Анастасія Соловйова - Твій на місяць, Анастасія Соловйова

10

До Пасажу я приїжджаю першою. Через кілька хвилин бачу, як Роман паркується, захлопує дверцята машини і йде в мій бік, чарівно посміхаючись. Як же я за ним скучила!

— Сподіваюся, сьогодні ти не схилятимеш мене до алкоголю, — заявляє Роман, зупиняючись біля мене.

— Ні, тільки до руйнування, — я плескаю його по плечу і тягну за руку. — Ідемо за мною, тут недалеко.

Усередині стає легко і радісно, ​​коли я відчуваю цілюще тепло його долоні.

— Сьогодні ідеальний вечір для того, щоб випустити пару та влаштувати погром. Ми прямуємо до “кімнати люті”. Ти відвідував таке коли-небудь?

— Ні, вперше чую.

— Чудово. Я вже все забронювала та сплатила. І не дивись на мене таким гнівним поглядом — мені теж необхідно виплеснути злість, а якщо переживаєш через гроші, то зводь мене до ресторану паназіатської кухні, коли ми знищимо всю техніку та меблі в кімнаті люті.

— Що в тебе сталося? — насторожено цікавиться Роман.

— Зрозуміла, наскільки підлою може бути людина.

Я не маю права нікому розповідати про те, що сталося з Катею. Секрети я зберігати вмію.

— З часом перестаєш на це звертати увагу.

— Коли жорстокість, підлість і несправедливість більше не викликають праведного гніву, це означає, що твоя душа зачерствіла, — заперечую я.

— Молода ти ще, максималістка, — з сумною усмішкою констатує Роман.

— Заздриш? — з викликом питаю, подивившись у його глибокі зелені очі.

— Здається, ми прийшли, — квапливо відводить погляд Роман.

Я помічаю скромну вивіску з написом “Кімната люті”. Ми спускаємося сходами в підвал і заходимо в тьмяно освітлене приміщення, де нас зустрічає бородатий, награно усміхнений і привітний хлопець років двадцяти.

— Добрий вечір! Ви прийшли зняти стрес? Робота задовбала, шеф лає без приводу, підвищення цін бісить, зима набридла? У нас ви позбавитеся люті раз і назавжди! У кімнаті все піддається руйнуванню: меблі, техніка, посуд, манекени. Вашій супутниці ми можемо запропонувати додатковий набір тарілок, щоб виплеснути образи і страхи, що накопичилися. Дівчата люблять бити посуд, — і хлопчина починає мерзенно хихотіти.

Я морщусь — не люблю плоскі жарти про жінок.

— Залишіть тарілки собі, — каже Роман. — І не кажіть подібні вульгарності наступним клієнтам — звучить примітивно й бридко.

Від подиву з моїх губ злітає тихий смішок. Ось тобі і саркастичний цинік, який раптово не визнає сексистських жартів.

Хлопчина змінюється в обличчі, блідне та бурмотить якусь фігню у своє виправдання. Я роздратовано скидаю руку:

— Проведіть нас уже в кімнату, будьте ласкаві.

Ми з Романом переодягаємось у сині костюми, натягуємо на голову білі каски і заходимо в невелику кімнатку, забиту всіляким мотлохом. Бородач швидко інструктує нас і йде, закриваючи за собою хисткі двері.

— Чим ти ламатимеш усе навколо? — питає Роман. — Тут є сокира, бейсбольна біта, нунчаки та кувалда.

— Біту давай.

Я хапаю зброю руками і кровожерливо оглядаюся: першим на очі трапляється старенький комп'ютер — я на такому вчилась друкувати ще у школі. Замахуюся битою і б'ю по нещасному пузатому монітору з усією злістю, що накопичилась у мені за сьогоднішній день. Конструкція тріщить, уламки скла і шматочки пластмаси летять вниз, а я тремчу від полегшення.

Роман приєднується до мене: опускає сокиру на трухляву коричневу шафу і рубає сильно, розмашисто, впевнено. Хмара з пилу і потерті злітає вгору, на ноги падають уламки дерева, звуки руйнування наповнюють кімнату.

Я продовжую дубасити монітор, потім штовхаю ногами системний блок, піднімаю клавіатуру і кидаю її в стіну, тупцюю по деталях черевиками, які нас змусив взути бородач. Роман у цей час із палаючими очима ламає коробки з-під компакт-дисків, молотком довбає по екрану стародавнього телевізора. Він озирається і з усмішкою, що блукає на губах, помічає тарілки в дальньому кутку.

— Жодного разу в житті не бив посуд. Ти зі мною? — він простягає мені прозору салатницю.

Мовчки кидаю першу жертву в стіну: лунає дзвін битого скла, на всі боки розлітаються безформні уламки. Роман кидає наступну тарілку, а я беруся за пляшки та кухлі.

Ми більше не слідкуємо за часом. Під ногами небезпечні уламки, а ми тупцюємо по них, ламаємо брудно-зелений диван, рубаємо коричневий комод і прогнилі стільці, жонглюємо порцеляновим посудом і нібито ненароком кидаємо його на підлогу.

Тіло горить від азарту, адреналіну, захоплення та щастя. По спині тече піт, волосся прилипло до вологого обличчя, але мене це зовсім не хвилює. Сміюся, кричу, бігаю кімнатою в сліпому бажанні — щоб ще такого зруйнувати? Зрідка дивлюся на Романа: він усміхається, важко дихає і знищує нещасні меблі з гарячковою поспішністю.

Зрештою в приміщенні не залишається цільної речі: уламки, черепки, потерть, ошметки тканини валяються на підлозі, меблі перевернуті, під черевиками хрумтить скло від розбитого посуду, а ми з Романом зустрічаємося шаленими очима і жадібно розглядаємо один одного, і тиша дзвенить від напруги, що огортає нас. Я шкірою відчуваю його відвертий погляд, серце стукає все голосніше і голосніше. Роман робить два довгі кроки назустріч, підхоплює мене в невагомість і починає кружляти по кімнаті, задерикувато усміхаючись і пронизуючи божевільними очима. Я регочу, вищу, упираючись руками в його тверді плечі, світ крутиться навколо, проноситься повз нас, темніє і перетворюється на розмите недоречне тло.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍