Джеймс Хедлі Чейз - Труна з Гонконгу

деякий час я почав пітніти менше. Я налив води у надтріснутий таз й умився. Тоді розпакував свої речі і сховав їх у шафу. Готель був дуже тихий. Я навіть чув гул віддаленого транспорту, але більше нічого. Поглянув на годинник. Була уже без двадцяти шоста. Я побачив засунуту за ремінець візитку, яку дав мені присадкуватий китаєць, витягнув її і прочитав. Там було зазначено: «Вонґ Гопго. Гід, який розмовляє англійською», а також вказаний номер телефону. Я поклав візитку в гаманець, а тоді відчинив двері й вийшов у коридор.

Зіпершись на одвірок кімнати навпроти, стояла китайська дівчина. Вона була маленька, гарно та міцно збудована. Своє блискуче чорне волосся вона зібрала у товстий пучок на потилиці. На дівчину в білій блузці й обтислій темно-зеленій спідниці було приємно дивитися, та нічим надзвичайним вона не вирізнялася. Китаянка зиркнула прямо на мене так, наче упродовж певного часу терпляче чекала, коли ж я з'явлюся.

— Здрастуйте, містере, — сказала вона, широко всміхаючись. — Мене звати Лейла. А вас?

— Нельсон Раян, — відповів я, зачиняючи свої двері та повертаючи у них ключ. — Називайте мене просто Нельсон. Ви тут мешкаєте?

— Так, — її привітні чорні очі оглядали мене. — Дуже мало американських джентльменів мешкають у цьому готелі. Ви справді поселилися тут?

— Саме так. А ви тут уже давно?

— Вісімнадцять місяців, — у неї був своєрідний акцент. Мені доводилось зосереджуватися, аби зрозуміти, що вона каже. Китаянка зиркнула на мене поглядом, який передавав саме те, що вона мала на увазі. — Коли тобі захочеться любові, ти зустрінешся зі мною?

Із хвилину я почувався збентежено, а тоді зумів усміхнутися.

— Я запам'ятаю, але не покладайтеся на це.

Двері далі по коридору відчинились, і звідти вийшов опасистий маленький чоловік, який міг бути італійцем чи французом. Він поспіхом проскочив повз, навіть не глянувши на мене. Позаду нього йшла дуже юна китаянка. Не думаю, що їй було більше шістнадцяти, але через їхню зовнішність важко про таке судити. Проходячи мимо, вона окинула мене зацікавленим поглядом. Тепер я більше не мав жодних ілюзій стосовно того, у який саме тип готелю поселився.

Лейла припідняла маленькі груди й ввічливо запитала:

— Може, ви хотіли б зайти до мене вже?

— Не зараз, — сказав я. — Я зайнятий. Можливо, іншого разу.

— Американські джентльмени завжди такі зайняті, — відповіла Лейла. — Може, сьогодні ввечері?

— Я дам знати.

Вона надула губи.

— Насправді це нічого не означає. Ви або прийдете, або ні.

— Слушна думка. Та зараз у мене справи, — і я пішов далі коридором до фойє, де старий китайський портьє сидів так безпристрасно, як Будда.

Спустившись сходами, я вийшов на багатолюдну, охоплену спекою вулицю. До мене миттю підбіг рикша.

— Головне управління поліції, — сказав я йому.

Він побіг підтюпцем. Після того, як ми проїхали дві чи три сотні ярдів, я усвідомив помилку вибору такого транспортного засобу. Великі блискучі машини й вантажівки зовсім не поважали рикш. Щосекунди я відчував: ось-ось мене розчавить. Дивуючись, що все ще цілий, я відчув неабияке полегшення, коли ми врешті-решт зупинилися перед головним поліцейським відділенням Гонконгу.

Спочатку я виклав суть своєї справи черговому сержантові, а потім мене відвели у маленький охайний кабінет, де головний інспектор із сивим волоссям і настовбурченими вусами байдуже поглянув на мене і вказав на стілець.

Я відрекомендувався, а потім назвався і він. Його було звати МакКарті, і розмовляв він із відчутним шотландським акцентом.

— Джефферсон? — інспектор відхилився назад на стільці і взяв уже добряче зношену люльку «Дангілл». Набиваючи її тютюном, він продовжив: — Через що увесь цей гамір? Я вже мав справу із запитом про цього чоловіка з Пасадена-сіті. Хто він вам?

Я відповів, що дію в інтересах Вілбура Джефферсона.

— Хочу отримати якомога більше інформації про його сина та китайську дружину Германа, — пояснив я. — Усе, що ви мені розкажете, може бути корисним.

— Американський консул може бути кориснішим, — сказав він, запалюючи люльку, а тоді видув у мій бік хмаринку диму з дорогого, судячи із запаху, тютюну. — Мені мало відомо про нього. Він загинув в автокатастрофі. Ви ж про це знаєте?.

— Як це трапилося?

Інспектор знизав плечима.

— Їхав занадто швидко мокрою дорогою. З нього мало що залишилося, коли ми його знайшли. Він застряг в авто, яке було вщент розбите.

— З ним нікого не було?

— Ні.

— Куди він їхав?

МакКарті запитально поглянув на мене.

— Не знаю. Аварія трапилася за п'ять миль від Цзю-луна у Нових Територіях[6]. Він міг їхати куди завгодно.

— Хто його упізнав?

Він злегка поворухнувся, стримуючи своє роздратування.

— Дружина.

— Ви можете розказати мені про нього? Чим він заробляв на прожиття?

— Не думаю, що зможу, — інспектор витягнув із рота люльку і пильно поглянув на чашечку для тютюну в ній. — Він не завдавав мені клопоту, на щастя. У нас не було до нього претензій. Тут ми не надокучаємо людям, доки вони самі нам не надокучають, а Джефферсон намагався цього не робити. Інколи нам повідомляли про нього. Він не був добропорядним громадянином. Не виникає багато сумнівів, що він жив на аморальні заробітки своєї дружини, але, знову ж таки, ми не втручаємось у життя американських громадян, якщо не можемо нічим допомогти.

— Про дружину щось відомо?

Інспектор видихнув дим. Виглядав він явно знудженим.

— Вона була, звісно ж, повією. Ми намагаємось боротися з цією проблемою, але то не так просто. Цим дівчатам-біженкам дуже важко заробити на прожиття, і проституція для них — найлегший вихід. Ми поступово очищаємо місто, та це важка робота.

— Я намагаюся дізнатись, чому її було вбито.

МакКарті знизав плечима.

— Тут я вам не зможу допомогти, — інспектор із надією поглянув на стос паперів у себе на столі. — Я сповістив усю наявну в мене інформацію щодо цих двох лейтенантові Ретніку. Більше додати не можу нічого.

Зрозумівши натяк, я підвівся.

— Що ж, дякую. Я порознюхую тут навколо. Може, вдасться таки на щось натрапити.

— Сумніваюся, — він присунув папери до себе. — Якщо можу щось зробити...

Ми потиснули один одному руки, і я вийшов на метушливу Квінс-роуд. Була вже половина сьомої. Американське консульство, напевне, зачинене. Звісно, я не надто сподівався отримати від них якусь