Левко Лук'яненко - Нюрнберґ-2, Левко Лук'яненко

Робота з підготовки суду над КПРС почалася із проведення теоретичної конференції. Потім у 1996 році був створений Національний комітет з підготовки міжнародного суду над КПРС за злочини тоталітарного режиму в Україні і проти українців — «Нюрнберг-2». Вільнюський Міжнародний громадський трибунал і цей звинувальний висновок — черговий крок у напрямку підготовки міжнародного суду над КПРС («Нюрнберг-2»).

Імперативний міжнародний суд буде створений на підставі договору про це кількох держав, або ратифікацією певною кількістю держав Статуту Римського міжнародного кримінального суду.

Президент Кучма та його уряд не підуть на створення міжнародного суду, але, поза сумнівом, після нього в Україні буде президент, який піде на це, і тоді цей документ та інша підготовча робота Комітету за «Нюрнберг-2» виявиться корисним опертям. Надія на те, що теперішня праця буде корисна у майбутньому і надихнула нас на підготовку цього документу.

Перша сесія Трибуналу ухвалила 12–14 червня 2000 р. резолюції:

— Про засудження комуністичної ідеології й доктрини;

— Про запобіжні заходи проти відновлення (реставрації) комунізму;

— Про духовні наслідки геноциду;

— Про міжнародну співпрацю в розслідуванні та юридичній оцінці злочинів комунізму;

— Про розширення поняття «геноцид»;

— Про компенсацію за шкоду, заподіяну комуністичним окупаційним режимом.

Сесія тоді ж ухвалила звернення:

— До Організації об’єднаних націй, парламентів і урядів держав світу про заснування міжнародного трибуналу для засудження комуністичних злочинів та людей, що скоїли ці злочини;

— До світової спільноти та міжнародних громадських організацій про заснування міжнародного трибуналу для засудження комуністичних злочинів та людей, що скоїли ці злочини.

Литовський оргкомітет вирішив вважати проведену роботу першою сесією і скликати другу сесію. Українська делегація поставилася до цього рішення схвально, бо хоч наш обвинувальний висновок виявився одним із найбільш підготовлених і викликав великий інтерес в учасників трибуналу, все ж таки кілька епізодів обвинувачення в ньому мали публіцистичний, а не юридичний зміст. Ось два приклади.

Перший: у звинувальному висновку написано, що комуністичне керівництво Російської імперії застосовувало проти Української повстанської армії хімічну зброю (додавання відповідних хімікатів до їжі та застосування газових пакетів у бункерах). Я знаю, що це правда, бо в концтаборах зустрічав кілька осіб, до яких ця зброя була застосована і які самі про це розповіли. Щоб це обвинувачення набуло юридичного змісту, необхідно до справи долучити свідчення про застосування хімічної зброї самих потерпілих із засвідченням їхніх підписів сільською радою або нотаріусом.

Другий: 1920 року, коли більшовики наступали на Бориспіль, його обороняв загін українського війська. Загін був недостатньо великий. Більшовики поставили Борисполю ультиматум здатися на їхню ласку. Український загін ультиматум відхилив. Більшовики захопили Бориспіль і кожного десятого бориспільця стратили. 1990 року я разом з кількома іншими депутатами Верховної Ради України брав участь у встановленні хреста й у панахиді на вшанування пам’яті розстріляних бориспільців. Про цей розстріл розповідали священики, які правили службу Божу, й чимало бориспільців — учасників жалобного мітингу, які зібралися були на цю важливу пам’ятну подію. Ця моя розповідь — публіцистика, якій не місце в обвинувальному висновку. Щоб ця розповідь стала доказом обвинувачення, хтось із бориспільців має її розповісти і затвердити свій підпис у нотаріуса або в сільраді.

Збирання доказів про злочини комуністів — це не тільки пошуки архівних документів, але й збирання свідчень людей, підписи яких затверджені сільською радою або нотаріусом.

Щоб мати документальні докази, й варто було відкласти слухання на другу сесію. Тож я звертався до людей, які хотіли б доповнити наші обвинувальні матеріали свідченнями про розкуркулення, порушення недоторканності житла без санкції прокурора (вривання на селянські подвір’я та в хати, вчинення обшуків, вилучання добра, побої, убивства та інші злочини), не відкладати свідчення на потім, а робити це тепер, доки ще живі свідки злочинної і брутальної поведінки російських більшовиків та їхніх українських лакуз.

На численні листи через пана М. Зеленчука до повстанців з проханням надіслати мені такі свідчення відгукнулися тільки двоє: В. Левкович та Я. Романина-Левкович. Я їм щиро дякую. Інші повстанці либонь гадають, що й під лежачий камінь вода потече.

Надзвичайно важливим розділом обвинувального висновку є його економічна частина. У Литві проблему розмірів економічної шкоди, завданої їй окупаціями, піднесено на офіційний державний рівень. У виданій оргкомітетом брошурці «Конгрес з оцінки злочинів комунізму», зокрема, написано:

«У час радянської окупації Литва втратила близько 800 тис. осіб. Близько 300 тис. було ув’язнено чи заслано до Сибіру та на далеку північ Радянського Союзу. Кожний третій із цих ув’язнених чи засланих литовських громадян загинув від тортур чи жахливих умов життя в суворому кліматі. Окупувавши литовську територію, комуністи стратили понад ЗО тис. осіб. Зі страху перед радянською загрозою понад 440 тис. литовців подалися в еміграцію. Внаслідок комуністичної й нацистської окупації Литва втратила (разом з жертвами II світової війни) третину свого населення і зазнала матеріальних втрат у розмірі 387 млрд доларів США» (The Congress on the Evaluation of the Crimes of Communism, Vilnus, 1999. — P. 32).

А на яку суму комуністична Росія завдала матеріальної шкоди Україні — ось запитання, на яке більш-менш точну відповідь спроможна дати тільки українська урядова комісія.

Під час підготовки нашим вченим гуртом матеріалів до Вільнюського суду ми надіслали у цій справі до Президента України таке клопотання:

Президентові України панові Леонідові КУЧМІ

КЛОПОТАННЯ

Про створення Державного комітету з вивчення злочинів КПРС-КПУ в Україні

21 березня 1996 року в будинку літераторів міста Києва з ініціативи Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, Асоціації дослідників голодомору в Україні, Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса з участю 23 політичних та громадських організацій національно-демократичного спрямування було створено Український національний комітет з організації Міжнародного суду над КПРС-КПУ за злочини тоталітарного режиму в Україні («Нюрнберг-2»), Комітет підтримали 68 депутатів Верховної Ради України, які створили у Верховній Раді відповідну неформальну депутатську групу. Комітет провів значну підготовчу роботу до Міжнародного суду.

Через те, що влада тоді не підтримала Комітет, а в Комітету не було власних коштів для продовження роботи, ініціатива підготовки Міжнародного суду перейшла до Литви. Литовський організаційний Комітет у Вільнюсі призначив Міжнародний суд над КПРС на 12–14 червня 2000 року. Ініціативна група Громадського представництва України включилася в роботу: подала стислий варіант українського Обвинувачення КПРС за її злочини в Україні, продовжує формувати Українське Громадське представництво, працює над розширеним Обвинуваченням, планує схему доповідей від України, які можна буде представити у Вільнюсі.

Матеріали Міжнародного (громадського) суду та доповіді будуть видані англійською мовою і поширені серед