Франсуаза Саган - Здрастуй, печаль!, Франсуаза Саган

В «Сонячному барі» ми зустрілися з Шарлем Уеббом та його жінкою. Він був фахівець театральної реклами, а його жінка з неймовірною швидкістю розтрачувала зароблені ним гроші на молодих хлопців. Його завжди переслідувала думка, як би звести кінці з кінцями, і він постійно ганяв за заробітками. Було в його характері щось неспокійне, метушливе, навіть щось непристойне. Довший час він був коханцем Ельзи, яка, незважаючи на свою вроду, не була жадібна до грошей, і ця безтурботність у грошових справах йому подобалася.

Уеббова жінка була злюка. Анна її не знала досі, і я відразу побачила, як гарне її обличчя набрало зневажливо-глузливого вигляду, що з’являвся в Анни у вищому товаристві. Шарль Уебб, як звичайно, багато говорив, кидаючи вряди-годи допитливі погляди на Анну. Очевидно, думав: що вона може тут робити з вітрогоном Реймоном та його донькою? А я сповнювалася гордістю на думку, що незабаром він про це дізнається. Коли Уебб на мить замовк, батько нахилився до нього і відразу сповістив:

— Маю новину, старий, п’ятого жовтня ми з Анною одружуємося.

Уебб ошелешено поглянув на Анну, тоді на батька. Я страшенно раділа, що його жінка розгубилася — вона віддавна була трохи небайдужа до мого батька.

— Вітаю вас, — урешті крикнув Уебб громовим голосом. — Це ж чудово! Шановна мадам, ви чудова жінка, берете собі на шию такого пройдисвіта. Де офіціант? Ми мусимо це відсвяткувати!

Анна всміхалася — невимушено, спокійно. І враз я побачила, як обличчя Уеббове розпливлося в усмішці; я не озиралася.

— Ельза! Боже милий, та це ж Ельза Макенбур, вона мене не побачила. Реймоне, поглянь лишень, яка вона стала красуня!

— Ще б пак! — відповів батько голосом щасливого власника.

А потім, усе пригадавши, змінився на виду.

Анна не могла не вловити цієї інтонації в батьковому голосі. Вона швидко; відвернулась від нього до мене. Вона збиралася щось сказати мені, я нахилилася до неї:

— Анно, ваша елегантність спустошує тут серця. Якийсь чоловік не зводить з вас погляду.

Я промовила це довірчим тоном, одначе досить голосно, щоб почув батько. Він відразу ж озирнувся й помітив чоловіка, про якого я говорила.

— Я цього не люблю, — сказав батько, схопивши Анну за руку.

— Які вони милі! — з іронічним захопленням мовила мадам Уебб. — Шарлю, не треба було заважати цим закоханим, вистачало запросити маленьку Сесіль.

— А маленька Сесіль не приїхала б, — сердито відрізала я.

— А чому ж? Закохалися в якогось рибалку?

Якось вона бачила, як я розмовляла на лавці з кондуктором автобуса, і відтоді вважає мене за «декласовану» особу — з тих, кого вона називає «декласованими».

— Еге ж! — відповіла я, намагаючись будь-що-будь виглядати веселою.

— І кого ж ви там спіймали?

Найгірше те, що вона вважала себе за дотепницю. Поволі мене огортав гнів.

— Ловитва чоловіків не мій фах, але свого я не вгавлю.

Запала мовчанка. Потім, як завжди, почувся врівноважений голос Анни:

— Реймоне, попросіть, будьте ласкаві, в офіціанта соломок. Як же без них пити помаранчевий сік!

Шарль Уебб відразу ж підхопив розмову про напої. А батька душив сміх — я бачила, що він утупився носом у свій келих. Анна кинула на мене жалісний погляд. А потім, як це звичайно буває між людьми, що ледь не посварилися, ми постановили разом повечеряти.

За столом я багато випила. Я мусила забути стурбований погляд Анни, яким вона дивилася на мого батька, або на диво вдячний погляд, коли її очі довше зупинялися на мені. Як тільки жінка Уебба кидала мені чергову шпильку, я дивилася на неї з широкою посмішкою. Така тактика виводила її з рівноваги. Вона швидко розпалилась. Анна подавала мені знак, щоб я була стримана. Вона жахалася скандалів на людях і відчувала, що мадам Уебб готова щось таке втнути. А я звикла до цього, в нашому середовищі таке часто траплялося. Тому я спокійнісінько слухала базікання мадам Уебб.

Повечерявши, ми пішли в одне з нічних кабаре Сент-Рафаеля. Невдовзі після нас там з’явились Ельза і Сіріл. Ельза стала на порозі, щось голосно промовила до гардеробниці й попрямувала до зали; за нею Сіріл. У мене промайнула думка, що вона скоріше поводиться як повія, ніж як закохана, та при такій вроді це можна собі дозволити.

— Що це за ловелас? — спитав Шарль Уебб. — Ще зовсім шмаркач.

— Це кохання, — прошепотіла його жінка. — Щасливе кохання.

— Подумати лишень! — різко мовив батько. — Просто чергова примха, та й квит!

Я глянула на Анну. Вона спокійно розглядала Ельзу так, як дивилась на манекенниць, що демонстрували її моделі, або просто на молодісіньких жінок. Без жодної злості. А я на мить пройнялася захопленням Анною, бо не було в неї дріб’язковості та ревнощів. Та й взагалі я не розуміла, чому вона мала ревнувати Ельзу. Анна була стократ вродливіша, вишуканіша від Ельзи. А що я трохи випила, то й сказала їй це. Вона зацікавлено глянула на мене.

— Ви вважаєте, що я вродливіша від Ельзи, так?

— Авжеж!

— Що ж! Таке завжди приємно чути, але ви знов багато п’єте. Дайте сюди вашу склянку. Ви не дуже журитесь, що там ваш Сіріл? А взагалі — він нудьгує.

— Він мій коханок, — весело відповіла я.

— Ви зовсім уже сп’яніли! На щастя, вже час вертатися.

Ми радо попрощалися з Уеббами. Я з поважним виглядом назвала мадам Уебб «дорогою мадам». Батько сів за кермо, а я схилила голову на плече Анні.

Я думала про те, що вона краща від Уеббів та всіх тих людей, яких ми звичайно зустрічали. Що вона краща, достойніша, розумніша від них.

Батько говорив мало. Мабуть, пригадував появу Ельзи.

— Вона спить? — запитав він Анну.

— Як маленьке дівчатко. Досить добре поводилась, якби тільки не надто відверті слова про ловитву чоловіків.

Батько засміявся. Запанувала мовчанка. А потім знову пролунав батьків голос:

— Анно, я кохаю вас, лише вас. Чи ви мені вірите?

— Не кажіть мені цього так часто, мене це лякає…

— Дайте вашу руку.

Я ледь не встала, щоб заперечити: «Ні, ні, тільки не тут, над цим проваллям». Але я трохи сп’яніла, а крім того, був запах парфумів Анни, морський вітер у моєму волоссі, маленька подряпина на плечі від нашого кохання з Сірілом. Стільки причин, щоб бути щасливою і