Влада Клімова - Принцеса-жабка, Влада Клімова

– Господи! Та що ж це з нею ненормальною робиться, не розумію? – пестила бабуня онуку по спині, а та ридала в руках хлопця. Тільки тепер Русланку дістало море сліз.

– Негайно збирай, що тобі треба та пішли звідси! – скомандував Олесь. – Дістали мене вже твої кати. Чого взагалі ти сюди поперлася?

Зараз він сказав би щось гірше про майбутніх тещу з тестем, але ввічливому синові військового, що знав цю сімейку вже давно та з ненайкращого боку – наразі було не до лайки. Тепер він подивився на личко Русланки й прошепотів:

– Ану зажди! Вони тебе били? Бабуню, вони й раніше над нею знущались? Чого ж ви нічого не робили?

– Ні! Вони звісно нахабні й дурні, але Русеньку раніше ніколи не чіпали... Наскільки я знаю, – затремтіла від гніву Марія Матвіївна. – Русю, бери свою сумочку з телефоном та пішли. Бо я бачу, що хлопець може не стриматись та наробити біди, якщо побачить твою дурну матір.

– Можу й нароблю. Я за цю малечу кому завгодно мізки повідбиваю! – теж тремтів від злості Лесик.

– Ось саме цього я й боюся. Тим дурисвітам, що їм? А собі наробиш біди. Ти тут поки чужий. Онученько, чого ти стоїш? Чекаєш доки твого хлопця посадять? – скрикнула бабуня й Русланка миттю заскочила в дім та схопила сумочку. Дивно, але телефон був цілий і на місці. Він просто повністю розрядився й тому мовчав. Вона схопила зарядку, джинсову куртку та вибігла на подвір’я.

Слава Богу мати ще не повернулась і дівчинка протерла щічки та рішуче сказала:

– Пішли звідси! Більше воно мені не дім.

– Русю, розкажи. Що вони з тобою робили? Я хочу твоєму другу-дільничому заяву на них накатати. Хіба ж можна таке без відповідної реакції залишати? Щоб у двадцять першому столітті єдину доньку нізащо отак гнобити! Ми ж не всі тут дикуни. Треба якось реагувати, – розмахувала руками бабуся. А Лесик тільки тривожно поглядав на Русланку й намагався зрозуміти: де в неї ще болить?

– Я тобі цілий вечір телефонував. Думав, що ти заснула, а ти виявляється вже сиділа у власній тюрмі. Мама казала, що ще треба почекати. Думала, ти відпочиваєш, але ж ми з бабунею твоєю краще знаємо, що можна від цих нелюдів чекати. Ось і пішли. Господи, хіба можна таке з власною дитиною робити? Та ще з тобою! Як добре, що ми тут. Бо більше я тебе сюди взагалі не пушу. Будеш жити у бабуні. Для мене це навіть краще. Я за ці години вже страшенно скучити встиг, – зовсім не стримував своїх почуттів Лесик і весь час пестив Русю по спині та вів за руку.

В бабусиному домі Русланку швиденько відпоїли ромашковим чаєм, нагодували та поклали в ліжко, наче хвору. Лесик сидів поряд і, як колись у дитинстві, міняв їй вологі хустинки. Він поглинав її ніжним поглядом і не міг зрозуміти: як дитина, що врятувала його маму, подобалась всім, хто хоч колись зустрічав її – народилась у таких злих і безжальних батьків? Навіть для нього, хлопця, що виріс посеред найрізноманітніших людей, шкіл та гарнізонів – це здавалось суцільним маревом. А Русланка дивилась в його блакитні очі та вже посміхалась:

– Бачиш, Лесику, як воно буває у житті. Мабуть, дійсно між нами доля, бо ми весь час перетинаємось і не можемо розлучитись. Дякую тобі, мій рятівнику! В комірці без тебе було дуже сумно й незатишно. А зараз уже все добре. Невже треба через все це проходити, щоб залишатися разом?

– Нічого, розберемось. Ти поспи, – знову поклав вологу хусточку їй на лобика Лесик і пошепки додав: – Я раніше сто разів уже казав і знову повторю: нікому в світі тебе не віддам і нізащо від себе не відпущу.

Розділ 14. У вогонь і в воду

Десь в районі обіду на подвір’ї Марії Матвіївни з’явився дільничий Іващенко. Русланка навіть зараз була проти, але бабуся вже написала грамотну й послідовну заяву про домашнє насилля над її онукою. І тому капітан прийшов, на диво, вчасно.

Жінки якраз накрили стіл та всі разом сіли обідати. Руся відчувала побиття по всьому тілу, але трималась добре, адже поряд були найдорожчі їй люди та намагались дбати про кожен її подих.

Чоловік звично представився та коли почув, що це і є родина Чигриних, навіть посміхнувся:

– Так ось яка вона - мрія Русланки Мірошник. Щиро вітаю вас в нашому гостинному краї. А я до вас у справі.

– Потім справи, Анатолію Борисовичу! Виключно, до столу, бо я ображусь, – миттю поставила бабуня на стіл ще одну тарілку. – Борщ сьогодні на диво смачний. В ньому душа відразу двох господинь. Прошу!

Капітан зняв кашкета та поклав його на папку збоку й мовчки сів за стіл. Він добре знав цю чарівну стару жінку: якщо добра – то до нескінченності, але якщо чогось хоче – краще не йти наперекір...

– Дякую, не відмовлюсь. Ваші страви, Маріє Матвіївно, то все шедеври. Говорю, не як комплімент, – взяв ложку дільничий і спробував запашний гарячий борщ. – Ну, як мене не вважати корупціонером та хабарником? Коли від такої страви зорі перед очима мерехтять...

– Дякую. Всім смачного! Беріть, Борисовичу, ось сметанка. У Софії брала. Вона теж майстриня ще та, – бабуня не намагалась підсолодити відповідальну державну особу. Просто, у своєму господарстві, вона була з усіма однаково хлібосольною.

Коли всі почастувались борщем з густою сметаною та зеленню з городу, дільничий протер вуста хустинкою і, запивши смачним компотом, сказав:

– Щиро дякую. Я три дні нічого в заводській їдальні не їстиму, щоб не порушувати цей смак. Тепер до справи.

Він взяв свою папку та дістав якийсь листок.

– Вибачайте шановні гості, але зранку мене викликали на подію, зі зламом дому. В мене навіть заява від господині є. Що ж ти, хлопче, починаєш життя в нашому краї з хуліганства? Це недобре. Я повинен відреагувати...

– От же ж падлюка! Вона таки відірвалась від телевізора та згадала, що вміє писати? Хоча завжди писала з помилками! – змінила приємний тон бабуня й миттю зірвалась з місця та опинилась біля Русланки. Вона підняла з її личка волосся й дістала з фартуха складений вчетверо листок. – Ми Вас, пане дільничий, теж скоро потурбували б. Я мовчала довгі роки, але ж шмагати дитину кропивою, то одне. А бити так, щоб вона вся синя була та замикати в комірці без їжі й води, то вже інша справа. Я готова відправити онуку на огляд, щоб зафіксувати побиття й подати на цих тварюк до суду. Тримайте, це зустрічний позов. А ще, якби ми з Лесиком не врятували Русланку, вони б її в темній коморі голодом замордували. То як Вам це?

Дільниця у капітана була доволі велика. В цих краях під його відповідальність підпадали широкі простори, тому випадки траплялись: від звичайних сімейних розбірок, до жертв у ярах. З усім цим Іващенко справлявся, бо така в нього була служба. Але те, що він побачив і почув наразі, збурило його поліцейське серце не на жарт.

– Я не розумію, хто все це з Русею зробив? Батьки?

– Пане, капітане! Я Вам не наливала, тому сконцентруйтесь, будь ласка. Ну, звісно ж не ми. Це так вони дитину після відпочинку зустріли. Бачите, як за єдиною донькою сумували? – не вгавала Марія Матвіївна.

Капітан уважно пробіг очима по чітких рядках старої вчительки, та з кожним прочитаним словом його обличчя ставало все суворішим. Він схвильовано кидав погляд на Русланку й кивав головою, а потім вклав документ до своєї папки.

– Це неймовірно дивний та обурливий факт, а ще кримінальний злочин. Я негайно буду готувати відповідні папери. Ви повністю праві, пані Козак, відносно огляду Русланки у лікаря. Я долучу його звіт до справи і громадян Мірошників скоро викличуть до слідчого. А справа про хуліганство Олеся Чигрина наразі скасована та перекваліфікована в допустимий захист і оборону постраждалої.

Іващенко ще раз протер лице хустинкою, бо від таких неочікуваних новин навіть змок. Потім він простягнув руку Лесику та якось урочисто доповнив:

– Дякую тобі, Олесю! Ти справжній син військового, бо знаходився в потрібний час, у потрібному місці. Молодець!

– Що Ви, пане капітане! Я за Русю у вогонь і в воду піду. А ще, при нагоді, хочу подякувати Вам за те, що знайшли можливість нас знову поріднити. Я писав і шукав її, але ж батьки кореспонденцію викидали. За нашу другу зустріч з нею - я перед Вами в неоплатному боргу...

Хлопець міцно потиснув дільничому руку і той знову посміхнувся:

– Ого! Бачу я потрапив у казку новітніх Ромео і Джульєтти! А ще міцна в тебе рука, хлопче. В якому виді спорту тренуєшся?

До цього Русланка сиділа мовчки, але коли справа дійшла до спогадів про їх пошуки, вона підняла важку голівку й теж посміхнулась:

– Дядю Толю, він плаває краще за будь-яку морську рибу.

– Серйозно? Олесю, а дітей ти любиш? Це я до того питаю, що в нас біля комбінату є великий басейн і діточок на тренування з плавання стоїть у черзі багато, а тренера ніяк не можемо знайти. Було кілька. Та одного за пияцтво звільнили, дітям такий ні до чого. А інший - сам десь втік. Ось і стоїть заводська новобудова пусткою. Воду спустили, а малечу нікому навчати. Чи ти приїхав відпочивати сюди? – знову посміхнувся уважний дільничий, бо ще на половині своєї розповіді побачив, як запалали очі хлопця і відповідь була написана на його щирому обличчі.

– Я не дуже вмію відпочивати, пане капітане. І тому залюбки працюватиму з дітьми. Чому ж не люблю? В мене завжди у дворі з малими був контакт. Це тільки тут, у дитинстві, я про всі хлоп’ячі ігри забув. Як побачив оці сині очі – то вже до самого вимушеного від’їзду не відходив. І тепер не відступлюсь. А до роботи я хоч завтра готовий.

– Дійсно, сьогоднішній день просто наповнений несподіванками: поганими й хорошими. Що ж, Олесю Чигрин, я навіть не питатиму згоди матері, бо бачу як гордо вона дивиться на тебе. Думаю, що через кілька днів візьмешся до роботи в басейні. Я сьогодні ж поговорю в районі з працівником відділу спорту. Ну, все. Якщо готові, тоді пішли до лікарні. Слава Богу, вона від вас через пару будинків стоїть. Русланко, дійдеш помаленьку? – ніжно подивився на нещасну дитину дільничий.

– Дядю Толю, дякуємо за Лесика! Дійти я дійду, але може не треба? – скривилася Руся не тому, що їй було соромно показувати лікарю синці по всьому тілу, а тому, що навіть зараз їй було шкода батьків... Дійсно, це була якась неймовірна дитина!

– Треба! Тим більше, що це тягнеться у вас вже роки. Звідки ж я знав? Як взагалі ти в подібному середовищі виросла така добра та життєрадісна? – дивувався досвідчений поліцейський.

– А в мене для щастя було багато помічників: бабуня, Лесик, тьотя Аня, – хотіла широко посміхнутись Русланка та схопилась за щічку, бо відчула біль.

– Чіпляйся давай! – підставив їй сильну руку Лесик і капітан навіть підморгнув жінкам. Після запашного борщу та приємних вражень від спілкування, Іващенко мав жартівливий настрій.

– А може на руках донесеш, лицарю? – підбурював на подвиги Лесика він.

– Запросто! – схопив Русланку на руки юний Чигрин.

– Лесику, постав! Боляче, – скрикнула Русланка і хлопець обережно опустив її на траву.

– Вибач, я забув! Все, пішли потихеньку ніжками, – підсумував бувалий плавець та мабуть згадав, як вона настирливо навчалась плавати з ним. А Русланка сперлася на його руку та й почвалала до лікарні.

Коли лікар побачив продовгуваті гематоми на спині дівчинки, то відразу ж відправив на рентген. Він хотів впевнитися, що в легенях та нирках немає ніяких відхилень. Бо дівчинка була худенька, а з характеру синців зрозумів, що били з усієї сили.

– Чим це тебе так? Ну, не віжками ж? – здивувався медик.

– Ні, – опустила очі додолу Руся.

– А чим?

– Рушником!

– Та ну! Не може бути. Тоді сліди були б ширші й не такі глибокі.

– Я кажу правду. Просто мама його скрутила...

– Да-а-а... Вік живи, вік навчайся – дурнем помреш. Я й подумати не міг, що твоя мати така злісна. Як до нас приходить – то одна чемність і благородство. Правда, ліки просить завжди від нервів. В такому разі я повинен виписати їй направлення до психіатра. Дякую, що пояснила. Тепер це обов’язково! – сів щось писати спантеличений чоловік.

Слава Богу, ніяких недобрих змін у внутрішніх органах медики не знайшли, тому Руся повернулася додому, а дільничий доповнив папку новими паперами та й поїхав кудись. Русланку знову вклали відпочивати і Олесь сів читати їй книжки.

– Знаєш, Лесику, я навіть рада, що мати мене побила. Бо ти нізащо б отак не сидів поряд та не читав мені як тоді, коли я сильно застудилась, – трималась за його руку Русланка.

– Ти й це пам’ятаєш? Але ж у тебе тоді був страшенний жар і ми з твоєю... намагались збити температуру. Ну, а я просто читав, щоб не так хвилюватися й думав, що ти спиш, – потонув він блаженним поглядом в її очах.

– Звісно пам’ятаю. Якби тебе не було поряд, я б мабуть померла. Дуже погано було тоді. Не знаю, як ти це робиш, але від твоєї присутності у мене проходить весь біль, а всередині тепло й радісно, – відверто зізналась дівчинка.

– Це тому, що ми народилися рідними, – щасливо посміхнувся Лесик і додав: – Заплющуй ті сині озерця та спи. Я нікуди не піду, просто тихенько читатиму.

Русланка погодилась і скоро заснула. Лікар виписав якоїсь мазі від травм і бабуня, перед сном, намастила онучці спинку. За річкою, на лузі, підіймався туман. Вечоріло. На небо вийшов молодий місяць, хоч сонце ще не полишило небосхил.

Мама Лесика з бабунею Русланки сиділи від виноградом, за столом, та готували груші на варення. Аж раптом старенький Шарик, що вже не вмів дзвінко гавкати, сповістив господиню про чужих. Дивно, але песик завжди намагався гавкати на бабусину дочку і навіть гарчав, коли вона підходила близько. Кажуть собаки, неймовірно добре відчувають: де людина погана, а де хороша. Ось і він зустрів недобру людину злим хрипким звуком.

Марія Матвіївна піднялась і миттю схопила рушника, що лежав надворі, біля плити. Щоб не розбудити Русю вона майже бігом примчала назустріч своїй ганебній дочці й без будь-якого вступу почала перішити ту по всьому, що потрапляло їй під руку:

– Геть, дикунко! Пішла з мого двору! Що не так приємно, коли б'ють по тобі?

Рідна дочка, мабуть не чекала такої щирої зустрічі від інтелігентної та завжди стриманої матері. Вона закривалась від легких ударів рушника та намагалась скрикнути. Але роздратована побиттям Русланки бабуня вигнала її за межі двору та замкнула на засув хвіртку:

– Мовчки повернулась і пішла звідси! Немає в мене дочки і вже ніколи не буде. Я тобі навіть передачки не принесу. Сидітимеш зі своїм пеньком у тюрмі. Ти навіщо дитину скалічила, дурепо?

Це вже була не та добра й щира Марія Матвіївна Козак, а гарячий боєць за справедливість. А може матері просто набридло вірити, що у її доньки є хоч щось людське?

– Мамо! Ти з глузду з’їхала? Я прийшла забрати додому ту малу гадюку. Вона ж у тебе осіла? Нам треба, щоб вона правильні свідчення дала проти того бандита з Криму, – поправила зачіску після материного «привітання» підступна жінка.

– Будуть тобі свідчення! Такі свідчення будуть, що заслухаєшся. Хіба ж я знала, що народила потвору? Досі не розумію: звідки у тобі стільки ненависті до дитини? Хіба той бовдур заразив? Не ходи сюди, не шукай ні дочку, ні матір. Навіть забудь, що були! Йди до свого пекла, – повернулась бабуня та пішла з тяжким серцем до хати, бо від своєї доброти, винуватила саме себе у всьому, що тепер відбувалось.

Розділ 15. Війна

Місцевий дільничий – капітан Іващенко дотримав слова з усіх питань, які підіймалися одного сонячного серпневого дня в домі старої вчительки Марії Матвіївни Козак.

Він допоміг офіційно зняти несправедливі обвинувачення та влаштував на роботу тренером з плавання Олеся Чигрина. А на батьків Русланки Мірошник, за її побиття та систематичні знущання, подав позов до суду і вже скоро їх позбавили батьківських прав.

Сама Русланка, першого вересня, пішла до дев’ятого класу та трохи згодом отримала паспорт. Вона, як і раніше, жила у рідненької бабусі. А тьотя Аня з Лесиком купили недорогу хатинку по сусідству та тепер офіційно вважались жителями селища.

В тиші вільних степів якісно проопероване серце мами Лесика почувало себе добре. Про все це родина Чигриних регулярно доповідала голові родини – підполковникові військової авіації Леоніду Михайловичу Чигрину, який все ще служив на півострові. Мати з сином щиро кликали тата у відпустку, але у зв’язку з наближенням та регулярним переміщенням ворожих військ, вздовж південних кордонів, ця мрія виглядала нездійсненною.

Швиденько покінчивши з уроками, Русланка часто їздила в басейн до Лесика, поплавати та поговорити про все на світі, що турбувало обох закоханих. Він так гарно спілкувався з діточками, що дівчина сиділа на розкладному стільці й милувалась своїм дорослим другом. Адже з самого дитинства він завжди уособлював добро та турботу про менших і слабших.

В осінні вихідні, коли яскраве сонце просто вимагало вибратися на природу – Руся з Лесиком сідали не велосипеди та їхали в далекі степи. Таким чином тепер Русланка знайомила Олеся зі своїм чарівним краєм і хоч тут не було моря, але соковиті гаї не поступалися красою морській гладі.

Інколи вони годинами могли сидіти, заворожено слухаючи тишу. Русланка схилялась на його міцний стан і, заплющивши очі, відчувала щастя. А він підтримував в обіймах тендітне, з дитинства дороге створіння, та блаженствував як міг. Здавалось, що їх казка вже не закінчиться ніколи...

Новий рік Лесик і Русланка зустрічали з мамою Анею та бабусею Марією. У дворі Марії Матвіївни, на виноградній арці, Лесик прилаштував цілу купу гірлянд і ті новорічні вогні палали таємниче й урочисто. Жінки приготували багато смаколиків та ввечері накрили дуже красивий святковий стіл. У біленькому кожушку, з золотавою косою Русланка виглядала, як справжня Снігуронька. А Лесик ходив за нею з дурними від щастя очима та виконував все, чого б вона йому тільки не замовила зробити.

Біля півночі, Олесь запалив гірлянду й четвірка добрих людей взяла до рук келихи з ігристим вином. Пробили дзвони і весь світ почав вітати одне одного з Новим 2014 роком! Якби ж той світ тільки знав, що чекає на нього скоро, але поки краще незнання...

– З новим роком, моя принцесо! – доторкнувся Лесик келихом до Русиного й заглянув у її яскраві очі так глибоко, що все інше сказав без слів.

– З новим щастям, Лесику! Хоча я згодна й на старе. Воно в нас незмінне, – відповіла йому Русланка і наповнила його погляд отими синіми озерами, без яких він давно не міг жити.

– З новим роком, мамо! З новим роком, бабуню! Дякуємо, що ви в нас є і будьте здорові!!! – дзвінко вітали щасливі діти, а дві жінки кивали навзаєм та тільки змахували щасливі сльози, адже бачили, що через пів року, максимум через рік їх чекає гучне весілля!

Потім вони телефонували привітати тата, але він спочатку був у повітрі, а потім відповів. Леонід Михайлович намагався говорити щасливим голосом, та виходило не дуже... Не треба бути великим провидцем, щоб розуміти: наскільки вже напружена ситуація на півострові.

Після урочистої зустрічі нового року побігли звичайні робочі дні. Русланка навчалась, Олесь працював з дітками в басейні, а його мама влаштувалась бібліотекаркою. Як колись у дитинстві, йти до школи вчителькою, Олесь мамі суворо заборонив. Та на теренах району знаходилась велика бібліотека. Ось там, серед тиші книг, тепер проводила свої дні Ганна Чигрина.

Розумна дівчинка Руся не відступила від своїх принципів та вперто поглинала всі науки на відмінно. Сірий сніг їх страшенно набрид і дівчина з нетерпінням чекала перших весняних променів... Але якось Олесь зателефонував і викликав її до басейну, серед уроків. Відмінниця кинула свою науку й заскочила до автобуса. Дві зупинки і ось вона стоїть перед ним та не може зрозуміти: чому сильний блакитноокий красень тремтить, як осінній лист та має такий блідий і збурений вигляд? А Лесика пробиває зовсім не притаманний йому гнів і він просить прямісінько посеред зали:

– Русенько! Обійми мене, бо я зараз за себе не відповідаю...

– Що сталося, Лесику? Чого ти такий? – прилипла до нього дівчина, адже не бачила цього виразу обличчя ще ніколи. Хіба тоді, коли він вибив двері комори в домі її батьків та готовий був покалічити злу матір.

– Війна!.. Вони захопили наш Крим, а заодно й тата... Частина військових вийшли, без бою, а мій тато просто зник... Русенько, я поїду його шукати! Хотів попрощатися з тобою, щоб пам’ятала, – шепотів він і притискав до себе, вже без дитячого сорому.

Від його слів Русланка впала в шок. Вона затремтіла так, наче заразилася його бідою. Але ж це була не Його біда, а можливо всієї планети, бо нестримний та дрімучий «сусід» виліз зі свого мороку і, без всякої мети, просто пішов показувати паскудну силу.

– Я поїду з тобою! – перше, що сказала синьоока принцеса-жабка своєму вірному другу дитинства. Лесик пестив її голову і не реагував на цю дурню.

– Поїхали. Я буду збиратись, а ти мені допоможеш, – сказав він і дівчина зрозуміла, що Олесь згоден взяти її з собою. Від всього, що не вкладалося в голові, думки кипіли й не трималися купи. Просто було ясно, що все минуле життя залишилось позаду, за одним коротким словом: «Війна!»

Лесик відпустив групу дітей раніше, замкнув басейн, глянув з жалем на нього і залишив ключі у сторожа. Потім вони вдвох, мовчки, сіли до автобуса та поїхали до Чигриних додому.

– Лесику, як ти думаєш: потяги туди ще ходять? – запитала Руся і не знала, куди подіти тремтячі руки. Він схопив їх у свої долоні та відповів:

– Це не має значення. Я доберуся. Ти тільки не бійся. Ми цим гнидам не по зубах...

– А я їх не боюся! Та не зрозуміла, що значить: доберуся? Я ж сказала, що поїду з тобою, все інше байдуже. Ми повинні у них забрати дядю Льоню!

– Русенько, ти ж не дурна! Ну, включи мізки. Куди ти поїдеш? Щоб вбили або щось гірше. Я тебе ніколи в житті туди не візьму! – намагався вмовляти її хлопець.

– Олесю, я твоєї згоди не питаю. Знаю, що буду з тобою завжди і скрізь. Ось і все!

Нормальна дівчина наразі повинна б битися в істериці, плакати. А ця маленька, вже знедолена в житті власними батьками синьоока україночка – навіть не уявляючи пекла, що насувається на її Батьківщину, хоче врятувати батька свого коханого, за будь-яку ціну.

Олесь тихо обіймав її за плече і не сперечався, адже знав, що це марно. Він просто залишить її вдома з бабусею та помчить знайомими краями, в пошуках батька. Тільки так і не інакше! А ще дуже хочеться побачити маму... Може краще зателефонувати, щоб почути її голос?

Поки дорослі діти збирали думки до купи, вони не помітили, що дім Чигриних відчинений. Лесик з подивом зупинився на порозі й констатував:

– Мамо? Що ти робиш вдома серед білого дня? Тобі знову зле?

Жінка уважно подивилась на Олеся й спокійно сказала:

– Зі мною все в порядку, сину! А вдома я тому, що телефонували татові побратими ті, що вийшли з Бельбеку. Чого ти питаєш, адже по обличчю бачу, що вже знаєш?.. А навіщо ти Русеньку налякав? Дитина он вся біла.

– Нічого. Вона повинна знати, бо давно частина нашої родини. Я залишу її з тобою, а мені до Криму треба, мамо! – здається зовсім не думав наразі про своїх жінок Олесь.

– Та зараз! Прямо розбіглася. Може ще й Русланку з собою візьмеш? Щоб вже всі відразу, на радість ворогам, загинули! – скрикнула пані Ганна. А Руся спантеличено закліпала оченятами й сказала:

– Так, тьотю Аню, я його нікуди самого не відпущу і тому ми поїдемо разом.

– Ось, синочку! Бачиш, що ти робиш? Може вам ще й гранату знайти, щоб було з чим під ворожий танк кидатись? Ну, ти ж у тата головою вдався. Чому в складну годину не користуєшся нею? Вони ж доки нашого добра не нажеруться, все не зламають та не розтопчуть – не заспокояться. Потім питимуть та гвалтуватимуть. Ось чого вони туди приперлися, то кому потрібен там зараз ваш героїзм? – стала наче скеля дружина підполковника.

– Мамо, я не розумію! Ти серйозно не хочеш шукати тата? – обурювався Лесик.

– Хочу і знаю, що Льоня живий. Я це відчуваю. Якби помер, я знала б. Так, йому десь дуже погано, але він точно живий. А ми поки будемо звідси шукати та працювати, як працювали. Що скажуть – те й будемо робити. Жінки збираються сітки плести та теплі шкарпетки для хлопців. Я вже чула, що деякі чоловіки речі військовим готуються возити. Ось це наші справи. Розумієш, сину? А не бити себе в груди: я сам все зроблю й відразу! Не діло ти задумав і взагалі: чому ти діток сьогодні залишив без плавання?

Ніколи раніше Русланка не бачила тьотю Аню такою. Бачила веселою й доброю. Бачила нещасною та хворою. Але такою крицею – ще ні разу! Навіть Лесик зі своїм напівдитячим героїзмом знітився й мовчки сів на стілець.

– Все! Зав’язали з промовами. Давайте будемо займатися чимось корисним, – зітхнула жінка і теж сіла. Вона пройшлася рукою по обличчю та зрозуміло було, що їй дуже погано на душі. Але дружина підполковника української військової авіації не могла дозволити собі проявляти слабкість. – Русланко, він тебе з уроків зірвав?

– Тьотю Аню, я більше не піду до школи. Навіщо вона мені? Буду працювати, де скажуть, – впевнено сказала шкільна відмінниця.

– Оце ще краще! – плеснула себе долонями по стегнах жінка. – Один в лапи до ворога лізе, а інша – навчання миттю кидає. А хто їх розумом битиме та перемагатиме, га? Я одна не справлюсь! Русю, не можна так безвідповідально. Ти ж на відмінну відзнаку йдеш. Навіщо ж кидати? Будеш навчатися й працювати та за оцим дурнем слідкувати кожен день. Тоді точно мені допоможеш. Згодна? – суворо запитала мати хлопця. Русланка помовчала трохи й кивнула:

– Так, згодна! То ми вже нікуди не їдемо, Лесику?

– Та йдіть ви зі своєю бабською логікою... – вперше почула таке від ввічливого хлопця Русланка і знову зітхнула:

– Лесику, прошу тебе, не переживай! Я зараз же полізу в мережу і по всьому Півдню розкидаю заклики та проситиму користувачів повідомляти будь-що про наших захисників. Ми обов'язково знайдемо дядю Льоню... – спробувала заспокоїти свого блакитноокого «воїна добра» Русланка.

– Русю, хоч ти не діставай! – бігав туди-сюди кімнатою Лесик та гаряче бажав стати якимось фантастичним героєм, щоб відразу знести всю гидоту з лиця рідної землі.

Розділ 16. Два дива відразу

Тепер у всіх настав час без сну. Навіть Русланка, що раніше завжди міцно спала, з початком ворожої навали в Криму – за опівніч сиділа в Інтернеті. Правда мережа, то таке об’ємне та багатогранне поняття, у котрому йде вільний злам між поганим та хорошим. Адже на розміщені прохання хоч якоїсь інформації про українських військовослужбовців їй приходили, як співчутливі коментарі, так і погрози та непристойна лайка.

Але Руся була вже досвідченим блогером, тому не звертала уваги на інетсміття, а настирливо шукала хоч якісь натяки чи підозри. Та поки подібні пошуки не давали абсолютно ніякого результату, бо підполковник Чигрин, наче в море канув. Тільки дружина вперто вважала його живим. Набагато пізніше Руся зрозуміє, що таке відчувати рідну людину на будь-якій відстані.

Настала тривожна й безрадісна весна, а ворог повільно та підступно просувався Сходом. Олесь Чигрин вже двічі побував у військовому комісаріаті, щоб записатися добровольцем, але ні за віком, ні за підготовкою він звісно не мав жодного шансу потрапити до списку героїв-оборонців.

Якось Русланці прийшло повідомлення чужою мовою про те, що льотчик Чигрин переховується в одному південному селищі, але за подальшу інформацію родина повинна переказати кругленьку суму в доларах США, на вказану картку... Не довго думаючи, Русланка кинулась до дільничого Іващенка.

– Дядю Толю, благаю! Дивіться, що мені прийшло. Скажіть: як на це реагувати? – загорілись надією сині очі дівчинки.

– Та ніяк. Шарлатанів і здирників стає все більше, але перевірити спробуємо. Поїхали, – чоловік сів до свого старенького авто й миттю набрав номер керівника місцевого відділу СБУ.

Він залишив Русю в коридорі, а сам зник за дверима. Коли чекаєш важливої звістки, час чомусь застрягає на місці, а от коли спішиш – він здається обганяє сам себе! Та дівчина вперто чекала. А що як це дійсно хоч не ниточка, а якась волосинка на шляху до порятунку батька Лесика?

Та вийшов капітан Іващенко до Русланки з сумним обличчям. Хлопці-професіонали добре перевірили отриману інформацію, але у вказаному населеному пункті не було людини з таким прізвищем. Зате картка якийсь час це функціонувала, та в процесі перевірки зникла й більше не відповідала...

– Не переймайся так, дівчинко! – підтримував її дільничий. – Повір, не тільки ви шукаєте підполковника Чигрина. Краще скажи: як себе почуває його родина? Адже ти казала, що у дружини льотчика хворе серце, а малий весь час намагається вирватись до лінії вогню.

– Так, дядю Толю. Лесик погодинно створює всім проблеми. Він дуже змінився за ці місяці. Скільки його пам’ятаю, то була одна доброта і ввічливість. А тепер інколи таке скаже, що ми з його мамою намагаємось просто недочути. Його звісно можна зрозуміти, але ж ми нічим не можемо допомогти дяді Льоні, де б він зараз не був, – тяжко зітхнула Русланка і вони розійшлись кожен у своїй справі.

Одного разу Руся отримала з алгебри двійку. Це було вперше у її житті. Ні, вона знала матеріал та відповіла чітко й грамотно, але вчителька трималася доволі зухвало й дозволяла неприпустимі коментарі, відносно ситуації на півострові. Звісно її предмет не мав ніякого відношення, ні до історії, ні до георгафії, але прямо посеред уроку в Русланки з нею виникла гаряча суперечка, тому викладачка вліпила дівчинці незаслужену двійку. Клас, затамувавши подих, спостерігав за перепалкою двох політичних суперниць і залишився страшенно задоволений стійкістю своєї красуні-відмінниці. Але на сьогоднішній день вона такою себе вже не вважала.

Вдома, миттю переклавши до портфеля інші книжки, на завтра, Руся кинулась до Чигриних. Тьотя Аня була на роботі в бібліотеці, а Олесь повинен бути вдома, бо в басейні у нього вже з’явився помічник і сьогодні зміна того, іншого. Русланка постукала по дверях та зайшла до господи. Лесик якраз закривав рюкзак і дівчина спитала:

– Привіт, Лесику, а що ти робиш?

– А хіба не видно? Їду шукати тата. Обридло мені сидіти та їсти мамини пиріжки, коли він десь там загинається серед катів. В армію мене не беруть, значить буду вирішувати все самостійно! – гримнув Олесь і навіть не привітався зі своєю подружкою.

– Лесику, чому ти тепер завжди зі мною такий злий? Я ж не проти була шукати з тобою спочатку і зараз не проти. Тільки зайду до бабуні та візьму кілька речей. Поїдемо разом. Мені без тебе життя не потрібне. То навіщо відкладати? Все, що нам призначено - зустрінемо разом, – спокійно відповіла вона і перекрила хлопцю шлях з дому.

– Прости... – закрив лице долонями Олесь та додав: – Я з кожним днем все більше розум втрачаю. Чому звідти вийшли майже всі, а тато пропав і його ніде немає? Такого ж не може бути. Людина зникла без сліду і всім до цього байдуже. Я знаю все про нас, тільки ти нікуди не поїдеш.

– І ти не поїдеш! – рішуче сказала Русланка й заглянула в його очі з неймовірною тугою.

– Ти зараз сказала... що без мене тобі життя не потрібне? Але ж ти не зі мною, – перемкнуло на іншу образу хлопця.

– Як це не з тобою? – здивувалася Руся.

– Та ніяк. Ми зустрілись і були наче рідні в дитинстві. А коли минулого року побачились – зрозуміли, що кохаємо. Я сто разів доводив тобі свою вірність і почуття, а ти поводишся так, наче нам знову по п’ять років... Навколо біда і хто знає, як довго ще триватиме тиша тут у нас? Чому ти така недосяжна, скажи? – горіли жагою його блакитні очі. Мабуть, біль відсутності інформації про тата змішався в його голові з іншими нестримними думками, а винною виявилась вона - Русланка.

– Бог свідок, Лесику, я не знаю: чого ти від мене хочеш? – знизала плечима дівчинка.

– Всього відразу. Скільки можна мене називати «братиком», коли в наших очах горить зовсім інше сяйво? – схвильовано обійняв Олесь Русланку за плечі й потягнув до себе.

– Прошу тебе: відпусти! – тихенько, але суворо сказала Руся. Він миттю відпустив та відповів:

– Відпустив і все зрозумів. Тоді не розповідай, які ми споріднені. Просто йди додому та займайся домашніми завданнями. А мене не зупиняй. Я все одного поїду до Криму. Я вже домовився з одним перевізником. Русю, прошу тебе, йди...

Почувши його зізнання, Русланка сама кинулась хлопцю на шию та залилась гіркими сльозами. Вона притискалась до його сильного тіла й шепотіла:

– Я згодна. Що хочеш зі мною роби, тільки не їдь нікуди...

– Ні! Так не піде. Я не зможу закреслити все досконале й красиве, що між нами було дотепер. Не плач, я ж не твоя божевільна мати. Прости... Я не хотів тебе ображати! – тепер він ніжно пестив її спинку і знову відчував себе старшим та відповідальним. Але ж і безнадійно сильні почуття до цього чистого створіння бушували в ньому, наче вулкан.

Руся протерла долоньками свої зарюмсані сині очі й уважно подивилась на Лесика. Чомусь згадала, що він сказав про ненадійний спокій у цих краях, а ще їй було страшенно шкода його наболіле за татом серце. Вона стояла й чекала від нього хоч якихось дій. А він вагався і лише тихенько схилявся до неї. Минулого року, вдома на морі, він вже торкнувся якось її чарівних вуст, але тепер хлопцю було майже страшно. Що як їй не сподобається його поцілунок? Що як вона його зненавидить та втече? Що як... Господи! Як же це прекрасно... Вперше за багато років їх ніжної дружби, Олесь відчув нестерпне блаженство поєднання їх світів у справжньому п’янкому й солодкому поцілунку та ще не міг повірити, що Вона покірно тане в його обіймах.

– Ось тепер знаю: чому не міг забути тебе з дитинства... Який божественний гріх ти носиш на своїх губах! Я неймовірно тебе кохаю... І дійсно наші життя споріднені та нероздільні, – утопав у її ніжному погляді юний Чигрин та зовсім не намагався діставати дівча новими нестримними діями.

– Тепер вже не поїдеш від мене? – зітхнула маленька хитрунка, а її личко так звабливо палало, що Олесь тільки посміхався та протирав долонею залишки дівочих сліз.

– Не знаю. Якщо накажуть – звісно поїду. Але до того я буду поруч з тобою. Тільки не плач. Просто посміхнись, – просив колишній чарівний Лесик. Невже один поцілунок з коханою дівчинкою може творити такі дива? Але ж всі ми свідки того, що може!

Русланка не пішла додому. Як колись раніше, вони з Лесиком приготували вечерю та розібрали рюкзак мандрівника. Скоро з бібліотеки повернулась тьотя Аня і дуже зраділа призабутій добрій атмосфері в домі. Вони вже сиділи за столом, коли у пані Ганни забринів телефон:

– Слухаю?...Боже-милосердний, Льоню!!! Як? Де ти? Скажи ще хоч слово...

Бідолашна жінка майже впала без сил на диван і не могла повірити у ще одне сьогоднішнє диво. Так! З нею розмовляв чоловік, батько Лесика, підполковник української військової авіації, звістки про якого родина болісно чекала кілька страшних місяців...

Пані Ганна ридала і притискала до вуха телефон так, наче то був сам її дорогий і рідний. А Лесик з Русланкою обіймали жінку та прислухались до кожного почутого слова. Леонід Михайлович сказав, що був у полоні, але його обміняли на якогось полковника, льотчика-ворога, та можливо скоро вони всі зустрінуться.

Тепер знову плакала й Русланка, а Лесик пестив своїх рідних жінок і весь тремтів від радості, від дяки своїй маленькій дівчинці, що не пустила його сьогодні мандрувати до невідомих світів. Інакше він би не дізнався наразі про таке неймовірне щастя! Батьків син ковтав у горлі свої хлоп’ячі сльози і світ знову здавався йому цілісним та сповненим надій.

Розділ 17. Нескорені

Заради зустрічі зі звільненим підполковником Чигриним вся трійця кинула, хто школу, хто роботу та невідступно знаходилась поруч з найріднішим героєм. Для лікування, льотчика було направлено у військовий госпіталь, що в Дніпрі.

Коли родина побачила свою дорогу людину, то Лесик відразу затрясся від ненависті й сказав Русланці, що передумав та знову буде проситися на фронт, щоб бити нечисть. Ні, Олесь не був імпульсивним чи дурним, просто коли замість веселого й рум’яного татка хлопець глянув на змучену голодом тінь, зі шкіри та кісток, в ньому закипів невластивий, але виправданий та абсолютно зрозумілий гнів.

Леонід Михайлович звісно нічого не розповідав, але й так було ясно, що його морили голодом, щоб чудовий професіонал згодився навчати їхніх літунів. А йому було дуже шкода свою родину, та навіть заради них, він нізащо не зрадив би Батьківщині. Підполковник навідріз відмовлявся передавати свої знання ворогу й можливо вже готувався до зустрічі з Всевишнім, та доля вирішила інакше. Багато разів Леоніда Чигрина намагались витягнути з полону, але раніше та сторона відмовлялась. А тут сміливцям до рук потрапила, мабуть доволі цінна для ворога особа, тому обмін було узгоджено. Так Леонід Михайлович вижив.

– Льончику, а ми хату купили у Русланки в селищі. Гарненька, тобі сподобається, – годувала його з ложки дружина та була мабуть щасливішою ніж тоді, коли вони побралися. – Давай, ще трішки. Це бульйончик, він легенький.

– Та скільки ж можна? Я цілий день щось їм. Аничко, перестань, – просив ще доволі слабкий чоловік, але його очі вже сяяли щастям, що знову бачить свою родину.

– Дядю Льоню, вибачте нас, будь ласка. Ми з мамою не пускали Лесика, а він весь час рвався на півострів Вас шукати, – протирала хустинкою підборіддя майбутнього свекра Руся та від радості зовсім не думала, що каже.

– Ага! Навіть так? Ти вже називаєш її мамою? – намагався посміхатися герой. Леонід Михайлович звісно був дуже розумним та спостережливим, але з сяючих поглядів цієї трійці не міг зрозуміти: Русланка вже член їх родини чи ще ні? Тому уточнив.

– А як же мені ще називати тьотю Аню? Чигрини та моя бабуня – найрідніші тепер мені люди на землі. Адже своїх батьків я вже не маю, – ляпнула дівчинка й насупилась.

– Тобто? А куди ж поділися твої дивні батьки? – від таких слів навіть спробував підвестись на подушці підполковник.

– Пробачте, це я дурна мелю різне... Воно вам зараз ні до чого. Та живі вони й здорові. Тільки мені офіційно більше не родичі, – зціпила зубки Руся.

– Так, Льоню. Тебе гнобили вороги, а воно як приїхало від нас, то мати її побила й зачинила без їжі й води в темній коморі. Ось тоді Лесик з бабусею врятували маленьку, а тих дурнів скоро позбавили прав на дитину. Вона зараз живе у своєї бабуні. Льоню, це неймовірна жінка! Ми всі дуже дружні. Скоро ти сам все побачиш. Давай, ще кілька ложечок...

– Аничко, зажди! Тобто весілля ще попереду? – після такого догляду та смаколиків, намагався жартувати поки тяжко хворий чоловік.

– Тату, прошу тебе! Руся у нас ще школярка. Правда, наразі кинула свої заняття, заради тебе. Мене на півострів вони не пустили, але ж втримати оцю малечу вдома, щоб не поїхала з нами тебе побачити - мабуть не зміг би ніхто на світі, – гордо поглядав на Русланку нащадок Чигриних і в його серці вирувала весна...

– Це добре, що я нічого не пропустив! Хороші мої, у нас стільки справ попереду! Ось мене трішки підрихтують, потім дамо жару тим покидькам, та й почнемо збирати до купи онуків так, щоб і в хаті не вміщалися. Правда, синку? – підморгнув, як колись, Лесикові батько.

– Не знаю, тату. Це питання не до мене. Я з дитинства згоден. Давайте спитаємо у тієї: від кого всі ці мрії залежать, – сказав Олесь. Він стояв позаду Русланки й обережно обіймав її за плечі, а дівчинка почервоніла, наче квітка та страшенно збентежилась.

– Добре, приймається! За час служби я неодноразово був присутній на церемонії об’єднання двох сердець. Тому, з вашого дозволу, готовий запитати прямо зараз. Русенько, чи згодишся ти в майбутньому зробити щасливим нашого сина і стати частиною родини Чигриних? – абсолютно серйозно спитав мужній льотчик.

Від хвилюючих запитань Русланка ледве трималась на ногах. Сьогоднішні відвідини дяді Льоні повинні були пройти радісно та звичайно, але зовсім випадково, вони з Лесиком потрапили на власні заручини. Якщо чесно, то дівчина ще й досі відчувала на губах той чарівний поцілунок свого коханого і точно знала, що в будь-який час відповість йому: «Так!» Але ж оце імпровізоване дійство зводило її з розуму і було якось одночасно соромно та страшенно приємно, що при всіх негараздах, ці люди хочуть навіки бачити її у своїй родині. А ще вони, здається, зовсім не жартують...

Тепер у палаті відчувалось, що не тільки Русланка шокована подібними питаннями, а й Лесик став занадто серйозним так, наче вони вже стояли перед вівтарем, і мовчки чекав її відповіді. Його блаженні очі поглинали дівочий стан, а Руся тихенько зітхнула та відповіла:

– Без Лесика я вже не зможу жити, ніде й ніколи... Він це знає. А ще ви давно моя справжня родина. Не розумію: чим я заслугувала таке щастя? Але крім нього та вас мені нікого не треба. Я хочу бути з вами довіку...

– Амінь! – посміхнувся Леонід Михайлович. – Вітаю, синку! Тобі неймовірно поталанило з нареченою. Яке щастя, що тоді давно, я відмовився їхати служити до Вінниці, як планувалось. І ми потрапили до зелених рівнин, серед яких наш хлопчик зустрів маленьку Русю. Я вже казав та знову повторю: ти, маленька, врятувала своїм серцем і розумом мою дружину, за це я завжди буду дякувати тобі. А ще точно знаю, що зробиш найщасливішим оцього довгоногого дурня, який наразі від щастя просто втратить свідомість.

З мовчазного дозволу батьків і Русланки, Лесик міцно обійняв своє земне диво. Він стояв позаду дівчинки так, наче оберігав її від цілого світу й обоє почувались неймовірно комфортно та нероздільно.

Ось і вирішились всі питання на майбутнє. Та забігаючи наперед треба сказати, що допитлива й трудолюбна дівчинка Руся, яка любила саджати квіти й пізнавати все нове, вже виросла. Волею долі чи чогось іншого, вона звільнилась від гноблення власної сім’ї і знайшла собі нову родину – гарну та рідну. А ще з самого дитинства її полюбив маленький хлопчик Лесик. І коли виріс та змужнів, то покохав уже навіки.

Час летить нестримно і через рік родина Чигриних таки справила гучне місцеве весілля. Бабуня Русланки та дільничий капітан Іващенко, що стали поводирями долі двох закоханих сердець, сиділи на весіллі поруч і радісно спостерігали за неймовірно красивою парою молодих.

Батько Олеся підлікувався та, через набуті в полоні хвороби, вже не зміг піднятися в небо. Але й на пенсії Леонід Михайлович не байдикував. Він започаткував серед молоді підготовчі курси для майбутніх захисників і багато місцевих хлопчаків, після його занять, вступали до військових училищ. Дружина підполковника завжди була його вірною опорою.

А в солодкої парочки Чигриних, Лесика й Русланки, скоро планувалось народження Чигриняти. Та Руся не полишала надій, що трохи згодом вступить до якогось вишу і обов’язково, паралельно з розвитком щасливої родини, буде навчатись. Благо, розуму в неї для цього точно вистачить. Та й бабуня просто марить їй у всьому допомагати!

Звісно життя – річ дуже строката та намагається підкинути щось нове, радісне й не дуже. А в наш час і поготів! Але якщо дуже постаратись, то щастя не затьмарить ніяка в світі темрява. Ось і в цієї неймовірно закоханої парочки молодих людей назавжди залишаться в пам’яті пухнасті білі хмарки, що плавали колись у звичайному відрі води.