Террі Пратчетт - Крадій часу, Террі Пратчетт

ВЕСЕЛІ КАЗОЧКИ ДЛЯ МАЛЮКІВ, — сказав без тіні іронії Смерть.

— …і там ідеться здебільшого про лиходіїв, які помирають жахливою смертю. Дивно, якщо чесно. Але дітям це подобається. І зовсім їх не бентежить.

Смерть промовчав.

— …за винятком казки про скляний годинник з Бад Шушайна, — додала Сюзен, дивлячись на його череп. — Вона їх доволі засмутила, попри те, що мала щасливий кінець.

— МАБУТЬ, ТОМУ, ЩО ЦЯ ІСТОРІЯ ПРАВДИВА.

Сюзен достатньо давно знала Смерть, тому не сперечалася.

— Здається, я розумію, — мовила вона. — Ти спеціально влаштував, щоб книжка опинилась там.

— ТАК. НУ, А ВЕСЬ ТОЙ МОТЛОХ ПРО ПРЕКРАСНОГО ПРИНЦА І ТАКЕ ІНШЕ БУЛО ЯВНО ДОДАНО ПІЗНІШЕ. АУДИТОРИ, ЗВІСНО, НЕ ВИНАЙШЛИ ТОГО ГОДИННИКА. ЦЕ БУЛА РОБОТА ОДНОГО БОЖЕВІЛЬЦЯ. АЛЕ ВОНИ ВДАЛО ВСЕ АДАПТУЮТЬ ДО СВОЇХ ПОТРЕБ. ТВОРИТИ НЕ ГОДНІ, А ОТ АДАПТУВАТИ МОЖУТЬ. ГОДИННИК ВІДТВОРЮЄТЬСЯ ЗАНОВО.

— І час тоді насправді зупинився?

— ОПИНИВСЯ В ПАСТЦІ. ЛИШЕ НА МИТЬ, АЛЕ РЕЗУЛЬТАТИ МИ Й ДАЛІ БАЧИМО ДОВКОЛА НАС. ІСТОРІЮ БУЛО РОЗБИТО, ФРАГМЕНТОВАНО. МИНУЛЕ ВТРАТИЛО ЗВ’ЯЗОК ІЗ МАЙБУТНІМ. ІСТОРИЧНІ ЧЕНЦІ МУСИЛИ ВІДНОВЛЮВАТИ ВСЕ ПРАКТИЧНО З НУЛЯ.

Сюзен не витрачала в такий час зусиль на вигуки типу «Це неможливо!». Такі дурниці могли б говорити тільки люди, які вірять у те, що живуть у реальному світі.

— Це мало протривати якийсь… час, — сказала вона.

— З ЧАСОМ, ЗВИЧАЙНО, НЕ БУЛО ЖОДНИХ ПРОБЛЕМ. ВОНИ ВИКОРИСТОВУВАЛИ РОКИ, СФОРМОВАНІ НА ОСНОВІ ЧАСТОТИ ЛЮДСЬКОГО ПУЛЬСУ. ЦЕ ТРИВАЛО ПРИБЛИЗНО ПІВ ТИСЯЧІ ТАКИХ РОКІВ.

— Але ж якщо історію було зруйновано, звідки вони взяли…

Смерть склав докупи кінчики пальців.

— МИСЛИ ТЕМПОРАЛЬНО, СЮЗЕН. Я ДУМАЮ, ВОНИ ВКРАЛИ ТРОХИ ЧАСУ В ЯКИХОСЬ ПРАДАВНІХ СВІТОВИХ ЕРАХ, КОЛИ ЧАС БУЛО ЗМАРНОВАНО НА РІЗНИХ РЕПТИЛІЙ. ДЛЯ ЧОГО, ЗРЕШТОЮ, ТОЙ ЧАС ЯКОМУСЬ ВЕЛИЧЕЗНОМУ ЯЩЕРУ? ТИ БАЧИЛА ТІ ЗВОЛІКАТОРИ, ЯКИМИ КОРИСТУЮТЬСЯ ЧЕНЦІ? ЧУДОВІ ШТУЧКИ. МОЖУТЬ РУХАТИ ЧАС, ЗБЕРІГАТИ ЙОГО, РОЗТЯГУВАТИ… ГЕНІАЛЬНИЙ ВИНАХІД. А СТОСОВНО ТОГО, КОЛИ ЦЕ СТАЛОСЯ, ЦЕ ПИТАННЯ ТАКОЖ НЕ МАЄ СЕНСУ. КОЛИ РОЗБИТО ПЛЯШКУ, ХІБА НЕ ВСЕ ОДНО, ДЕ САМЕ ЇЇ ВДАРИЛИ? СКАЛКИ САМОЇ ПОДІЇ В БУДЬ-ЯКОМУ РАЗІ ВЖЕ НЕ ІСНУЮТЬ У ВІДНОВЛЕНІЙ ІСТОРІЇ.

— Зачекай-но, зачекай… Як можна взяти клаптик якогось минулого століття і припасувати його до сучасності? Хіба люди не помітять, що… — Сюзен засовгалася на місці, — що у воїнів не ті обладунки, і що будівлі довкола інакші, і що вони й далі воюють на війнах, які точилися багато століть тому?

— СУДЯЧИ З МОГО ДОСВІДУ, СЮЗЕН, ЗАНАДТО БАГАТО ЛЮДЕЙ ЩЕ Й ДАЛІ ВЕДУТЬ ПОДУМКИ ВІЙНИ, ЯКІ ТОЧИЛИСЯ БАГАТО СТОЛІТЬ ТОМУ.

— Вельми проникливо, але я мала на увазі, що…

— ТИ НЕ ПОВИННА ПЛУТАТИ ВМІСТ І ВМІСТИЛИЩЕ. — Смерть зітхнув. — ТИ МАЙЖЕ ЛЮДИНА. ТОБІ ПОТРІБНА МЕТАФОРА. НАОЧНИЙ УРОК. ХОДІМО.

Він підвівся і рушив залою до їдальні. Там ще й досі було декілька запізнілих їдців з серветками попід підборіддями, що немовби застигли в процесі радісного споживання вуглеводів.

Смерть підступив до столу, накритого до вечері, і взявся за кутик скатертини.

— ЧАС — ОЦЕЙ ОБРУС, — сказав він. — СТОЛОВЕ НАЧИННЯ І ТАРЕЛІ — ЦЕ ПОДІЇ, ЯКІ ВІДБУВАЮТЬСЯ В ЦЬОМУ ЧАСІ…

Пролунав барабанний бій. Сюзен подивилася в той бік. За крихітною ударною установкою сидів Смерть Щурів.

— СЛІДКУЙ.

Смерть смикнув скатертину. Почувся брязкіт столового начиння, і на якусь мить була непевність, чи не впаде ваза з квітами, але майже весь посуд залишився на місці.

— Зрозуміло, — сказала Сюзен.

— СТІЛ І ДАЛІ ЗАЛИШИВСЯ СЕРВІРОВАНИЙ, АЛЕ ОБРУС МОЖНА ТЕПЕР ВИКОРИСТАТИ ДЛЯ ІНШОЇ ТРАПЕЗИ.

— Однак ти перевернув сільничку, — зауважила Сюзен.

— НЕДОСКОНАЛА ТЕХНОЛОГІЯ.

— А ще, дідусю, на скатертині залишилися плями від попередньої імпрези.

Смерть сяйнув посмішкою.

— ТАК, — погодився він. — АЛЕ МЕТАФОРА ВИЙШЛА НЕПОГАНА, ПРАВДА?

— Люди це помітять!

— СПРАВДІ? ТА Ж ЛЮДИ НАЙНЕУВАЖНІШІ ІСТОТИ В ЦІЛОМУ ВСЕСВІТІ. ТРАПЛЯЮТЬСЯ, ЗВІСНО, ВСІЛЯКІ АНОМАЛІЇ, ПЕВНА КІЛЬКІСТЬ РОЗСИПАНОЇ СОЛІ, АЛЕ ІСТОРИКИ ЗНАЙДУТЬ ВІРОГІДНІ ПОЯСНЕННЯ, ЦЕ ВОНИ ЧУДОВО ВМІЮТЬ РОБИТИ.

Сюзен знала, що існували так звані Правила. Неписані, звичайно, як і, скажімо, гори, бо як же їх напишеш? Ці Правила мали набагато фундаментальніше значення для функціонування всесвіту, ніж прості механічні закони на кшталт ґравітації. Аудитори могли ненавидіти розгардіяш, викликаний народженням життя, але Правила не давали їм змоги щось з цим зробити. Тому поява людства стала для них неочікуваним даром. Нарешті з’явилися істоти, яких можна було переконати стрілити самим собі в ногу.

— Я не знаю, чого ти від мене сподіваєшся, що я мала би зробити? — запитала вона.

— УСЕ, ЩО В ТВОЇХ СИЛАХ, — сказав Смерть. — Я, ЗГІДНО З НЕПИСАНОЮ ТРАДИЦІЄЮ, МАЮ В ЦЕЙ ЧАС ІНШІ ОБОВ’ЯЗКИ.

— Тобто?

— ВАЖЛИВІ СПРАВИ.

— Про які ти не можеш мені сказати?

— ПРО ЯКІ Я НЕ МАЮ НАМІРУ ТОБІ КАЗАТИ. АЛЕ ВОНИ ВАЖЛИВІ. ХАЙ ТАМ ЯК, АЛЕ Я ЦІНУЮ ТВОЮ ПРОЗОРЛИВІСТЬ. ТВІЙ СПОСІБ МИСЛЕННЯ МОЖЕ ПРИДАТИСЯ. ТИ МОЖЕШ ПОБУВАТИ ТАМ, ДЕ Я НЕ ЗМОЖУ. Я ТІЛЬКИ БАЧИВ МАЙБУТНЄ. А ТИ МОЖЕШ ЙОГО ЗМІНИТИ.

— А де відтворюють цей годинник?

— НЕ МОЖУ ЦЬОГО СКАЗАТИ. Я Й ТАК БАГАТО ЗРОБИВ, ЩОБ ДІЙТИ ДО ЦЬОГО ВИСНОВКУ. РЕШТУ БАЧУ НЕМОВ У ТУМАНІ.

— Чому?

— ТОМУ ЩО ВСЕ ПРИХОВАНЕ. У ЦЕ ЗАЛУЧЕНИЙ ХТОСЬ ТАКИЙ… ХТО МЕНІ НЕ ПІДВЛАДНИЙ. — Смерть мав збентежений вигляд.

— Безсмертний?

— ХТОСЬ ПІДВЛАДНИЙ… КОМУСЬ ІНШОМУ.

— Мусиш пояснити це все набагато чіткіше.

— СЮЗЕН… ТИ ЗНАЄШ, ЩО Я УДОЧЕРИВ І ВИРОСТИВ ТВОЮ МАТІР, А ТАКОЖ ЗНАЙШОВ ДЛЯ НЕЇ ВІДПОВІДНОГО ЧОЛОВІКА…

— Так-так, — огризнулася Сюзен. — Як я могла це забути? Щодня дивлюся в дзеркало.

— ЦЕ… НЕПРОСТО ДЛЯ МЕНЕ. ПРАВДА ПОЛЯГАЄ В ТОМУ, ЩО Я БУВ ТАКИЙ НЕ ОДИН. ЧОМУ ТИ ТАК ДИВУЄШСЯ? ХІБА Ж НЕ ВІДОМО, ЩО БОГИ ПОСТІЙНО РОБЛЯТЬ ТАКІ РЕЧІ?

— Боги, так, але ж люди твого типу…

— ЛЮДИ НАШОГО ТИПУ, ОДНАК Є ЛЮДИ…

Сюзен зробила незвичну річ і почала слухати. А це для вчительки нелегке завдання.

— СЮЗЕН, ТИ МАЄШ ЗНАТИ, ЩО МИ, ПЕРЕБУВАЮЧИ… ПОЗА ЛЮДСТВОМ…

— Я не перебуваю поза людством, — гостро відрізала Сюзен. — Я просто наділена… додатковими талантами.

— Я МАВ НА УВАЗІ НЕ ТЕБЕ, ЗВИЧАЙНО. А ІНШИХ, КОТРІ НЕ Є ЛЮДЬМИ, АЛЕ ЗАЛИШАЮТЬСЯ ЧАСТИНОЮ ЛЮДСЬКОГО ВСЕСВІТУ… ВІЙНА, ФАТУМ, ЧУМА І РЕШТА НАШИХ… ЛЮДИ УЯВЛЯЮТЬ НАС У ЛЮДСЬКИХ ОБРАЗАХ, І ТОМУ МИ ТАК ЧИ ТАК СТАЄМО НАДІЛЕНІ ПЕВНИМИ ЛЮДСЬКИМИ АСПЕКТАМИ. ІНАКШЕ Й БУТИ НЕ МОЖЕ, БО НАВІТЬ НАША ТІЛЕСНА ФОРМА ПРИМУШУЄ НАШУ СВІДОМІСТЬ СПОСТЕРІГАТИ ВСЕСВІТ ВІДПОВІДНИМ ЧИНОМ. МИ НАБИРАЄМО ЛЮДСЬКИХ РИС… ЦІКАВІСТЬ, ГНІВ, НЕСПОКІЙ…

— Це елементарні речі, дідусю.

— ТАК. А, ОТЖЕ, ТИ ЗНАЄШ, ЩО ДЕХТО З НАС… ЗАЦІКАВЛЕНИЙ ЛЮДСТВОМ.

— Я знаю. Я є одним із наслідків цього.

— ТАК. Е-Е… І В ДЕКОГО З НАС ЦЯ ЦІКАВІСТЬ СТАЄ, Е-Е, ЩЕ…

— Цікавішою?

— …ОСОБИСТІШОЮ. ТИ ЧУЛА, ЯК Я РОЗПОВІДАВ ПРО… ПЕРСОНІФІКАЦІЮ ЧАСУ…

— Багато ти не розповів. Колись тільки згадав, що вона живе у скляному палаці. — Сюзен відчула не зовсім пристойне, але на диво приємне задоволення, побачивши збентеження Смерті. Він нагадував когось, хто був змушений зізнатися в чомусь ганебному, показати, так би мовити, прихований скелет у шафі.

—