Діана Вінн Джонс - Зачароване життя

знати. Ранок у замку минув з увімкненим світлом. А перед ланчем Кет, Джулія й Роджер вийшли подивитися на хащі знадвору. Вони були трохи розчаровані, коли без зайвих труднощів відкрили двері та вийшли з замку. Рододендрони росли в кількох футах від них. Кет подумав, що Ґвендолен навмисне розсадила їх трохи віддалік, але, задерши голову, побачив поламане гілля та понівечене листя дерев і зрозумів, що дерева почали відступати від вікон замку.

За рододендронами їх чекали справжні джунглі. Дерева стояли настільки щільно одне до одного, що окрім листя та гілочок, вони втратили й величезні гілляки, які зараз штурпаками лежали на землі упереміш з понівеченими кущами троянд, зламаними ломиносами та розчавленими гронами винограду. Діти продерлися крізь непролазні кущі і мало не осліпли від яскравого сонячного світла. Вони швидко закліпали очима. Довкола них не було жодного деревця, жодного кущика. Куди сягало око: сади, село, пагорби були лисі. Єдиною місциною з деревами залишився старий, напівзруйнований мур саду Крестомансі.

— Це, певно, було могутнє закляття, — сказав Роджер.

— Пустеля, — промовила Джулія. — Ніколи б не подумала, що може так бракувати дерев!

До обіду всі вже зрозуміли, що дерева повертаються на свої звичні місця. Крізь вікно шкільної кімнати завиднілося небо, а через деякий час дерева відступили настільки, що містер Сондерс вимкнув світло. Кет та Роджер визирнули у вікно й завмерли: їхній дерев’яний будиночок, збудований в могутньому гіллі кінського каштана, після наступу рослинності був вкрай понищений.

— На що ви витріщилися? — запитав містер Сондерс.

— Наш дерев’яний будинок розтрощений, — сказав Роджер, розгнівано позираючи на Ґвендолен.

— Можливо, Ґвендолен буде такою люб’язною і полагодить його, — саркастично додав містер Сондерс.

Якщо він хотів, щоб Ґвендолен стало соромно, то ці спроби були марними. Вона похитала головою.

— Дерев’яні будинки — це нікчемні споруди для малих дітлахів, — сказала крижаним голосом. Вона досі злилася, що дерева відступили так швидко.

— Дерева та кущі зашвидко повернулися на свої місця, — сказала вона Кету перед обідом. На той час майже усі дерева вже були на своїх місцях, окрім тих, що стояли на дальньому пагорбі.

— Я сподівалася, що вони стоятимуть так до завтра, — невдоволено сказала Ґвендолен. — А тепер мені доведеться вигадувати щось інше.

— Хто їх відіслав? Садівники-чаклуни? — запитав Кет.

— Не мели дурниць, — сказала Ґвендолен. — Я напевне знаю, хто це зробив.

— Ти маєш на увазі містера Сондерса? — спитав Кет. — Але закляття повинно було лише притягти дерева до замку, чи не так?

— Ти нічогісінько про це не знаєш, — відповіла Ґвендолен.

Навіть попри те, що Кет нічого не тямив у магії (принаймні так йому здавалося), все, що відбувалося довкола, видавалося йому дивним. Наступного дня на подвір’ї біля замку був ідеальний порядок: ні тобі зламаної гілки, ні розчавлених виноградних грон, ні опалого листя. Крізь тиси наче ніхто й не прорубував учора доріжку. Ніде на землі не було видно жодного яблучка, зате у кухні стояло кілька вщерть забитих ароматними яблуками ящиків. У фруктовому саду яблука або ще висіли на деревах, або лежали зібрані у великих ящиках.

Раптом Кет рвучко прихилився до яблуні, що була частиною живоплоту, бо дорогою неслася зі шаленою швидкістю корова джерсійської породи. Її наздоганяли два садівники та хлопець-фермер. По парку, куди Кет забрів з марною надією побачити полагоджений будиночок на дереві, також гасали корови. Будиночок ніхто не відремонтував, зате корови зі всією відповідальністю толочили клумби, і всім було до цього байдуже.

— Це твоя чергова витівка? — запитав він Ґвендолен.

— Лише хотіла показати, що не здаюсь, — відповіла та. — От завтра куплю кров дракона, й тоді зможу утнути щось справді грандіозне.

8

У суботу пополудні Ґвендолен пішла до села забрати драконячу кров. Настрій у неї був пречудовий. Увечері в замку мала відбутися грандіозна вечірка, на яку було запрошено багатьох знаменитих та впливових осіб. І Кет розумів, що про неї всі мовчали, щоб завадити Ґвендолен по-своєму зустріти гостей. Але вранці їй все-таки були змушені розповісти про вечірку, бо в дітей була інша програма на цей вечір. Вони мали повечеряти у кімнаті для ігор, і не вештатися під ногами у дорослих.

— Гаразд, я не буду плутатися під ногами, — пообіцяла Ґвендолен. — Але це нічого не змінить.

Дорогою до села вона тільки про це й базікала. Кет був збентежений, бо всі жителі селища уникали Ґвендолен. Матері ховали немовлят та заганяли до будинків старших дітей. Та її, здається, це взагалі не хвилювало. Вона прагнула якомога швидше потрапити до крамниці містера Беслема й забрати драконячу кров. Кет не мав ані найменшого бажання зустрічатися з містером Беслемом, і сидячи між його опудал, знову відчувати запах тухлятини. Отож коли Ґвендолен зайшла до помешкання містера Беслема, він подався до цукерні, щоб відправити поштівку місіс Шарп. Люди, що там були, зустріли його прохолодно, хоч він витратив майже два шилінги на цукерки, а у крамниці з тістечками його очікував взагалі ще холодніше прийом. Коли Кет зі своїми пакунками вийшов на галявину, то помітив, що довкола не було жодної дитини. Дивина! Кетові стало настільки соромно, що він, не чекаючи Ґвендолен, повернувся до замку. Сумно та безцільно блукаючи парком, він їв цукерки та булочку за одне пенні й думав, як би втекти до місіс Шарп. Вряди-годи йому на очі траплялася Ґвендолен. Вона тінню сновигала парком, то стояла під деревом, старанно щось майструючи, то знову кудись зникала. Кет не підходив до неї близько. От якби вони знову повернулися до місіс Шарп, думав він собі, їй не довелося б робити нічого з того, що вона напланувала. Краще б вона не була такою могутньою та рішучою чаклункою. Але уявити Ґвендолен без її чаклунства він не міг. Це була б уже не Ґвендолен.

Усередині замку життя змінилося. Звідусюди долинали неголосні звуки й відчувалася заклопотаність — до вечірки готувалися дуже серйозно. Пообідавши, Кет зайшов до кімнати Ґвендолен, щоб повитріщатися на ясновельможних гостей, які проходили алеєю саду попри її вікна. Гості під’їжджали на дорогих автомобілях, у казкових екіпажах, а одна карета була настільки чудова, та ще й запряжена шістьма білими жеребцями, що Кетові здалося, наче в ній приїхав сам король.

— Так навіть краще, — сказала Ґвендолен.

Вона сиділа навпочіпки посеред кімнати з аркушем паперу в руках. Біля неї стояв казан із чарівними інгредієнтами. Виглядало це все надзвичайно огидно. Ґвендолен поклала на аркуш двох жаб, дощового черв’яка, кількох вуховерток, чорного жука, павука й невелику купку кісток. Живі істоти були зачаровані й не могли втекти. Щойно Кет сказав, що усі гості прибули, Ґвендолен почала чаклувати. У казан вона кидала один за одним гидкі інгредієнти, промовляючи при цьому слова-закляття, похитувалася у трансі з боку на бік, а її скуйовджене волосся звисало над бридким варивом. Кет з жахом дивився на живі інгредієнти до чар-зілля, які звивалися й стрибали на аркуші паперу, й сподівався, що Ґвендолен не кидатиме їх у казан. Та схоже, у них була інша роль. Врешті