Франсуаза Саган - Здрастуй, печаль!, Франсуаза Саган

Розділ VIII

Другого дня я прокинулася в чудовому настрої: відчувала тільки невелику втому та біль у потилиці, бо забагато випила віскі. Як і щоранку, сонячне проміння заливало моє ліжко; я відкинула простирадло, зняла піжамну куртку підставила голі плечі сонцю. Притулившись щокою до зігнутої руки, я бачила перед собою велике мереживо на простирадлі, а далі, на плитці підлоги, непевне повзання мухи. Сонячні промені були ніжні й теплі, і мені здавалося, що вони проникають аж під шкіру, намагаються дбайливо мене розігріти. Я вирішила, що цілий ранок отак лежатиму непорушно.

Вчорашній вечір усе чіткіше поставав у моїй пам’яті. Я пригадала, як сказала Анні, що Сіріл мій коханець, а вона засміялася: коли напідпитку кажеш правду, ніхто тобі не вірить. Пригадала мадам Уебб та сперечання з нею; я звикла до таких жінок: у цьому середовищі і в такому віці вони часто здаються огидними через своє неробство та бажання жити розкішно. Порівнюючи її зі спокійною Анною, я ще виразніш бачила, яка вона нудна й зіпсута. Та це можна було й передбачити; я не знала, котра з батькових приятельок могла б на довший час скласти конкуренцію Анні. Щоб приємно проводити вечори з такими людьми, треба чи трохи напитися і охоче встрявати з ними в суперечки, чи бути в інтимних стосунках з кимось із них. Для батька з Уеббом це було простіше: немов азартна гра. «Вгадай, хто сьогодні вечеряє і спить зі мною? Крихітка Марс, що знімалася в Сореля. Завітав до Дюпюї, а там…» Батько сміявся і плескав його по плечу: «Щасливець! Вона майже така гарна, як Ельза». Дитяче хизування! Однак мені подобалося, що вони вкладають у свої розповіді запал, вогник. І навіть під час нескінченно довгих вечорів на терасі кав’ярні, коли Ломбар тужливо звірявся батькові: «Я любив лише її, Реймоне! Пам’ятаєш ту весну, коли вона покинула мене… Як безглуздо, коли чоловік присвячує все життя лише одній жінці!» — це виглядало негарно, принизливо, але й зворушливо: два чоловіки звіряють один одному свої жалі за чаркою спиртного.

Друзі Анни, певно, ніколи не розповідали про самих себе. Вони, безперечно, і не знали таких пригод. А навіть якщо й говорили про це, то, певно, сміялись із почуття цнотливості. Я відчувала, що готова розділити з Анною поблажливе ставлення до наших знайомих — приємну поблажливість, заразливу… Однак я бачила себе в тридцятирічному віці, бачила більш схожою на наших друзів, ніж на Анну. Я задихатимусь від її мовчазності, байдужості, стриманості. Навпаки, десь за п’ятнадцять років, трохи пересичена життям, я схилюся до якогось звабливого чоловіка, також ледь утомленого життям, і скажу йому: «Моїм першим коханцем був Сіріл. Тоді я не мала ще й вісімнадцяти років, а на морі було так гаряче…»

Я залюбки уявляла собі обличчя цього чоловіка. Він матиме такі самі дрібні зморшки, як і мій батько. Хтось постукав у двері. Я швидко натягла піжамну куртку і крикнула: «Увійдіть!» Це була Анна, вона обережно несла чашку кави.

— Я подумала, що вам, певно, хочеться трохи кави… Ну як, добре себе почуваєте?

— Дуже добре, — відповіла їй. — Здається, вчора ввечері трохи перебрала.

— Як і щоразу, коли буваєте на людях. — І засміялася. — Але мушу зізнатися, що ви мене розважили… Той вечір дуже довго тягся.

Я не звертала більше уваги ні на сонце, ні на смак кави. Розмовляючи з Анною, я завжди захоплювалася розмовою, себе самої вже не помічала, проте вона завжди примушувала мене задуматися над собою, судити про свої звички. Вона примушувала мене жити серйозно, напружено.

— Сесіль, вам подобаються такі люди, як Уебби чи Дюпюї?

— Взагалі їхня поведінка нестерпна, але самі вони доволі кумедні.

Анна також дивилася на муху, що повзала по підлозі. Муха, певно, скалічена, подумала я. Маючи такі довгі вії, легко прикидатися поблажливою.

— А ви ніколи не відчували, наскільки їхні розмови монотонні і… так би мовити… важкі. Чи вам ніколи не надокучали їхні історії з контрактами, дівчатами та вечірками?

— Розумієте, — відповіла я, — десять років я прожила в монастирі, й ці люди трохи захоплюють мене своїм життям, позбавленим будь-якої моральності.

Я не наважувалась додати, що це мені подобалося.

— Але вже два роки… — мовила Анна, — та взагалі тут не варто ні роздумувати, ні моралізувати багато, це радше питання внутрішнього відчуття, шостого чуття…

Я, безперечно, його не мала. Я добре відчувала, що мені чогось такого бракує.

— Анно, — враз спитала я, — чи ви вважаєте мене розумною?

Вона засміялася, здивувавшись моєму несподіваному запитанню.

— Звичайно, аякже! Чому ви мене про це питаєте?

— Якби я була справжньою дурепою, ви так само відповіли б мені, — зітхнула я. — Я так часто відчуваю вашу перевагу над собою.

— Це приходить з літами, — відповіла Анна. — Було б дуже погано, якби я не мала трохи більше впевненості в собі, ніж ви. Тоді б ви на мене впливали!

Вона засміялася. Я відчула образу.

— Це не було б дуже кепсько.

— Це була б катастрофа, — відповіла Анна.

Вона несподівано втратила жартівливий настрій і глянула мені просто в вічі. Я ледь ворухнулася, мені стало ніяково. Я й досі не можу звикнути до манери деяких людей під час розмови гостро дивитися вам в очі або ж дуже близько підступати до вас, немов щоб переконатися, що ви їх слухаєте. Взагалі це марні зусилля, бо в таких випадках я думаю лише про те, щоб звільнитись від них, відступити, я кажу «так», переступаючи з ноги на ногу, і як тільки стає можливо, втікаю в інший кут кімнати. Мене охоплює лють