Пітер Хьог - Смілла та її відчуття снігу

правило, вона попадала. Вона стріляла нікельованими кулями невеликого калібру. Ми мали приносити їх до неї. Одного разу куля пройшла через одне око і вийшла через друге — мертвий кречет дивився на нас ясним, проникливим поглядом.

Таксидерміст на базі робив для неї опудала. Полювання на кречетів категорично заборонено. На чорному ринку в США і Німеччині можна продати пташеня-кречета для навчання полювання за п’ятдесят тисяч доларів. Ніхто не міг навіть подумати, що моя мати порушила заборону.

Вона їх не продавала. Вона їх дарувала. Моєму батькові, одному етнографу, який відвідав її, бо вона була жінкою-мисливцем, одному з офіцерів із бази.

Опудала кречетів були одночасно і страшним, і прекрасним подарунком. Вона вручала їх урочисто і на перший погляд абсолютно безкорисливо. Потім вона ніби мимохідь говорила, що їй потрібні кравецькі ножиці. Вона натякала, що їй бракує сімдесяти п’яти метрів нейлонової мотузки. Вона давала зрозуміти, що нам, дітям, не завадила б парочка комплектів теплої білизни.

Вона отримувала те, про що просила. Обплітаючи гостя павутиною жорстокої, що накладає взаємні зобов’язання, люб’язності.

Цього я соромилась, і за це я любила її. Це була її відповідь на європейську культуру. Вона йшла їй назустріч з чемністю, повною хворобливої обачності. І вона вбирала її, залишаючи собі те, що можна використати. Ножиці, моток нейлонової мотузки, сперматозоїди, залишені Моріцом Ясперсеном в її матці.

Ось чому Туле ніколи не стане музеєм. Етнографи оповили Північну Гренландію своєю мрією про незайманість. Мрією про те, що inuit завжди залишатиметься тією кривоногою, танцюючою під барабан, сповненою легенд, широко всміхненою картинкою з виставки, яку, на думку перших мандрівників, вони й побачили на зламі століть на південь від Кваанаака. Моя мати дарувала їм мертвого птаха. І змушувала їх купувати собі півкрамниці. Вона плавала в каяку, збудованому так, як будували їх у XVII сторіччі, коли мистецтво виготовлення каяків ще не зникло в Північній Гренландії. Але вона користувалася запаяною пластмасовою каністрою замість буйка для снасті.

— «І до пороху вернешся».

Я бачу, як іншим щось удається. Тільки сама я не можу знайти удачі.

У Ісайї все мало вийти. Він міг би багато чого досягти. Він зміг би і ввібрати в себе Данію, і трансформувати її, міг би стати і тим і тим.

Я зшила йому анорак з білого шовку. Навіть узор на ньому пройшов через руки європейців. Моєму батькові його колись подарував художник Гітс-Йохансен. Тому подарували малюнок у Північній Гренландії, коли він ілюстрував великий довідник про гренландських птахів. Я надягнула анорак на Ісайю, причесала, поставивши його на кришку унітаза. Він побачив себе в дзеркалі — і тут це трапилося. Тропічна тканина, гренландське схиляння перед святковим костюмом, данська радість від предмета розкоші — усе злилося воєдино. Можливо, деяке значення мало і те, що це я йому його подарувала.

За мить йому захотілося чхнути.

— Затисни мені носа!

Я затиснула йому ніс.

— Чому? — запитала я його. Він мав звичку сякатися в раковину.

Ледве я відкрила рот, його очі почали стежити за моїми губами в дзеркалі. Я часто помічала, що він розумів сенс ще до того, як усе було сказано.

— Коли на мені annoraaq qaqortoq, гарненький анорак, я не хочу, щоб у мене на пальцях були шмарклі.

— «І з пороху знову воскреснеш».

Я намагаюся поглядом просвічувати жінок навколо Юліани, аби зрозуміти, чи не носить одна з них дитини. Дитини, яка могла б дістати ім’я Ісайї. Мертві продовжують жити в імені. Чотирьох дівчаток назвали ім’ям моєї матері — Ане. Я їх кілька разів навідувала і розмовляла з ними, щоб у жінці, що сидить переді мною, хоч на мить побачити ту, яка покинула мене.

З ручок по краях домовини витягують мотузки. На мить мене охоплює страшенна туга. Хоч би на хвильку відкрити домовину і лягти поруч з його маленьким, холодним тілом, у яке хтось устромив голку, яке розтинали і фотографували, від якого відрізали шматочки і знову зашивали, якби мені ще хоч раз відчути своїм стегном його ерекцію — знак легкої, нескінченної еротики, удари крил нічних метеликів об мою шкіру, темних комах щастя.

Мороз такий, що не можна відразу закопувати могилу, тому, коли ми йдемо, вона зяє за нашими спинами. Ми з механіком ідемо поруч.

Його звуть Пітер. Менше ніж тринадцять годин тому я вперше назвала його на ім’я.

За шістнадцять годин до цього. Північ на Калькбренерівай. Я купила дванадцять великих чорних поліетиленових пакетів для сміття, чотири рулони скотчу, чотири тюбики клею, що застигає за десять секунд, і кишеньковий ліхтарик «Маґлайт». Я розрізала мішки, склала їх удвічі, склеїла їх. Засунула їх у свою сумку «Луї Вітто».

На мені високі чоботи, червоний светр з високим горлом, котикова шуба з магазину «Гренландія» і спідниця в складку з «Шотландського куточка». Мій досвід підказує мені, що завжди легше виправдуватися, коли ти добре одягнений.

Тому, що відбувається потім, трохи бракує елегантності.

Вся територія заводу оточена парканом у три з половиною метри, зверху протягнута струна колючого дроту. За моїми уявленнями, ззаду мають бути двері, що виходять на Калькбренерівай і залізницю. Ці двері я раніше бачила.

Але я не бачила таблички, яка повідомляє про те, що будинок охороняється Данською службою сторожових собак-вівчарок. Це зовсім не обов’язково має відповідати дійсності. Адже всюди чіпляють так багато табличок з однією лише метою — підтримати гарний настрій. Тому я для проби б’ю ногою в двері. Не минає і п’яти секунд, як за ґратами з’являється собака. Дуже може бути, що це і вівчарка. Вона схожа на річ, об яку витирали ноги. Можливо, цим і пояснюється її поганий настрій.

Є в Гренландії люди, що вміють поводитися із собаками. Моя мати вміла. До того як у сімдесяті роки набули поширення нейлонові мотузки, ми використовували для упряжі ремені з тюленячої шкури. Собаки з інших упряжок з’їдали їх. Наші собаки їх не чіпали. Мати наклала заборону.

А є люди, народжені зі страхом перед собаками, який вони ніяк не можуть подолати. До таких людей належу і я. Тому я йду назад, на Странбульвар, беру таксі та їду додому.

Я не піднімаюся до себе. Я йду до Юліани. У її холодильнику я беру півкіло тріскової печінки. Один її знайомий з рибного ринку дає їй безкоштовно розтріскану печінку. У ванній Юліани я висипаю собі в кишеню півбаночки пігулок рогіпнолу. Ці пігулки їй недавно виписав лікар. Вона їх продає. Рогіпнол має попит у наркоманів. Отримані гроші вона використовує собі