Кулик Степан - Відродження-2, Кулик Степан

Першою з-за столу стала Олена. Підійшла до ліжка, скинула рушник і голісінька лягла поруч зі мною. У кімнаті, звичайно, було досить тепло, схоже, будинок мав свою котельню, але не настільки, щоб спати голяка. Тобто, це треба розуміти як запрошення? Ммм... Ні, ну я загалом не проти, але точно не зараз... Занадто важкий видався день. От якби передрімати годин шість… тоді так. Тоді залюбки і з задоволенням.

Тим часом Сашка прикрутила ґніт у лампі, дочекалася поки та згасне і теж підійшла до ліжка.

— Ану, посунься, розляглася тут… кобила… Місця тобі мало?

Я тільки очима закліпав, коли між нами втиснулася теж цілком оголена Сашка, безцеремонно відштовхуючи на край ліжка білявку. Оленка відкрила рота, подивилася на подругу і... потиснувши плічками, демонстративно повернулася на бік, спиною до нас. А буквально за хвилину розмірено засопіла. Схоже, зморило і її.

Зате Сашка вгамуватися не поспішала. Дівчина притулилася до мене, поклавши голову на плече. Якийсь час лежала нерухомо, а потім її губи присунулися до вуха, а гаряча рука лягла на живіт.

— Лео, я тобі подобаюся? — прошепотіла вона ледве чутно.

— Уууу... — Промимрив я невиразно, надаючи дівчині самої вибирати правильну відповідь.

— А навіщо тоді ти потяг з нами Оленку?

— Уууу… — продублював я, не маючи жодного бажання заглиблюватися в цю розмову. Навіщо? Тому що в неї харизма восьмого рівня. Ось навіщо…

— Так, я розумію, — не вгавала Сашка. — Ти чоловік, і тобі треба… Але я теж вже не маленька, і теж зможу… правда, я ще ніколи цього не робила, але я знаю, як… Не віриш?

— Уууу... — знає вона. Спи краще…

Але Сашка мала інші плани. Рука дівчини опустилася нижче, відтягуючи гумку моїх трусів, а потім туди ж ковзнула і її голова.

Першим бажанням було зупинити дівчину, але я, балансуючи на грані сну, вже настільки розімлів, що будь-який рух здавався непосильним. А коли її язичок та губки загосподарювали більш наполегливо, і організм відгукнувся, — зображати невинність здалося, як мінімум, безглуздо. Та й який чоловік, якщо він не імпотент, відмовиться від мінету? Гаразд, нехай набирається досвіду, мені не шкода... Сама захотіла, ніхто не примушував.

А ще через якийсь час я отримав сповіщення системи:

«Персонаж Олександра Малиновська «Горобчик» досягла наступного рівня. Нагорода «+1» до статури, «+1» до харизми. Самостійно вивчено вміння Сфера впевненості 1-го рівня. Підвищує самооцінку на +3 терміном на 1 годину. Кулдаун – 1 доба. Радіус дії 1 м»

Фіга собі! Нічого не скажеш, такий спосіб прокачування персонажа мені подобається більше, ніж вбивання щурів та інших ворогів. Цікаво, Оленка також так може?

— Ой, — тихенько прошепотіла Сашка.

— Що, знову груди підросли? — зрозуміло поцікавився я, бо вже знав, як діє на дівчину зростання характеристики Харизма.

— Так… — розгублено пробурмотіла та. — А звідки…

— Завтра... Все завтра. Давай спати вже нарешті.

— Ото ж, — пробурчала Оленка. — Ні вдень, ні вночі немає від вас спокою.

— Добре… На добраніч, — Сашка пересунула голову мені на плече і чмокнула у вухо. Від дівчини пахло абрикосами… і… приємно, одним словом пахло. Я подумав, що треба сказати їй щось ласкаве, але, поки підбирав слова, не помітив, як провалився в сон…

Прокинувся від грубого поштовху в бік.

Розплющив очі і побачив, бородате обличчя незнайомого чоловіка, що схилилося наді мною. Частково заслонене чимось блискучим. Спершу ліниво подумав, що Сашка світло ж гасила начебто, а воно чомусь знову горить. Потім, якийсь час не міг зрозуміти, що за штуковина заважає мені дивитися нормально, поки не зрозумів, що це лезо ножа, приставлене до очей. І лише після цього остаточно прокинувся.

— Отямився? — насмішкувато промовив бородач. — Міцний у тебе сон. Хоча, якби я шморгався одразу з двома ляльками, думаю, теж спав би, як убитий.

Його слова нагадали мені про дівчат, і я ігноруючи ніж повернув голову вліво.

Побачене мені не сподобалося. Олени в кімнаті не було, хоча весь одяг дівчини лежав на стільці. А поряд двоє хлопців притискали до ліжка Сашку. Затиснувши дівчині рота долонею.

— Ви хто? Що потрібно?

Після всього пережитого я відчув лише роздратування. Ото ж… не дадуть спокійно відпочити. І не чіпали нікого.

— Як завжди, — знизує плечима Борода. — Гроші та дівки. Дівок ми й самі візьмемо… А гроші ти нам віддаси. Так?

— А якщо ні?

— Куди ж ти подінешся? — роблено зітхає бандит.

До слова, система так і пише над ним:

«Борода. Фракція «Нічні коти». Горлоріз і садист. 7 рівень»

Загалом у кімнаті їх четверо. Один біля дверей. На атасі, типу. У решти рівні менше. На клички навіть уваги не звертаю. Навіщо мені імена покійників? Я їм надгробки встановлювати не збираюся.

— З нами всі співпрацюють, — продовжує Борода тим часом. — Білявку ми не чіпали, вона ціла потрібна, на неї окреме замовлення, а ось про тебе та другу дівку розмови не було. Тож можеш вибирати: чи ти віддаєш нам усі гроші добровільно, чи ми почнемо відрізати від вас зайві шматочки. Вуха, наприклад… мізинці. А для початку трахнемо малу? Усі по черзі. А ти подивишся, подумаєш…