Тара Шустер - Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

Бачила мюзикл «Гамільтон»? НЕ СЕРДЬСЯ НА МЕНЕ, ЯКЩО ВВАЖАЄШ ЙОГО ПЕРЕОЦІНЕНИМ. ТАК СТАЛОСЯ, ЩО Я ЙОГО ДУЖЕ ЛЮБЛЮ. Там є чудова репліка, коли Александр Гамільтон кидає виклик Аарону Берру: «Якщо ти ні на чому не стоїш, Берре, то за що ти поляжеш?» ТАДАДАДАААМ! МОРОЗ ПО ШКІРІ ПРОБІГСЯ? Обираймо свої принципи свідомо, щоб стояти на твердому моральному ґрунті нашого вибору. Або принаймні так, щоб не закінчити, як Аарон Берр, знеславлений в одному з найуспішніших мюзиклів усіх часів. Невесело бути Берром.

Ти не мусиш обвішувати вдома двері, як це вчинила я, можеш із таким самим успіхом записати це у блокноті, але як на мене, ліпше все ж порозклеювати! Мені видається дуже помічним розкласти «себе» у фізичному просторі довкола. Коли хочеться плакати через ЧЕРГОВУ СИТУАЦІЮ З ХЛОПЦЕМ, ЩО НАЛАМАЛАСЯ ГЕТЬ-ЧИСТО, ЩО ЦЕ ЗНОВУ В БІСА КОЇТЬСЯ? Або коли розчарована втратою хорошої можливості в кар’єрному зростанні. Або коли мені сумно, бо моє улюблене телешоу закінчилось. Я можу розглядати двері своєї кімнати, танцюючи під драйвову найновішу пісню Аріани Ґранде у моєму домашньому офісі, і тішитися з тієї людини, якою стала, і з тієї, якою прагну бути.

Для початку ти також можеш спробувати приклеїти позитивні афірмації до дверей. «Я дозволяю собі дбати про себе», «Я — талановита», «Я — варта любові», «Я — блискуча і продуктивна», «Я — впевнена в собі, сповнена ентузіазму і нестримна», — саме ці мені допомогли[19]. Повторюй ці афірмації щоразу, коли твій погляд падає на двері. Повторюй ці афірмації щоразу, коли борешся із Внутрішньою Неподругою. Повторюй їх, коли на пробіжці чи коли намагаєшся вилізти з ліжка вранці після того, як напередодні пізно лягла спати через співи караоке в маленькій приватній кімнаті у корейському кварталі. Я така втомлена сьогодні вранці, хіба воно того варте? АТОЖ! Якщо насолода є одним із моїх принципів, то я насолодилася минулим вечором сповна! Повторюй ці афірмації весь час, бо вони допоможуть тобі навчитися схвально ставитися до себе, а це ключовий момент.

Зараз я цілком себе схвалюю. У більшості випадків.

Після богослужіння на Йом Кіпур, я отримала електронного листа з темплю з поясненням, що молитовні путівники НЕ можна забирати додому. Вони доволі дорого коштують, і до тих, хто забрав їх із собою, прохання повернути. Ой-йой. Ото вже облажалася у релігійному житті, — подумала я. Відповіла вибаченням і пояснила, що книжка так мене захопила кобальтово-синьою палітуркою, МАПОЮ і т.ін., аж я подумала, що вона для того і створена — щоб забрати з собою. Але я була би щаслива, надіслати їм чек або повернути книжку. З темплю більше не писали... тож... Чи тобі не здається, що це міг бути знак? Що ця книжечка мала залишитися зі мною??? Ба навіть припускаю, то якесь божественне втручання...

Я схвалюю себе, навіть якщо іноді випадково краду юдейську літературу.

Група підтримки, рольові моделі та ті, кого слід уникати

знайди своїх

Раніше я повсякчас повторювала страшну помилку. Одним зі способів жорстокості щодо себе самої було розкриття секретів чи мрій людям, які ставилися до моїх таємниць з нульовою повагою. Коли мала ідею, що тішила й бентежила мене, бо видавалася такою класною, я мимоволі розповідала про неї комусь, хто реагував у найбільш негативний і деструктивний спосіб. Інтуїція у цьому сенсі страшенно мене підводила! Завжди.

Оскільки я зростала в оточенні повсякчасної критики, то не довіряла компліментам. Приємні слова похвали на мою адресу влітали в одне вухо і вилітали через інше просто у смітник, в якому похвала моментально згорала. А потім попіл від того компліменту я навіки ховала в морі, щоб ніколи не визнавати про себе нічого хорошого. Натомість прискіпування чи й дошкульну критику я сприймала як чистісіньку правду, вмонтовувала їх у вічну неонову вивіску в моїй голові і чинила все можливе, щоб або змінитися відповідно до чужої думки, або робила все можливе, аби якнайпафосніше переконати увесь триклятий світ, УСІХ І КОЖНОГО, як ця особа катастрофічно помилялася щодо мене. Такий підхід не виснажував, зовсім.

Уперше я це чітко зрозуміла в університеті, коли підписалася на предмет «Вступ до сценарної майстерності». Обожнювала викладачку-хіпі, Карен. Вона мала густе світле волосся з блискучими вставками і красиву усмішку зі щербинкою. То заради неї придумали термін «мати-земля», в найліпшому сенсі слова. Під час нашого першого заняття вона сиділа на підлозі зі схрещеними ногами і запросила нас усіх приєднатися й сісти в «коло довіри». Карен пояснила: «Так ми можемо говорити про те, що нам болить, і з чим боремося під час роботи над сценарієм». Від когось іншого така репліка прозвучала б як банальщина, але з її вуст сприймалася як чиста магія, бо була вимовлена щиро. Їй справді вдалося створити середовище, безпечне для творчих експериментів.

Якось посеред семестру Карен гукнула мене, заглянула в очі, поклала руку на плече і промовила до моєї душі: «Ти маєш голос, дівчинко. Природний талант. Мусиш розвивати його». Від її компліменту шкірою пробігли сироти. Я могла тільки слухати. Карен припускалася фатальної помилки, висловлюючи захоплення моєю роботою в класі, бо я не могла ані прийняти його, ані присвоїти. Ага, ага, ага, — думала я. Той факт, що вона вважала мене талановитою, тільки підтверджував: Карен і гадки не має, про що каже. Замість прийняти її доброту і працювати далі, я вирішила, що марную час на початковому рівні і маю перейти на якнайскладніший — ПРОСТО ЗАРАЗ. У такий спосіб у разі успішно складеного іспиту довела б УСІМ (включно з Карен), що я таки достойний письменник. Я потребувала бути на найвищому рівні і з золотою медаллю, ВЖЕ. Коли ти зростаєш на фундаменті, що будь-якої миті може вислизнути з-під ніг, то стаєш залежним від поспіху досягти цілі, поки не пізно. Тож я відхилила м’яку, дбайливу і надійну підтримку Карен і перескочила у групу найвищого рівня.

Сценарну майстерність для просунутих авторів вела така собі екстравагантна, реалізована, модна пані професорка. Й емоційно холодна. Не думаю, що всі викладачі мають бути емоційні, адже розумію: вони не покликані замінити маму з татом (а хіба не було би чудово?). Утім, як з’ясувалося, мені корисно працювати з кимось, хто висловлює підтримку. Саме те, від чого я втекла, покинувши Карен із її блискучими пасемками у волоссі. А професор Лорі й надалі була незворушна. Я часто заходила до її кабінету, сподіваючись почути бодай якийсь відгук щодо моїх творів. А вона говорила загадками, щось про «пластичність сторінки», про «мізансцену», про «театр не театЕр» і щось про «подвійне онтологічне бачення». Я не пройшла всі необхідні курси, і мені бракувало практичного досвіду в театрі (окрім ролей у шкільних виставах), тож почувалася не у своїй тарілці. Більшість часу ми обговорювали її приватне життя. «Знаєте, я так і не закінчила роман, який писала для дипломної роботи» — бідкалася вона. «Найбільше шкодую, що закинула власну творчість». За переліком розчарувань ішли байки про легендарне життя в Сан-Франциско, де вона була ТАКА УСПІШНА режисерка. Ммм, а який стосунок це має до моєї п’єси? Чи могли б ми все-таки поговорити про її