати

Своє покірне царство. Там буяв

В осерді Раю найпишніший сад,

Усипаний суцвіттям і плодами,

Що позичали з Сонця різнобарв’я,

Таке, як грає в надвечірніх хмарах

Чи в райдугах вологих після злив,

Здоров’ям дихаючи. Ніжний легіт

Овіював і пестив Сатану

Й на мить накликав радість. Хоч відчаю

Не подолав, приніс духмяні вісті

Й шептав, звідкіль вони… Як мореплавці,

Полишивши мис Доброї Надії,

Пливуть до Індії повз Мозамбік,

А з млосної Аравії тим часом

До них з вітрами теплими летять

Принадні пахощі парфум і спецій, —

Вдихаючи їх, моряки навмисно

Сповільнюють плавбу, і океан

Ряхтить усміхнено. Так Сатана

Вдихав ті райські запахи – дарма,

Що прилетів поруйнувати Рай.

Не те що демон Асмодей: бо той,

Злякавшися кадила, де чаділи

Печінка й серце риб’ячі, утік

Од жінки, мученої ним, в Єгипет,

Де зганьблений в кайданах опинивсь.

А Сатана повільно наближався

До Раю, почуваючи печаль,

І зупинивсь замислено. Йому

Дорогу перегородили хащі,

Гілляччя переплутане, густе,

Де не пройти ні звіру, ні людині.

Лише на сході височіла Брама.

З погордою од неї одвернувшись,

Диявол легко шугонув угору

Й посередині Раю опинивсь.

Так вовк никає по слідах отар

І, щулячись опівночі в криївці

Під огорожею, що круг кошари, —

Враз пружно перестрибує вориння

І падає між вівці та ягнята;

Або як злодій у багатий дім

Купецький, де тяжкі замки й запори,

Пролазить у вікно або крізь дах,

Пробравши в черепиці отвір, – так

Всесвітній Архизлодій у Господню

Кошару вліз (услід за ним і досі

Розпусні найманці у Церкву лізуть).

В Раю Лихий знов крила розпростер,

Сів на вершечку Дерева Життя,

Хоч не життя у Рай приніс, а смерть,

Бо не життєва сила Сатану

У Дереві тім вабила, а велич

І висота. Не знав він, що порука

Безсмертя є в тім Дереві, – не знає

Ніхто, крім Бога, й дотепер. А люди

І досі гублять життєдайні сили

Собі на шкоду чи розпусні грища.

Як глянув Демон з Дерева на Рай,

Ще більше здивувався. Всі багатства

Природні і пожитні для людини,

Там перехоплювали через край;

Ні – краще: там немовби Небеса

Спустилися на Землю, де буяв

Благословенний райський сад на сході

Едему, що між Тигром і Єфратом

Розкинувся. Минуть тисячоліття,

І там біблійне місто Телассар

Паде від ассирійського меча

І еллінська Селюція повстане.

Облюбувавши землю цю для Раю,

Бог різні розсадив на ній рослини,

Приємні з вигляду, смачні, пахучі

Й посеред Раю – Дерево Життя —

Од всіх ароматичніше і вище,

А поряд виростив гіллясте Древо

Знання – страшне, бо з нього і Добро,

І