Джефф Вандермеєр - Знищення

і ще менше відповідей. Яку роль виконує Збирач? (Я вирішила, що потрібно дати ім’я тому, хто пише слова.) Яка мета фізичного «відтворення» слів? Чи справді слова мають значення, чи будь-які підійдуть? Звідки походять ці слова? Який взаємовплив між словами і Вежею-істотою?

Іншими словами: формою симбіотичної чи паразитичної комунікації між Збирачем і Вежею були слова? Збирач був посланцем Вежі чи початково існував незалежно від неї, потрапивши під її вплив пізніше? Без клятого зразка стіни Вежі я не могла навіть побудувати гіпотезу.

Це відкинуло мене назад до слів. «Де лежить гнітючий плід узятий з руки грішника…» Оси, птахи та інші тварини, що будують гнізда, часто використовують певний каркас, незамінну речовину чи матеріал для створення своїх будівель, прибавляючи будь-що зі знайденого безпосередньо поруч із гніздом. Це може пояснити позірно невпоряджену природу слів: вони були тільки будівельним матеріалом, і, можливо, саме через це наше начальство забороняло застосовувати високі технології в Нуль-зоні, адже їх могло використати в невідомий і руйнівний спосіб те, що заволоділо цим місцем.

Поки я споглядала, як лунь польовий пірнає в очерети і виринає назад із кролем у кігтях, нові ідеї просто вибухали в моїй голові. Перша — що слова — саме написання, їхня фізична сутність — були конче необхідні для добробуту чи то Збирача, чи то Вежі, чи їх обох. Я бачила зотлілі рештки такої великої кількості колишніх написів, що могла припустити, ніби діями Збирача керують якісь біологічні потреби. Цей процес міг бути складовою репродуктивного циклу Вежі чи Збирача. Можливо, Збирач залежить від Вежі і приносить їй якусь вторинну вигоду. Або навпаки. Можливо, слова неважливі, бо становлять тільки процес запліднення, який успішно завершиться, лиш коли ціла лівобічна стіна матиме безперервний ланцюжок слів по всій довжині. Всупереч моїм спробам противитися звучанню арії в голові, я пережила різке повернення до дійсності, обдумуючи ці можливості. Раптом я стала усього лиш людиною, що плентається через дику місцину зі знайомим природним ландшафтом. Було занадто багато змінних, недостатньо даних, до того ж мої основні припущення могли й не бути правильними. Наприклад, в усіх своїх варіантах я припускала, що ні Збирач, ні Вежа не були розумними, в сенсі не мали власної волі. Моя теорія розмноження в такому розширеному контексті все ж працює, але існують й інші можливості. Наприклад, у певних культурах і суспільствах велику роль відіграє ритуал. Як я тепер жадала почути думку антрополога, хоча й сама вже досягла певного розуміння у спорідненому науковому полі — вивченні соціальних комах.

Якщо ж це був не ритуал, я поверталася до мети комунікації — і цього разу йшлося про свідомість, а не про біологію. Що слова на стіні мали повідомити Вежі? Я мусила припустити, чи думала, що мусила, що Збирач не просто живе у Вежі, — він вибрався назовні, щоб зібрати ці слова, сприйняти їх без розуміння, а потім повернутися з ними до Вежі. Збирач в певному сенсі запам’ятовував їх, що є формою сприйняття. Вервечки слів на стіні були різновидом свідчення, принесеного Збирачем на розгляд Вежі.

Але можливість мислити навіть про частинку чогось колосального є обмеженою. Ти бачиш тінь, що нависла над тобою, і просто губишся в думках — почасти через паніку від усвідомлення розміру цього уявного левіафана. Я мусила залишити ці думки як є, розхристаними, аж поки зможу викласти їх на папері, побачити їх написаними, щоб почати виявляти справжній зміст. Нарешті маяк на горизонті збільшився. Його присутність гнітюче вплинула на мене, коли я виявила, що топограф мала слушність принаймні в одному: будь-хто на маяку за кілометр міг бачити моє наближення. І сяйво в моїх грудях — звісно, ще один наслідок дії спор — воно окреслювало мене, коли я ішла, і згодом я дісталася віддаленого поселення, яке показало мені, що я вже на півдорозі до маяка, і, здавалося, можу пробігти марафон. Я не довіряла цьому відчуттю. Я виразно відчувала, що мене обманюють.

Побачивши надприродний спокій учасників одинадцятої експедиції під час наших тренувань, я часто думала про невинні звіти першої експедиції. Нуль-зона була куточком дикої природи, що межував із військовою базою, — ще до тієї зловісної Події, яка оточила її межею тридцять років тому й стала причиною такої кількості незрозумілих випадків. Люди продовжували там жити, що прирівнювало цю землю до природного заказника, але їх було небагато, і вони були здебільшого нащадками рибалок. Їх зникнення могло здатися просто закономірним розвитком перетворень, що почалися покоління тому.

Коли Нуль-зона щойно виникла, була неясність і сум’яття, і це правда, що у світі небагато людей знали про її існування. Урядова версія наголошувала на тому, що через військові досліди й випробування стався природний катаклізм. Ця історія просочувалася в публічну сферу впродовж кількох місяців, й тут варто згадати жабку в теплій воді з відомого прислів’я: новини потрапляли в свідомість людей поступово, як частина загального щоденного медійного шуму, перенасиченого новинами про насування екологічних лих. За рік чи два ця тема цілком відійшла до прихильників теорій змови та інших маргіналів. На той час, коли я зголосилася брати участь в експедиції і отримала доступ до достовірної інформації про події, образ Нуль-зони в головах багатьох людей був страшною казкою, якою не хочеться надто перейматися. Якщо вони взагалі цим переймалися, адже існує безліч інших проблем.

Під час підготовки нам казали, що першу експедицію було відправлено через два роки після Події, коли вчені знайшли можливість здолати межу. Саме перша експедиція встановила периметр базового табору і накидала приблизну карту Нуль-зони, підтвердивши більшість опорних точок. Вони виявили первісну природу, позбавлену людського впливу. Вони знайшли те, що можна назвати надприродною тишею.

— Я відчув, ніби став водночас більш вільним і більш скутим, — сказав один із членів експедиції, — відчув, що можу робити що завгодно, поки не заважаю себе спостерігати.

Решта згадували про відчуття ейфорії й посилення статевого потягу, яке не мало пояснень і яке зрештою начальство визнало несуттєвим.

Якщо хто й відмітив аномалії у звітах, ці аномалії опинилися на маргінесах. З одного боку, ми ніколи не бачили журналів учасників експедиції, натомість нам надали довгі записи інтерв’ю. Як на мене, у цьому був натяк на уникання їхнього безпосереднього досвіду, хоча водночас я думала, що стала в дечому параноїком, не в клінічному сенсі. Деякі з них містили описи покинутих поселень, які мені здавалися суперечливими. Кількість наносів і рівень руйнації вказували, що це місце покинуте