Діана Вінн Джонс - Зачароване життя

— Час!

Вона клацнула пальцями над мискою. Чарівна суміш спалахнула й згоріла зі синім полум’ям.

— Вдалося! — збуджено сказала Ґвендолен.

Вона витягла згорток газетного паперу й обережно розгорнула його.

— Тепер візьмемо дрібку драконячої крові.

Ґвендолен взяла трохи коричневого порошку й всипала його в казан. Полум’я засичало й почувся густий сморід смаленого. Потім вогонь підстрибнув угору й спалахнув зеленими та червоними іскрами. По стінах кімнати, по обличчю Ґвендолен, затанцювали яскраві вогняні зблиски. Вона знову почала плавно погойдуватися, продовжуючи протяжно наспівувати незрозумілі закляття. Отак наспівуючи, помалу нахилилася й торкнулася павука. Павук почав рости. Незабаром це вже був не павук, а п’ятифутове страховисько — кругла істота з двома маленькими очицями на лобі, що висіла, як гамак, на вісьмох зігнутих кошлатих лапах. Ґвендолен вказала пальцем на двері. На її превелику радість, двері самі відчинилися, павучисько, похитуючись, підійшов до них та, незграбно підібгавши лапки, протиснувся в отвір і кудись поповз коридором. Тепер Ґвендолен по черзі почала торкатися усіх живих істот, що лежали на аркуші перед нею. Вуховертки незграбно стовбичили одна біля одної, як рогаті світло-коричневі корови. Жаби людського зросту ляпали по підлозі своїми непропорційно великими ногами, а передні лапи у них звисали, наче у горили. Їхня плямиста шкіра тремтіла, а маленькі пори на ній то відкривалися, то закривалися. Здавалося, що вони постійно щось ковтають. Чорні жуки помалу просувалися до дверей на своїх чорних крислатих лапах. Пролізти на коридор було надто важко для них. Отак безконечною плетеницею вони сунули коридором, страшні та безмовні.

— Куди вони йдуть? — прошепотів він.

Ґвендолен пошепки відповіла:

— Звичайно, у їдальню. Сподіваюсь, що гостям перехочеться вечеряти. Вона помахала кісткою й сильно вдарила нею об підлогу. Та щойно випустила її з рук, кістка зависла у повітрі. Почулося тихе постукування, і невідомо звідки вилетіло безліч кісток, які почали з’єднуватися між собою. Зелені та червоні язики полум’я палахкотіли й тріщали. Наостанок з’явився череп і от уже цілий скелет танцював поряд з вогнем. Ґвендолен задоволено посміхнулася й узяла ще одну кістку.

Треба вам знати, що кістки, коли вони зачаровані, пригадують, кому належали. От і зараз скелет заспівав сумним, протяжним, мелодійним голосом:

— Бідолашна Сара Джейн. Я — бідолашна Сара Джейн. Дайте мені спокій.

Ґвендолен нетерпляче вказала йому помахом на двері. Скелет, погойдуючись та зітхаючи, вийшов з кімнати. За ним ішов інший, говорячи:

— Боб, син садівника. Я не хотів цього робити.

Ще троє їхніх товаришів йшли за ними, також сумно наспівуючи та пригадуючи, ким вони були за життя. Всі п’ятеро, йдучи хиткою ходою, трималися за чорним жуком.

— Сара Джейн, — почулося з коридору. — Я не мав такого наміру.

— Колись я був дюком Бекінгемським…

Ґвендолен було байдуже до їхніх нарікань — вона повернулася до дощового черв’яка. Він також виріс і зараз був схожий на величезну рожеву істоту, завбільшки з морського змія. Кета мало не знудило. Голе рожеве тіло черв’яка мало ворсинки, схожі на щетину свині. Кільця довкола тіла нагадували зморшки на суглобах пальців. Величезна безока голова чудовиська крутилася туди-сюди, поки Ґвендолен не скерувала його до дверей. Черв’як повільно поповз за скелетами то скручуючи, то розкручуючи голі рожеві кільця. Його великий лоб без очей сліпо обертався сюди й туди, аж поки Ґвендолен показала на двері, а потім критично подивилася вслід чудовиськам.

— Непогано, — сказала вона. — Ще один штрих.

Вона обережно сипнула ще одну дрібку сухої драконячої крові у полум’я, воно стало яскравіше, густіше, жовтіше, і знову почала наспівувати закляття, цього разу розмахуючи руками. За мить, у тремтячому від полум’я повітрі, почала формуватися якась дивна бліда істота. Повітря довкола неї клубочилося, кипіло, аж поки вона не набула обрисів жалюгідної згорбленої істоти з велетенською головою. Біля неї корчилися ще три схожі створіння. Коли найперша з них випала з полум’я на килим, Ґвендолен замуркотіла від задоволення. Кета вразила зловтіха на її обличчі.

— Ой, не треба, не роби цього! — попросив він.

Три інші створіннячка також упали на килим, і Кет впізнав у кожному з них привида, який нещодавно налякав його у вікні їдальні. Перший з них був схожий на немовля, надто мале, щоб ходити, але воно все ж таки ходило, перестрибуючи через голову. Другим був каліка, потворний і скорчений настільки, що не міг навіть кульгати. Третій був отим видінням у вікні — жалюгідним, зморшкуватим і брудним привидом. Останній, четвертий, мав білу шкіру, змережану синіми смугами. Кет затремтів.

— Будь ласка, поверни їх назад, — попросив він.

Ґвендолен тільки засміялася й наказала чотирьом привидам йти за рештою. Вони знехотя поволоклися до дверей. Та не встигли вийти з кімнати, як на порозі з’явилися Крестомансі та містер Сондерс. Чаклун і вчитель притягли зі собою цілу купу кісток і дрібних мерзенних істот, які падали на килим і гинули під довгими блискучими черевиками господаря замку. Привиди тупцяли, щось невиразно белькотіли, та врешті-решт зникали в охопленому полум’ям казані. Вогонь, здавалося, зникав разом із ними, і за деякий час у кімнаті не залишилося нічого, крім густого, чорного, смердючого диму.

Крізь дим було видно, як Ґвендолен втупилася у Крестомансі та містера Сондерса. Маг виглядав велично у синьому оксамитовому костюмі, з мереживними манжетами та жабо. Містер Сондерс, здавалося, доклав чимало зусиль, щоб знайти костюм, у якому його руки та ноги не видавалися б такими довгими, але це йому не зовсім вдалося. Один його черевик з добротної шкіри був розшнурований, а кістляві зап’ястки виглядали з рукавів сорочки. Здавалося, Містер Сондерс намотував на праву руку якусь невидиму нитку. Він і Крестомансі дивилися на Ґвендолен вельми роздратовано.

— Ми вас попереджали, чи не так? — сказав Крестомансі. — Продовжуйте, Майкле.

Містер Сондерс заховав невидимий моток ниток собі до кишені.

— Дякую, — сказав він. — Уже тиждень у мене руки сверблять.

Немов чорна хмара він навис над Ґвендолен, схопив її за руки й, сівши на стілець, перекинув через коліно. Потім скинув незашнурований шкіряний черевик і почав з усієї сили ним її лупцювати. Поки містер Сондерс гамселив Ґвендолен, а та звивалася, верещала та копала його ногами, Крестомансі підійшов до Кета й дав йому у вухо, двічі з кожного боку. Кет був такий вражений, що впав би, якби Крестомансі відразу не бив його з другого боку й не давав падати.

— Навіщо ви мене б’єте? — обурено запитав Кет, схопившись за голову, що дзвеніла, наче дзвін. — Я нічого поганого не зробив.

— Ось тому я тебе й вдарив, — сказав Крестомансі. — Ти ж не намагався зупинити її, чи не так?

Сказавши це, він повернувся до містера Сондерса.

— Гадаю, з неї досить, Майкле.

Містер Сондерс з явною неохотою перестав лупцювати дівчину. Ґвендолен сповзла навколішки на підлогу, схлипуючи від болю й волаючи між схлипуваннями про жахливе ставлення до себе.

Крестомансі підійшов й штурхнув її своїм блискучим черевиком.

— Припини свої витівки й поводься пристойно.

А коли Ґвендолен з жалюгідним виглядом зіп’ялася на ноги, він сказав:

— Ти цілком заслужила сьогоднішнє покарання. І ще: думаю, ти зрозуміла, що, окрім непокори, Майкл вибив з тебе й чаклунські здібності. Ти більше не зможеш чаклувати, поки не переконаєш нас, що у тебе добрі наміри.