Роджер Желязни - Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни

«О, пречудово! — мовив я. — Ти, мабуть, попоїсти прилетів?»

«Так. Завжди прилітаю сюди наостанок, бо ж тут ростуть мої улюблені сливки, добрий десерт після комашні. Найліпше я бережу на кінець».

«Як і годиться, — схвалив я, — в усіх справах. Скажи-но, — спитав я, бо, поживши з Растовим, уже добре на такому знаюся, — ти колись куштував задавнені сливи-падалиці, зморшкуваті такі, на вигляд зіпсовані й неапетитні?»

«Ні, — мовив кажан. — Це була б дурість, маючи стільки добрих слив на дереві».

«Он як, — зауважив я. — Але ж зовнішність буває облудна, а „добрий“ — поняття, безперечно, відносне».

«Ти про що?» — не зрозумів кажан.

«Я теж полюбляю фрукти, — пояснив я, — і дізнався їхній секрет. Он ті, що там долі лежать, набагато ліпші від тих, що ще висять на гіллі».

«Як так?» — не повірив він.

«Секрет у тім, що, лежачи там, назавжди відрізані від джерела існування, вони збирають решту життєвих сил, щоби певним чином рости далі. Так, вони від цього морхнуть, але сквашують із власної сутності особливий новий еліксир, з яким не зрівняються звичайні соки плодів на дереві».

«Вони значно смачніші?»

«Ні. Аж ніяк. Йдеться не тільки про смак. Йдеться про міцний дух».

«Гадаю, варто спробувати».

«Ти не пожалкуєш. Дуже рекомендую».

Тож кажан злетів на землю, знайшов одну таку сливу й угризнув.

«Фе! — вигукнув він. — Вони погані! Перестиглі, та й...»

«Дай їм шанс, — наполіг я. — Вкуси ще, проковтни, тоді ще дещицю. Просто трошечки почекай».

І Голка скуштував ще. І ще.

Трохи згодом він сказав: «Мені злегка паморочиться. Але це навіть... приємно».

Він скуштував ще одну сливу, тепер уже явно з більшою охотою. Тоді ще одну.

За певний час він визнав: «Вапнюго, ти мав рацію. У них щось дуже особливе. Я відчуваю тепло...»

«Так», — відказав я.

«А запаморочення насправді й не запаморочення. Воно приємне».

«Бери ще. Багато бери, — сказав я йому. — Наберися донесхочу».

Незабаром слова його стали аж такі нерозбірливі, що я мусив сповзти з дерева, щоб напевне розуміти все сказане. І тут я почав: «Ти ж був із Графом, коли він лаштував собі нові могили, чи не так?»

Ось так я й дізнався, де вони, а також почув, що минулої ночі Граф саме перебирався до однієї з них, — закінчив розповідь Вапнюга.

— Молодець, — похвалив я. — Молодець.

— Маю надію, прокинувшись, він не почувався так зле, як ото я того ранку. Я не став чекати, бо, як розумію, побачити змій у такому стані дуже кепсько. Принаймні Растов так стверджує. У моєму ж випадку я побачив людей — усіх тих мимохідних циганів. А потім, звісно, тебе.

— Скільки ж могил є, окрім крипти?

— Дві, — відповів змій. — Одна на південний захід, друга — на південний схід.

— Хочу глянути.

— Я тебе відведу. Південно-західна ближча. Ходімо спершу туди.

Ми рушили й перетнули ділянку місцевості, де я ще не був. Трохи згодом ми дійшли до цвинтарика, обгородженого ржавим залізним парканом. Брама не була замкнута, і я розчахнув її плечем.

— Сюди! — мовив Вапнюга, і я пішов за ним.

Він привів мене до невеличкого мавзолею під голою вербою.

— Там, — сказав змій. — Склеп праворуч відчинено. У ньому нова труна.

— Граф усередині?

— Навряд. За словами Голки, він спав у другій могилі.

Та я все одно зайшов і певний час обмацував віко лапами, перш ніж зміг його відчинити. Виявилося, що піднімається воно легко. Усередині було порожньо, якщо не брати до уваги кількох жмень землі на дні.

— На вигляд справжня, — констатував я. — Тепер веди до другої.

Цього разу ми йшли довше. По дорозі я запитав:

— Чи Голка казав, коли саме влаштували ці могили?

— Кілька тижнів тому.

— До безмісяччя?

— Так. Він це дуже підкреслював.

— Це зруйнує мою схему, — виснував я. — А все ж так пасувало...

— Мені прикро.

— Ти певний, що саме так він сказав?

— Абсолютно.

— От халепа.

Сонце яскраво світило, хоча на небі були хмаринки, не кажучи вже про добрячу їхню купу над будинком Доброго Доктора далі на південь. Північний вітерець ніс прохолоду. Ми простували крізь осінні барви — брунатні, червоні, жовті. Земля була волога, але не грузька. Я вдихав аромати лісу й землі. З віддаленого димаря вився димок, і я подумав про Древніх Богів. Цікаво, що вони змінять, якщо відкрити їм шлях назад? Світ може бути приємним або мерзенним місцем і без надприродного втручання; ми знайшли власні способи робити те й се, визначили власне добро й лихо. Деякі боги дають чудові окремі ідеали, які варто брати за взірець, але не конкретні настанови до виконання тут і тепер. Що ж до Древніх, я не бачив жодного сенсу водитися з істотами геть-чисто позамежними. Всяке таке, гадаю, має лишатися в абстрактних платонічних царинах, а не турбувати мене своєю фізичною присутністю... Я дихав запахами дров’яного диму, глини та підгнилих опалих від вітру яблук, що лежали в затінку саду й, мабуть, досі були вкриті вранішньою памороззю. Високо в небі, покрикуючи, летів у вирій ключ птахів. З-під ніг у мене чулося, як кріт риє землю...

— Растов так щодня пиячить? — запитав я.

— Ні, — відказав Вапнюга. — Почав щойно напередодні смерті місяця.

— Чи заходила до нього Лінда Ендербі?

— Так. Вони довго базікали про поезію й когось на ім’я Пушкін.

— Ти не в курсі, чи вона помітила Альхазредову ікону?

— То ти про неї знаєш... Ні, тверезий чи п’яний, він її нікому не покаже, доки час не настав.

— Коли я оце тебе шукав, то бачив, як він тримав щось подібне до ікони. Дерево, десь три дюйми заввишки, дев’ять — завдовжки?

— Так, і він справді виймав її нині зі схованки. Коли його сильна туга хапає, він, утішаючись, «рине на берег Галі[13] й спогляда живий образ руїни», щоб нагадати собі, нащо він робить усе це.

— Це майже признання, що він зачиняє, — зауважив я.

— Інколи мені здається, що ти зачиняєш, Нюху.

Наші очі зустрілися, і я завмер. Інколи треба ризикувати.

— Так і є, — визнав я.

— Зараза! То ми не самі!

— Не розголошуймо