Джоан Роулінг - Кувала Зозуля, Джоан Роулінг

у який саме спосіб дядько Тед довідався, де вони мешкають; просто одного дня вони з Люсі повернулися до сквота і побачили, що посеред кімнати стоїть здоровенний материн брат і погрожує розквасити Шумбі носа. За два дні вони з Люсі повернулися до Сент-Моса і до школи, яку з перервами відвідували кілька років, возз’єднуючись із давніми друзями так, ніби й не розставалися, і швидко позбуваючись акцентів, яких задля камуфляжу набували у місцях, куди вивозила їх Леда.

Страйк не потребував указівок, які залишив через Робін Дерик Вілсон, бо здавна знав кав’ярню «Фенікс» на Колдгарбор-лейн.

Час до часу мама й Шумба водили їх сюди: крихітний, схожий на хижку коричневий заклад, де можна було — якщо ти не вегетаріанець, на відміну від мами й Шумби — поласувати великим і смачним сніданком, який складався з гірки яєчні з беконом і горнятка чаю кольору тикового дерева. Кав’ярня виявилася точно така сама, як він і пам’ятав: затишна, маленька, затемнена, з дзеркальними стінами, у яких відбивалися столики під дерево, кольорові бордово-білі кахлі на підлозі та стеля кольору тапіоки, обклеєна цвілими шпалерами. Квадратна офіціантка середніх літ мала коротке випрямлене волосся і великі жовтогарячі пластмасові сережки; вона відсунулася, щоб дати Страйкові пройти повз касу.

За столиком під пластиковим годинником з написом «Пукка Пайз» сидів сам-один кремезний вест-індієць і читав газету «Сан».

— Дерик?

— Він. А ти Страйк?

Потиснувши велику суху Вілсонову долоню, Страйк сів. Він прикинув, що коли охоронець підведеться, то буде на зріст десь як він сам. Рукави Вілсонової спортивної кофти напиналися і від м’язів, і від сала; охоронець був коротко стрижений, гладенько поголений і мав гарні очі-мигдалини.

Страйк замовив пиріг і картопляне пюре з написаного крейдою на дошці меню і задоволено подумав, що зможе ці чотири фунти сімдесят п’ять пенсів списати на витрати.

— Ага, пиріг і пюре тут добрі,— зазначив Вілсон.

У його лондонському акценті бриніла ледь помітна карибська нотка. Вілсон мав грудний, спокійний, стриманий голос. Страйк подумав, що у формі охоронця він справляє дуже заспокійливе враження.

— Дякую, що погодився зі мною зустрітися, я це ціную. Джон Бристоу незадоволений результатами розслідування смерті його сестри. Він найняв мене, щоб я ще раз перевірив усі докази.

— Так,— кивнув Вілсон,— знаю.

— Скільки він тобі заплатив за цю зустріч? — буденно поцікавився Страйк.

Вілсон моргнув, а тоді низько і трохи винувато реготнув.

— Двадцять п’ять фунтів,— сказав він.— Та коли людині від того легше, то що? Це нічого не змінить — вона вкоротила собі віку. Але ти питай, я не проти.

Він згорнув «Сан». На передовиці було фото виснаженого Гордона Брауна з мішками під очима.

— Ти вже все розповідав поліції,— сказав Страйк, розгортаючи блокнот і кладучи його поруч з тарілкою,— але непогано би ще раз із перших вуст почути, що саме сталося тієї ночі.

— Та без проблем. Ще, може, Кіран Коловас-Джонс підійде,— додав Вілсон.

Він, здавалося, був певний, що Страйк знає, хто це.

— Хто? — спитав Страйк.

— Кіран Коловас-Джонс. Він був Лулиним постійним водієм. Хоче з тобою поговорити.

— Гаразд, чудово,— кивнув Страйк.— Коли він буде?

— Не знаю, він на роботі. Прийде, якщо зможе.

Офіціантка поставила перед Страйком чашку з чаєм. Той подякував і клацнув ручкою. Та не встиг він нічого запитати, як Вілсон мовив:

— Містер Бристоу казав, ти — колишній військовий.

— Так,— кивнув Страйк.

— У мене племінник в Афганістані,— зронив Вілсон, відпиваючи чаю.— У провінції Гільменд.

— Який полк?

— Зв’язку,— відповів Вілсон.

— Скільки він там уже?

— Четвертий місяць. Мати ночами не спить,— сказав Вілсон.— Ти чого пішов?

— Ногу відірвало,— відповів Страйк з невластивою йому в цьому питанні відвертістю.

То була лише половина правди, але така, яку легко пояснити незнайомцю. Страйк міг лишитися, його готові були тримати й далі. Але втрата литки і стопи лише прискорила прийняття рішення, яке Страйк виношував уже кілька років. Він знав, що наближається критичний момент: якщо не піде зараз, далі буде важче це зробити — важче призвичаїтися до цивільного життя. З роками армія майже непомітно змінює людину, обтесує її так, що течія військового життя легко несе її за собою. І все-таки він згадував перебування у службі спеціальних розслідувань з теплотою, на яку не вплинула втрата половини кінцівки. Страйк був би радий і Шарлотту згадувати з такою самою необтяженою ніжністю.

Вілсон кивком подякував Страйкові за відповідь.

— Суворо,— сказав він грудним голосом.

— Я порівняно з деким ще легко відбувся.

— Авжеж. У чоті племінника два тижні тому хлопець від вибуху загинув,— пригубив чай Вілсон.

— Ти ладнав з Лулою Лендрі? — спитав Страйк, тримаючи ручку напоготові.— Часто її бачив?

— Тільки як вона проходила повз охорону. Вона завжди віталася, казала «будь ласка» і «дякую», а такого не робить половина тих багатих паскуд,— лаконічно відповів Вілсон.— Наша найдовша розмова була про Ямайку. Лула збиралася там працювати, питала, де зупинитися, що там і як. І ще я взяв у неї автограф для Джейсона, мого племінника, на день народження. Вона підписала поштівку, я її послав до Афганістану. За три тижні до її смерті. Після того вона щоразу, як ми бачилися, питала про Джейсона, навіть ім’я його запам’ятала, і цим вона мені подобалася, розумієш? Я в охоронній справі уже давненько. Повно людей, які чекають, що ти за них підставишся під кулі, а самі навіть імені твого запам’ятати не хочуть. Так, вона була нормальна дівчина.

Страйкові принесли пиріг і пюре; страва аж парувала. Обоє чоловіків вирішили, що це слушна мить, і урочисто помовчали, роздивляючись тарілку з їжею.

У Страйка слинки текли, коли він, узявши виделку й ніж, запитав:

— Можеш детально описати, що саме сталося у ніч, коли Лула загинула? Вона виходила о котрій?

Охоронець замислено почухав руку, задерши рукав кофти; Страйк побачив татуювання — хрести, ініціали.

— Наче о сьомій вона виїхала того вечора. З нею була подружка — К’яра Портер. Пам’ятаю, вони виходили з дверей, а містер Бестиґі саме заходив. Пам’ятаю тому, що він щось сказав Лулі. Що саме, я не чув, але воно їй не сподобалося. З обличчя було видно.

— З обличчя?

— Вона, схоже, образилася,— з готовністю пояснив Вілсон.— А потім я їх обох уже бачив на моніторі — Лулу і Портер. У машину сідали. У нас над дверима камера. Приєднана