Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

— І немає ніяких основаній щитать, що не працює. Поняв?

— Так точно, — безрадісно відповів йому я.

Агент стояв під дверима і слухняно ждав мене. Я пройшов у кабінет, залишивши за собою двері, почепив фуражку на цвяшок у стіні й кинув у коридор:

— Проходьте!

Він зайшов і став біля дверей.

— Зачиніть за собою двері, ви ж умієте, — не дивлячись на нього, спокійно сказав я.

Він зачинив двері й мало не істерично, як баба, крикнув:

— У чому ви, собствіно, мене обвіняєте?

— Не треба підвищувати голос на працівника міліції при ісполнєнії службових обов’язков, — знову спокійно так я йому кажу. — Сідайте! — показую на стілець перед своїм столом.

Сів.

— Ваші документи, пожалуста.

— Ви мене прекрасно знаєте. Навіщо вам мої документи?

— Заспокойтеся, Ігоре Ігоревичу, — м’яко так я йому. — Дайте ваші документи, щоб нам не пришлося починать установлєніє лічності.

— Бюрократ! — вискнув Агент, але паспорт поклав мені на стіл.

Я взяв із правої шухляди ключ, відімкнув ліву шухляду й дістав бланк протоколу. Поклав перед собою. Взяв ручку, акуратно опустив у чорнильницю, потім відірвав куточок газети, яка лежала в мене на столі, й добре протер перо. Вписав дату в бланк протоколу, спитав:

— Прізвище?

— У паспорті написано, — єхидно відповів він.

— Так і писать? — ніжно так спитав я.

— Що «так і писать»?

— Тут я ставлю вопроси, — твердо сказав я. — Так і писать: «У паспорті написано»?

— Бюрократ! — повторив Агент.

Я нахилився над аркушем, мокнув ручку в чорнильницю й повторив по складах, ніби записую в протокол: «Бюрократ».

— Що ви пишете! — знову пискнув Агент. — Моє прізвище — Хрущ Ігор Ігоревич.

Я підвів на нього очі й довго мовчки дивився. Потім знову нахилився над протоколом. Записав.

— Ім’я?

Він щось поклекотав, тоді каже:

— Ігор!

— По батькові?

— Ігоревич!

— Я повторюю, — з тєрпенієм у голосі повторив я, — не треба підвищувати голос. Ви не вдома. Там можете зі своєю дружиною розмовляти, як хочете. А тут — не треба. Рік народження?

— 1932-й.

Я записав.

— Місце роботи?

— Облводоканал.

Я записав.

— Посада?

— Старший інженер.

— Прізвище дружини?

— Хрущ.

— Ім’я?

— Валентина.

— По батькові?

— Сергіївна.

— Місце роботи?

— Облводоканал.

— Посада?

— Старша медсестра. В амбулаторії.

— Ясно! — я поклав ручку і подивився на нього — довго й мовчки. — А поясніть мені, будь ласка, яким образом вам удалося поселитись у відомствінному домі.

— Та яке це має відношення до… — він просто вибухнув, його затрусило. — До…

— До чого, громадянине Хрущ?

Почувши це «громадянине», він нарешті не на шутку злякався.

— Моя… моя жінка… — схоже, Агент не міг підібрати подходящих слів.

— Так-так, — підштовхнув я його. — Ваша жінка…

— Вона працювала в райбольниці. І отримала це житло. Що тут протівозаконного?

— Це ви мене питаєте?

Він вирішив, мабуть, кидатися на амбразуру.

— Так! Я питаю! Що тут протівозаконного?

— Як давно ваша дружина не працює в райбольниці?

— Ви зрозуміли мій вопрос, громадянине Хрущ?

— Зрозумів.

— Ну, так отвічайте.

— Чотири, ні… три роки.

— Так три чи чотири?

— Ну, вона три роки як звільнилася.

— І хто ж їй підписав обхідний? Мене цікавить ім’я і фамілія.

— Так… Я… Я не знаю. Звідки ж мені знати? Я ж там не работав…

— Допустім.

Я вже бачив, що Агент поплив. Треба було ще трохи додавить — і він мій.

Я потягнувся до його паспорта. І краєм ока помітив, що правильно зробив. Агент витягнувся в ниточку на стільці. Він дивився широко розкритими оченятами і тремтів, як лук. Ну, не лук — не цибуля, ви ж понімаєте, а ця… Тятива. От.

Я перегорнув усі сторінки, навіть не посміхнувшись, коли побачив його фотку. Так і є: прописка постійна.

— Гаразд, — я знову поклав паспорт на стіл.

На лиці Агента помітив велике облєгченіє.

Я взяв чистий лист бумаги, взяв шарикову ручку й усе це простягнув Агентові.

— Пожалуста, опишіть обстоятельства, при яких у вас украли ключі.

— А шо тут описувать? Ну, вкрали…

— От і напишіть, як вони вкрали: вас ізбили, потім витягли з кармана? Чи вкрали піджак, у кармані якого були ключі? Чи вдерлись у квартиру і там схопили ключі? Що ще зловмисники вкрали? Які у вас є підстави обвинувачувать саме цих людей, на яких ви написали заявлєніє… Словом, усе по порядку.

Я замкнув свій стіл, поклав ключі в карман, узяв його паспорт і пішов до дверей.

— Е! — вигукнув Агент.

— Я в третій раз прошу вас не підвищувати голос. Я хоч раз підвищив на вас голос? Ну от.

І я вийшов із кабінету. Пішов, конечно, до начальника. Слава богу, він був один. Я звинився, що без визову, й показав йому прописку в паспорті.

— Та-ак! — сказав Степан Пилипович. — Це інтересно. Якби він справді був агент, тут би все було так, що комар носа не підточить… Ну, харашо. Де він?

— Пише пояснення про обстоятєльства викрадення ключів.

Степан Пилипович крякнув од задоволення і подряпав собі підборіддя нігтями.

— Ну, добре, хай пише. Не спіши. Це — наш фрукт.

— Будемо брать?

— За що? Ну, що ти, їй-богу! Тіки що — зразу брать. Запомни, Ревміре! Закон — не дишло! Тож не крути, аби нічо не вийшло. Він що, когось убив чи щось украв? А прописка… Поки що ми її наче й не помітили.

Я пішов у курилку. Хай пише. Хай чекає. У мене врем’я є. Правда, мало, бо нада б курами занімаця. Але тут теж не все так погано. Кой-чо становиця явним. Добре, що тої ночі я вийшов курить надвір. Воно б Рая, конєшно, могла й потерпіть, а то завелася, як курка:

— Скіки можна просить, шоб ти на ніч не курив у хаті! Ну, задихаюся я!

Я б і не послухався… Але ж батько її помер від туберкульозу. Понімаєте? Отож. Вийшов. І бачив цю дівку, яка трохи-трохи не вспіла вкрасти курей у Васьки. Темно, конєшно, було хоч в око стрель. Але воно ж таке блондинисте, що й… Ну, видно було, — ще й ніч яка місячна, хоч голки збирай. Вона нічого не вкрала, тому я її й не взяв на місці. Але з того, як ховалася за їхньою криницею, я пойняв, чого прийшла. Може, конєшно, я й ошибаюсь, але похоже, що це — Свєтка з Клубної. Похоже. Така ж блондиниста… Ну, побачимо.

Так шо й тут у мене опридільонні результати є. Приоткрилися двері, стало видніше.

Розділ 3

Батько дуже не любить, коли двері в якусь із кімнат зачинено.

— Ми одна сім’я, — каже він піднесеним тоном, ніби