Террі Пратчетт - Крадій часу, Террі Пратчетт

— Ах, яка романтіка, — додала Сюзен літеру «і», наслідуючи тікання годинника. Вона розуміла, що чинить, наче капосна дитина, але життя онучки Смерті було нелегкою справою, тож вряди-годи вона відчувала непереборне бажання подратувати його.

— ОХ. ЯКИЙ КАЛАМБУР, ГРА СЛІВ, — стомлено мовив Смерть. — ХОЧ Я ПРИПУСКАЮ, ЩО ТИ ПРОСТО ХОТІЛА ЗДАТИСЯ ДОШКУЛЬНОЮ.

— Ну, але такого типу речі траплялися нерідко в античні часи, хіба ні? — сказала Сюзен. — Поети завжди закохувалися як не в місячне сяйво, то в гіацинти або ще щось, а богині були навіки…

— АЛЕ ЦЕ БУЛО НАСПРАВДІ, — сказав Смерть.

— Тобто, як насправді?

— ЧАС НАРОДИЛА СИНА.

— Як це могло…

— У НЕЇ НАРОДИВСЯ СИН. ХТОСЬ МАЙЖЕ СМЕРТНИЙ. ХТОСЬ ТАКИЙ, ЯК ТИ.

Цок 

Щотижня якийсь член Гільдії годинникарів відвідував Джеремі. Це не були якісь офіційні візити. Просто треба було завжди принести йому замовлення на нову роботу або забрати вже виконану, бо хай там що могли про нього базікати, хлопець був просто геніальним годинникарем.

Ці неформальні візити були також нагодою делікатно з’ясувати, чи юнак заживає ліки і не демонструє явних ознак божевілля.

Годинникарі чудово розуміли, що хитромудрий механізм людського мозку міг інколи викинути коника. Члени Гільдії були педантичними людьми, що завжди домагалися нелюдської точності, а це давалося взнаки. Могло спричиняти проблеми. Накрутити можна було не тільки пружини. Тому комітет Гільдії складався за великим рахунком із добрих і чуйних людей. Загалом вони не були схильними до віроломства.

Секретар Гільдії доктор Гопкінс здивувався, коли двері крамнички Джеремі відчинив чоловік, якому, судячи з вигляду, пощастило вижити після дуже серйозної аварії.

— Е-е. Мені треба бачити містера Джеремі, — видушив із себе він.

— Так, шер. Гошподар є тут, шер.

— А ви, гм, є…?

— Ігор, шер. Міштер Джеремі люб’яшно погодившя вшяти мене до шебе, шер.

— Ви в нього працюєте? — запитав доктор Гопкінс, озираючи Ігоря з голови до ніг.

— Так, шер.

— Гм… Ви що, стояли заблизько до якоїсь небезпечної машинерії?

— Ні, шер. Він у майштерні, шер.

— Містере Ігоре, — мовив доктор Гопкінс, заходячи до крамнички, — чи ви знаєте, що містеру Джеремі потрібно заживати ліки?

— Так, шер. Він чашто про це шгадує.

— І він, гм, його здоров’я в цілому…?

— Добре, шер. Він іш великим ентушіашмом виконує швою роботу. Очі шяють і хвішт бубликом.

— Хвіст, кажете, бубликом? — кволо перепитав доктор Гопкінс. — Гм… містер Джеремі зазвичай не тримає слуг. Останньому своєму помічникові він, здається, запустив годинником у голову.

— Шправді, шер?

— Гм, а вам він ще не кидав у голову годинника?

— Ні, шер. Він поводитьшя цілком нормально, — відповів Ігор, чоловік з чотирма великими пальцями і купою швів довкола шиї. Він прочинив двері до майстерні. — Доктор Гопкінш, міштере Джеремі. Я шаварю трохи чаю, шер.

Джеремі сидів за столом прямий, як тичка, а його очі блищали.

— А, докторе, — мовив він. — Гарно, що ви прийшли.

Доктор Гопкінс оглянув майстерню.

Він помітив зміни. Чималий шмат дерев’яної потинькованої стіни з намальованими олівцем кресленнями стояв тепер на мольберті збоку.

Верстаки, де зазвичай лежали годинники у різних стадіях процесу виготовлення, були тепер заставлені уламками кришталю і скляними плитами. Відчувався також сильний запах кислоти.

— Гм… щось новенького? — наважився запитати доктор Гопкінс.

— Так, докторе. Досліджую якості деяких суперщільних кристалів, — пояснив Джеремі.

Доктор Гопкінс полегшено зітхнув.

— А, геологія. Чудове хобі! Я дуже радий. Бо знаєте, воно недобре думати весь час лише про годинники! — додав він весело і навіть обнадійливо.

Джеремі насупив брови, немовби прихований за ними мозок намагався знайти належне місце цій такій незвичній концепції.

— Так, — сказав він урешті-решт. — Чи знали ви, докторе, що октират міді вібрує рівно два мільйони чотириста тисяч сімдесят вісім разів за секунду?

— Аж стільки? — здивувався доктор Гопкінс. — Нічого собі.

— Власне. А те, що світло, проходячи крізь натуральну призму октивієвого кварцу, розкладається тільки на три кольори?

— Дивовижно, — озвався доктор Гопкінс, розмірковуючи, що все ще не аж так погано. — Гм… це мені здається, чи тут у повітрі дійсно… доволі гострий запах?

— Водостоки, — пояснив Джеремі. — Ми їх почистили. Кислотою. Для цього вона й була нам потрібна. Прочистити водостоки.

— Водостоки, кажете? — доктор Гопкінс закліпав очима. Він був далекий від таких понять як каналізація й водостоки. Почулося якесь потріскування, і під дверима до кухні замерехтіло блакитне сяйво.

— Ваш, гм, помічник Ігор, — мовив він. — З ним усе гаразд?

— Так, докторе, дякую вам. Знаєте, він із Убервальду.

— О. Дуже… великий, Убервальд. Дуже велика країна, — доктор Гопкінс знав тільки дві речі про Убервальд, і це була одна з них. Він нервово кахикнув, а тоді натякнув і на другу річ. — Я чув, що люди там бувають трохи дивні.

— Ігор каже, що ніколи не мав нічого спільного з такими особами, — спокійно пояснив Джеремі.

— Добре. Добре. Це добре, — сказав доктор. Його починала дратувати застигла на обличчі Джеремі посмішка. — У нього, гм, досить багато шрамів і швів.

— Так. Це в них така культура.

— Культура, кажете? — доктор Гопкінс явно відчув полегшення. Він завжди намагався побачити в кожному його найкращі риси, але відтоді, коли він ще був малим хлопчиком, життя в місті стало значно складнішим і плутанішим, з усіма тими ґномами, тролями, ґолемами і навіть зомбі. Він не був певний, що йому це все подобалося, але позаяк це зазвичай було пов’язане з різними «культурами», які не можна було заперечувати, тож він їх і не заперечував. Робив просто вигляд, що всіх цих «культурних» проблем не існувало взагалі.

Світло під дверима згасло. За якусь мить з’явився Ігор з двома чашками чаю на таці.

Доктор не міг не визнати, що чай був добрий, але повітря було настільки насичене кислотою, що йому аж сльозилися очі.

— То, гм, як просувається робота над новими навігаційними таблицями? — запитав він.

— Імбирний бішквітик, шер? — пролунав у нього над вухом голос Ігоря.

— О, гм, так… О, мушу сказати, що вони смачні, містере Ігоре.

— Вішміть два, шер.

— Дякую, — тепер, коли доктор Гопкінс говорив, з рота в нього сипалися крихти. — Навігаційні таблиці… — повторив він.

— На жаль, я ще не мав часу взятися за них як слід, — пояснив Джеремі. — Я досліджував якості кристалів.

— О. Так. Ви казали. Ну, але ми, звичайно, будемо дуже вдячні за будь-який час, який ви зможете нам приділити, — сказав доктор Гопкінс. — І мушу визнати, гм, що дуже приємно бачити, що у вас з’явилося нове зацікавлення. Бо завелика концентрація на чомусь одному сприяє, гм, хворобливим абераціям мозку.

— Я заживаю ліки, — сказав Джеремі.

— Так, звичайно. Е-е, до речі, я сьогодні проходив повз аптеку… — доктор Гопкінс видобув з кишені величенький, загорнений у папір флакон.

— Дякую вам, — Джеремі показав на