Володимир Худенко - Стрі-чен-ня

ви мені допоможете зараз. Я ЛЮБЛЮ вас, таточку й мамочко! І я зірвала з руки чотки. Ось тобі, кажу, виродок, а не упирського царювання! І як мигнуть чотки, та й засліпили його вражого! І він меч випустив. Я на ноги та й до меча. А він собі погляда. Я ж і зрозуміла все. Шо, кажу, пан полковник, хочете аби я меча взяла? Для того це і затіяли? Розчарую вас — і цього не вийде. І я взяла меч за рукоять отако-о, через хустину. Він як побачив, так розлютився, до мене кинувся, шоб забрати а я його ж по череву мечем. Він і впав, як неживий. Я знаю, він тепер довіку хворіти буде од того. Не буде йому спокійної смерті. Він упав і ше кричить мені: «Не роби цього! Він принесе їм тільки війни, кровожерливість, жагу влади!» Я кажу: без вас знаю. І нікому не ддаю. Але, кажу, ше мені потрібна книга. Знаю, шо не ддасте, та я й сама возьму. І я зібрала з леза меча його кров та й лизнула. Але не ковтала. Тоді й прибрала собі його подобу і його думки, а його замінила собою. Смішно, хи! Вовкулаки Іскрині туди як явились, бачать, лежу я поранена. А я тим часом у Борковського в шатрі книгу свою забрала та й дьору. З тим і знайшла вас у степу. Бачите, я й тут упоралась. Страшно тільки, шо упирі знов до влади рвуться. І вовкулаки ж їм помагають. Гарно, шо ви Гната найшли. Я все за нього переймалась. А так нічого. І нога ніби переболіла…

ХІІІ. Іван Мазепа

— Ой горе тій людині, що з вурдалаками долю пов’язала, повір мені, доню, — розказував я Наталі. — Я вже за свій вік цього насьорбався.

Вона тільки кивала головою.

Гнат був із нами і не дуже, либонь, розумів, про що ми.

Та головне, що ми були разом, і все більш-менш благополучно скінчилось тут, під Чигирином.

Ночували ми знов у зимівниках, бо в таборах було неспокійно, не до нас було там, у таборах, і москальських, і черкаських.

Там, під Чигирином, славною гетьманською столицею нашою, святкували перемогу і ховали мертвих.

І Тясмину тісно було од трупу козацького й крові.

Татар було врешті вигнано з вкраїнської землі, але чи надовго?

У будь-якому випадку ми мали перебути цю ніч у зимівниках, а на ранок відправлятися в путь, назад, на північ, але не на Чернігівщину ж до Борковського.

В Київ мені теж не хотілось — не набагато ліпше.

На Слобожанщину?

Е, ні, і Наталю вести ближче до смерті батька з матір’ю, і самому до смертей юності — ні.

На Полтавщину не можна — там Іскра.

А на правому березі — одні руїни.

Я думав, у Ніжин, знову ж таки, і сотня Черниша вранці виходить, і нам по дорозі.

Хоч це, виходить, і з Чернігівським полком, а все ж ліпше, ніж самим.

Самі-бо ми вже наїздились.

Отож я все говорив і говорив сим вечором, як і декілька днів тому коло хати-куреня, дуже вже, знаєте, був радий бачити Наталю і Гната коло себе після всіх тих бід.

А Наталя послухала мене та й каже:

— Тут таке, дядьку, — мовила несміливо, — меч сей до мене розмовляє.

Мене тіпнуло.

— Що каже? — питаю.

— Загалом «моя княгине, велика княгиня Топеш» і просе, шоби взяла його, доторкнулась, каже, «зійдіть на престол». Але він на МарІ говорить, не по-нашому. Я МарУ ше поганенько знаю, а все ж розумію. А ше я помітила, шо він може слухатись моїх думок — рухатись, куди накажу, літати.

— То недобре, Наталко, — мовив я похмуро, — не можна йому, виходить, більше коло тебе знаходитись. Оддавати треба, а куди?

— А куди в старі часи оддавали? — спитав Гнат.

— Упирі — ХранителяМ, — одповів я. — А люди — ВартІ.

— Кому? — спитала в один голос молодь.

— ВартА — це така таємна рада лицарів ВедіЇ, котрі усі до одного є чарівниками-характерниками. Так кажуть, — всміхнувся я. — Збіговисько це існує з давніх літ. У них, кажуть, є або були свої війська, розвідники, ватажки. Діють вони з однією метою — відвернути пришестя нового царства тьми, нової війни Тисячі Літ.

— І це все справді є? — спитала ошелешена Наталя.

— Не знаю, — одповів я. — Особисто я знав лише одного з них, одного з їхніх ватажків тут, на цій землі. Він був учителем твого батька, Наталю, і його вбив упир. Оце все, що я знаю. А ще ім’я його — Тарас. Характерник Тарас.

— А чому ж не можна оддати їм? — спитав Гнат.

— А тому, що я не знаю, чи є вони досі, — мовив я. — Якби вони були, то меч мав би бути в них. І Наталю мали б охороняти вони, а не оцей старий недолугий дід, — показав я на себе.

— Та ну вас, — махнула рукою Наталя.

— І Борковського вони мали б давно знищити, якщо на те пішло, — кинув ще я, — разом із Іскрою. Кажуть, що ВартА колись була ледь не всесильною. А зараз не знаю. Я ж не стрічав за свій вік ні одного ВартовогО.

Коли вже повечоріло, ми перебралися в курінь.

На вулиці віяв вітер із степів, небо світило в ніч тихими серпневими зорями.

Неспішно близилась ніч.

— Чого так собаки виють? — спитала, позіхаючи, Наталя. — Чи на негоду?

— Може, — позіхнув і собі Гнат.

— То не собаки, — обірвав я джуру.

— А хто? — спитала молодь.

— Степові вовки, — злісно процідив я, — піду-но я надвір, а ви спіть.

Я знав, що дітвора засне швидко, потомились же, а я цю ніч спати не хотів.

Бозна, що то за виття, що за вовки.

Нагнало хмар, і ніч змінилась, стала важкою, колючою; я зиркнув униз вулицею і, окрім перев’язі тинів та побілених стін хатинок, нічого не побачив. Стріхи ж хат танули в густій імлі.

Я пройшовся до хвіртки, тоді оминув садок і постояв під вербами, за якими вниз з пагорба спускались городи.

Запалив люльку, попихтів, висипав тютюн на землю.

Заморосив дощик.

Я вернувся в господу.

Там було темно, всі спали,і лише згодм я помітив коло печі, коло самої заслонки декілька пар червоних вогників.

— Вовкулаки, — прошепотів я злякано.

— Вовкулаки, — почулося ззаду ствердно, — вовкулаки ми.

І удар по тімені, либонь, прикладом мушкета.

Я впав і знепритомнів.

Очунявся через деякий час, в хаті-курені було вже багато людей.

Мо, й не людей, правда.

Розмовляли голосно,