Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

class="p1">Товстун Чарлі хотів було заперечити, наполягти на своєму, але його просто внесло досередини. Він ненавидів себе. Наздогнав Павука аж на сходах.

— Я зайду. Але не співатиму.

— Ти вже зайшов.

— Я знаю. Але я не співатиму.

— Немає сенсу казати, що ти не зайдеш, якщо ти вже всередині.

— Я не вмію співати.

— Хочеш сказати, ніби весь хист до музики теж дістався у спадок мені?

— Я хочу сказати, що як відкрию рота, щоб заспівати на людях, то обригаюся.

— Просто подивися, як це робитиму я, — заспокійливо стис передпліччя Чарлі Павук.

Іменинниця та дві її подруги видерлись на невеличке підвищення і радше прохихотіли, ніж проспівали «Королеву танцю» «Абби». Товстун Чарлі посьорбував джин-тонік, який хтось тицьнув йому до рук, і скрушно зітхав на колену фальшиву ноту і не змінену тональність. Решта компанії привітала співачок оплесками.

На сцену видряпалась інша дівчина. Це була та сама, яка запитувала в Товстуна Чарлі, куди вони прямують. Зазвучали перші акорди «Будь поруч» Бена Кінга, і дівчина заспівала (десь дуже приблизно на тому місці, де мала бути перша фраза). Вона не влучила у жодну ноту, не прочитала правильно жодної фрази і промазала з кожнісіньким вступом. Товстун Чарлі їй співчував.

Вона спустилась зі сцени і підійшла до барної стійки. Товстун Чарлі збирався сказати щось підбадьорливе, але вона світилась від щастя.

— Було та-а-ак класно! — сказала вона. — Просто неймовірно!

Товстун Чарлі заплатив за її напій: велику порцію горілки з апельсиновим соком.

— Я так натішилась! Ти не хочеш спробувати? Ну ж бо. Тобі теж варто. Закладаюся, в тебе не вийде гівняніше, ніж у мене.

Чарлі стенув плечима: він сподівався, що цей жест продемонструє, які незвідані глибини гівна у ньому закорковані.

Павук вирушив до невеличкої сцени з таким виглядом, ніби на нього був спрямований промінь прожектора.

— Можу побитись об заклад, що він фантастично співає, — заявила горілка-з-соком. — Хтось казав, що ти його брат?

— Ні, — нелюб'язно пробурмотів Чарлі. — Я казав, що він — мій брат.

Павук заспівав. То була «Під помостом» гурту «Дріфтерс».

Якби Чарлі так не любив цієї пісні, нічого б не трапилось. Але коли Товстуну Чарлі було тринадцять, він щиро вірив, що «Під помостом» — найкраща пісня на білому світі. (Коли він уже був пошарпаним і втомленим від життя чотирнадцятирічкою, найкращою піснею в світі стала «Ні, жінко, не плач» Боба Марлі). І ось тепер Павук співав його пісню — і співав добре. Він співав чисто і вкладав у свій спів почуття. Люди перестали пити, перестали говорити і дивились на Павука, і слухали, як той співає.

Коли Павук закінчив, йому зааплодували. Якби присутні носили капелюхи, то напевне запустили б їх у повітря. Горілка-з-соком озвалась до Чарлі:

— Тепер я розумію, чого ти не хочеш співати. Ну тобто, тобі до цього не дорівнятися.

— Ну... — буркнув Чарлі.

— Тобто й так видно, кому в родині дістались усі таланти, — сказала вона зі знущальною посмішкою, а тоді похитала головою і задерла підборіддя. Це задерте підборіддя і вирішило справу.

Товстун Чарлі попрямував до сцени, ставлячи одну ногу рівнісінько поперед іншої на доказ власної разючої спритності. Він пітнів.

Наступні кілька хвилин минули наче в тумані. Він перемовився з діджеєм, обрав пісню зі списку (нею виявилась «Незабутня» Нета Кінга Коула), почекав хвильку, яка здалася йому вічністю, і отримав у руки мікрофон.

У роті пересохло. Серце вискакувало з грудей.

На екрані загорілося перше слово: «Незабутня...».

Бачте, Товстун Чарлі справді вмів співати. У нього був сильний, виразний і рухливий голос. Коли він співав, то всеньке його тіло перетворювалось на музичний інструмент.

Залунала музика...

У себе в голові Товстун Чарлі був цілковито готовий розтулити рота і заспівати. «Незабутня, — співав би він, — ось ти яка...», і пісня та була б для його мертвого батька, і для його брата, і для того вечора...

Тільки ж він не зміг. На нього дивилися. З балкончика пабу за ним стежило дві дюжини пар очей. Багато з них належали жінкам. А на публіці Товстун Чарлі не міг навіть рота розтулити.

Він чув, як грає музика, але просто стояв. Йому було дуже холодно. Здавалося, його стопи десь дуже далеко внизу.

Він таки змусив себе розтулити рота.

— Здається,— дуже чітко проказав він у мікрофон, так, що його було чутно з-за музики, і слова відлунювали з кожного куточка приміщення, — здається, зараз мене знудить.

Зі сцени не було елегантного виходу.

А потім усе трохи попливло.

Існують легендарні місця. Кожне з них існує у власний спосіб. Частина з них укриває землю. Інші ховаються під світом, як під шаром фарби.

Є гори. То скелясті місця, куди ви дістанетесь, перш ніж видертись на кручі, що ними обрамлений край світу, і в тих горах є печери, глибокі печери, що були заселені задовго до того, як на землю вперше ступила людська нога.

Вони й досі заселені.

П'ятий розділ, у якому ми дізнаємось про численні наслідки наступного ранку

овстуну чарлі хотілося пити.

Товстуну Чарлі хотілося пити, і в нього боліла голова.

Товстуну Чарлі хотілося пити, в нього боліла голова, у роті був присмак самого зла, очам було затісно у черепі, зуби крутило, шлунок пекло, спина боліла від колін аж до маківки, а мозок неначе витягли і замість нього начинили голову ватними кульками впереміш із голками-шпильками, тому будь-яка спроба думати давалася з болем, а очам не просто було затісно, вони, вочевидь, уночі викотилися геть, а потім їх прибили на місце покрівельними цвяхами. Будь-який звук, гучніший за броунівський рух, у якому молекули повітря делікатно дрейфували одна повз іншу, значно перевищував больовий поріг Чарлі. А ще йому хотілося здохнути.

Товстун Чарлі розплющив очі й збагнув, що припустився помилки: повіки впустили денне світло, а це боляче. Але чоловік принаймні зрозумів, де перебуває (у власному ліжку, в своїй спальні), і, оскільки перед очима в нього виявився годинник на нічному столику, дізнався, що зараз пів на дванадцяту.

Чарлі подумав, по одному слову за раз, що гірше вже просто бути не може: таким похміллям, як у нього, старозавітній Бог міг