Тіна Вітовт - Лисичка , Тіна Вітовт

Алекс

Ну і ранок... Дан наче з котушок злетів, злий не на жарт влетів у вітальню. Тицьнув руку мені у вічі, та так близько що не відразу зрозумів, що він хоче показати. А як побачив, остовпів. Браслет-татуювання... А як же?... У мене також є... Тільки малюнок інший... Як це розуміти?

- Побачив?! - чого він гарчить?

- Припустимо... і що далі? - я щось туплю, причому конкретно.

- У нас з Міланою повністю однакові татуювання, - оце так номер, а в мене тоді що?

- Ага...

- І це все, що ти можеш сказати? - та він не може собі знайти місця, ходить по кімнаті колами, доки я сиджу на дивані і намагаюся скласти пазл... Тут явно не вистачає частинок, дуже важливих частинок...

- А що ти хочеш почути? - на мою репліку, легенько заточується ледь не врізавшись в низенький столик.

- Алекс, не тупи, - дратується, - ми тепер офіційно наречені, я та Мілана, - наче тупенькому розжовує, - відступи по-доброму...

- Гаразд...

- Я тебе... Чекай, що? - а тепер ступор у Дана. Він уже й промову, напевно, підготував, щоб мене переконати, а тут на тобі... непотрібно.

- Я кажу, гаразд, заважати не буду, - спокійно все говорю, без лишніх емоцій, здається я вже знаю що сталося, знайшлася моя загублена частинка пазла, вірніше вона була завжди перед очима, тільки я був сліпим.

- Дякую за розуміння, - з полегшенням видихає Дан, так я також з братом не хочу сваритися, - я піду... побігаю... лисом...

- Розважайся, - так йому потрібен зараз оберт, щоб спустити пару, він на взводі, мало чого ще дурниць наробить в такому стані.

Уже трохи спокійніше брат пішов заспокоюватися. А мені потрібно з дечим розібратися... Знайти свою особисту частинку, свого особистого пазла...

Пішов шукати, наткнувся на Мілану... Вибач, мала, не до тебе. Потім пояснюся з тобою, мені зараз іншу потрібно знайти...

Ліка була на кухні. Мирно собі сиділа за столом, помішуючи ароматну каву, та дивилася на море через відчинені скляні двері. Цією картиною я б ще довше милувався, та мене помітили.

- Привіт.

- Привіт.

- Тобі зробити кави? - заметушилася дівчина.

- Так, якщо не важко, - просто неможливо відірвати очей від неї, і куди я тільки раніше дивився?

Ліка швидко приготувала мені каву та поставила переді мною, і хотіла відійти, та я виявився спритнішим і схопив її за руку. Погладив шовковисту шкіру, відчуваючи як під пальцями пішли мурахи, просто таки, табуном... Як приємно коли дівчина, яка зносить у твоєму мозку всі бар'єри, так відверто на тебе реагує... Погладив довгі витончені пальчики, тендітну долоню, провів доріжку по зап'ясті, на якому вималювані такі ж візерунки як у мене...

- Чому мовчала? - а в очах навпроти нерозуміння.

- Про що?

- Коли побачила браслет? - а руку дівчини не відпускаю.

- Вчора... - притягую ближче.

- У мене був?

- Ні, тобто, я не знаю, тобто я не дивилася, - вже саджаю її собі на коліна, вона так мило губиться.

- А вчора, коли?... - все тихіше говорю, вдихаючи повітря біля її шиї, прямо під витонченим вушком.

- Ввечері... - шепоче, важко дихаючи...

- Після наших поцілунків? - уже цілую таку звабливу шию, та посую вушко.

- Тааак...

Як мені подобається її реакція на мене, я просто божеволію. Вона притискається до мене ще ближче, обіймає за плечі, та дозволяє цілувати так як хочу саме зараз, саме її...

- Ти моя наречена... Моя солодка дівчинка... Тільки моя...

Стискаю в обіймах свою дорогоцінність, та жадібно цілую...

Мені дуже хотілося бачити цю парочку щасливою, без будь-яких перешкод... Тому вирішила не випробовувати їх...