Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

А він наче відчув. Не відійшов, ні. А якось так напружився і приготувався стукнути мене дверима, якшо я спробую зайти. Темно, звичайно, — може, це мені показалося, але я аж растирявся. Стояв і дивися на нього. А він — на мене. І мені його було хуже видно, бо він же в тіні, а на мене хоча би звьозди світять.

— Ігоре Ігоревичу, — офіційним тоном сказав я. — Ви подавали заявлєніє в отдєлєніє міліції?

— А! — зрадів він. — Подавав. А я ще й думаю, чого це ти серед ночі. Знайшов ключі?

І він простягнув до мене руку, щоб я йому, значить, ключі в неї поклав. Як у сказкі. Це — добре. Я засунув руку в карман, витяг її, простягнув до нього, а потім резко схопив його за руку і смикнув до себе.

Тепер ми обоє стояли на ґанку. Тепер можна балакати. Поки він не опомнився, я твердо спитав:

— Розкажіть, пожалуста, за яких обстоятельств у вас пропали ключі.

— Я все написав у заяві, — скандальним голосом відповів Агент. — Ви її шо, не читали?

Це добре, що він перейшов на «ви». Значить, відчув, що ми тут не в бірюльки граємося.

— Я її читав, — відповів я. — Тому і прийшов. Взяти показанія. Бо ви в заяві нічого не написали. Там немає нікаких фактів. Тільки безосновательно обвінєніє.

— Слухай, Ревміре, — Агент перейшов на такий собі панібратський тон. — Ну, шо ти, не понімаєш? Воно тобі треба зараз починать офіційне розслєдованіє? Та піди налякай пацанів, хай повернуть ключі — і все. Це ж просто.

Ох і пронира! Ох і брехло!

— Це було би просто, як ви кажете, — дуже терпляче йому пояснюю, — якби ви прийшли до мене додому й попросили по-сусідськи: так і так, Ревміре, таке сталося. Піди припугни пацанів… А ви написали офіційне заявлєніє. І я…

— Ну, слухай, — перебив він мене. — Ну, як би я до тебе прийшов? Просити…

— А як я до тебе прийшов?

— Нє, ну ти власть, а я хто? Понімаєш… Я нікада не беру в долг. Понімаєш?

— Чому?

— Ну, чому… Щоби потім не оддавать.

— А!.. Тепер понімаю. А я, знаєш, нікада не даю в борг. Понімаєш, чому?

— Чому?

— Бо потім не оддають.

Ну, і більше балакать не було про що. Раз він так, то і я так. Не получилось по-сусідськи. Значить, будемо по-офіційному. Я дістав зі свого кожаного офіцерського планшета пачку повєсток, хімічний карандаш, послинив його і написав на верхній повєстці: «Хрущу Ігорю Ігоревичу». Ну, і все, що там нада.

— Отут розпишіться, пожалуста.

— Не буду я розписуваться.

— Це ще чому? — вже веселим голосом поінтересувався я.

— Тому… Тому що темно, я не бачу, під чим розписуюся.

— Це правильно, — ще веселіше сказав я. — А ви включіть свєт у калідорі. Тоді все буде зрозуміло.

— Ревміре! Ну, шо ти залупаєшся? Ну, можна ж усе по-человеческі решить…

— Можна, — ще веселіше сказав я. — Це тільки якщо придставітєля міліції не встрічають холодним оружием, пускають у дім і разговарюють із ним по-человеческі. Підпишіть отут.

— Щас лампочку включу, — сказав він, зайшов до квартири і раптом захряснув двері перед самим моїм носом.

— Не підпишу! — злорадно крикнув із-за дверей.

— Як хочете. Повістка — документ суворої звітності. Я її вам під двері просуну або в почтовий ящик покладу. Ну, а якщо не прийдете завтра на 9.00, то доведеться посилать за вами наряд — на роботу. Спокойной ночі, Ігоре Ігоревичу.

Я просунув повістку під двері й пішов додому. Відчинив засувку на його калітці й хряснув нею так, що пів-Варварки проснулось. Агент! Засрагент.

А утром я вже сидів у курілкі на подвір’ї нашого отдєлєнія, курив із хлопцями і був у прикрасному настроєнії. Сонечко світило, Петрович розказував про своїх бандитів бараківських, усі сміялись, і я з усіма. А про Агента — нікому ні слова. Бо вмію тримати язика за зубами.

— Ревміре! До тебе по повєсткі!

Дивлюся на часи — тільки повдев’ятого. Ага, очко заіграло.

— Хай жде! — відповідаю.

— Та, може, людина по дєлу? — втрутився Петрович. — Може, курятинки принесла?

Всі зареготали, і мені геть розхотілося з ними сидіти тут. А встати й піти — ніби я послухався Петровича. Він буває добрий, а буває — таке гімно! І тут знову дєжурний із дверей:

— Ревміре! До начальника!

Ну, і добре. Я встав, надів фуражку, поправив гімнастьорку, щоби під ремнем складок не було, і, не прощаючись ні з ким, пішов до хати.

У коридорі стояв Агент. Тепер уже він «ваш син нє такой, как бив вчера». Ну, й добре.

— Ревміре, — він до мене. — Я на роботу спізнююся.

— Почекайте, — відповів я.

— Я на роботу спізнююся, чуєш?

— Чую, — я був непохитний. — На роботу дамо вам довідку, якщо доведеться ще сьодні на роботу йти.

Його заціпило. Але я не затримувався, щоби подивитися на його перєвоспітаніє.

— Разрешите, товаришу капітан? — спитав я у дверях голосно, щоб і Агент у коридорі почув.

Хай думає, що тут усі зайняті його дєлом.

— Заходь, — відповів Степан Пилипович. — Проходь, сідай. Ну, що там?

— Ви про ключі питаєте? — уточнив я.

— Які ключі? А! До речі, я дзвонив главврачу…

Він зробив паузу. Потім вів далі:

— Там якась дивна історія. Жінка цього твого… Як його?

— Агент, товаришу капітан. Ой, вибачте, Ігор Ігоревич Хрущ.

Степан Пилипович усміхнувся. Це — добре. Я люблю, коли він усміхається.

— Так-от, жінка цього Хруща працювала санітаркою в нашій райбольниці. Недовго, але їй виділили цю службову квартиру… Потім вона звільнилася. Ну, зарплата маленька, робота важка… Але погодилася на роботу за сумісництвом, якщо їй залишать іще на рік квартиру…

— Так вони там уже років п’ять живуть, Степане Пилиповичу…

— Знаю, — не перебивай старших. Ну, общім, вона потім пішла і з півставки, а про квартиру якось усі забули. Коли схаменулись і почали забирати, вияснилося, що цей Хрущ прописаний там не тимчасово, а постійно. Хто його знає, як це йому вдалося. Словом, вирішили не возитися з ним, тим більше, що зараз у них у тому домі вільна квартира нібито є: ну, немає такого вогню вже з житлом, як було раніше, після війни…

— А в органах не взнавали, Степане Пилиповичу? — набрався я наглості.

— Ти с ума сошол, Ревмір? Як ти собі це уявляєш? Здравія желаю, товаришу полковник, чи є у вас такий співробітник?.. Я на тебе удівляюсь! Пока шо у нас немає ніяких основаній щитать, що він справді працює в органах.

Начальник подряпав собі нігтями щетину на підборідді й