Орасіо Кірога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

горла. Та коли Кассим виходив, вона скочила з ліжка і впала долілиць, спромігшись вхопити його за черевик.

— Та це не має значення! Діамант, дай мені його! Мені потрібен тільки він! Він мій, ти, скнаро!

Блідий, як смерть, Кассим допоміг їй підвестися.

— Ти хвора, Маріє. Поговоримо згодом. Лягай.

— Мій діамант!

— Гаразд, подивимося, чи можливо… Лягай.

— Дай мені його!

З нею знову стався нервовий припадок.

Кассим повернувся до роботи над своїм солітером. Позаяк його руки працювали з математичною точністю, до її завершення лишалося кілька годин.

Марія встала, щоб поїсти, і Кассим, як завжди, був до неї уважний. Під кінець вечері жінка подивилася йому в очі.

— Це брехня, Кассиме, — сказала вона.

— О! — усміхнувся Кассим. — Це пусте.

— Присягаюся тобі, це брехня, — наполягала вона.

Кассим знову усміхнувся, з незграбною ніжністю торкнувся її руки й підвівся, аби продовжити роботу.

— Дурненька! Кажу ж тобі: я вже нічого не пам’ятаю.

Жінка, обхопивши голову руками, провела його поглядом.

— Це все, що він може сказати… — пробурчала вона. І відчуваючи глибоку відразу до того нікчеми, розмазні і слабака, який був її чоловіком, пішла до себе в кімнату.

Спала вона погано. Прокинулася, коли було вже пізно, і побачила світло в майстерні: її чоловік продовжував працювати. Через годину Кассим почув крик.

— Дай мені його!

— Так, це для тебе, ще трошки, Маріє, — сказав він квапливо і підвівся.

Та дружина після того кошмарного зойку знову спала. О другій ночі Кассим завершив свою роботу; діамант твердо і мужньо сяяв у своїй оправі. Тихим кроком він пішов у спальню і засвітив нічник. Марія спала горілиць, у крижаній білизні своєї сорочки і простирадла.

Він пішов у майстерню і знову вернувся. Якусь хвильку дивився на майже оголене лоно і з блідою усмішкою ще трохи відгорнув сорочку.

Жінка цього не відчула.

Світла було мало. Раптом обличчя Кассима скам’яніло, і на мить затримавши коштовність біля оголених грудей, він сильно й прямовисно всадив усеньку шпильку, наче цвях, у серце дружині.

Очі різко розплющились, а потім повіки поволі опустилися. Пальці скарлючились, і на тому все.

Коштовність, якою трусило через конвульсію нервового вузла, якусь мить дриґотіла. Кассим трохи почекав; і коли солітер зробився цілком нерухомий, він вийшов, безшумно зачинивши за собою двері.

Подушка з пір’я

Увесь медовий місяць її проймав холод. Вона була білявою, сумирною і боязкою, і крута вдача чоловіка остудила її дитинні фантазії нареченої. Вона його дуже любила, проте іноді, коли увечері вони удвох ішли вулицею, вона з легким дрожем кидала крадькома погляд на високу постать Хордана, який за годину не зронив ні слова. Він, зі свого боку, глибоко її кохав, не даючи про це знаку.

Три місяці (побралися вони у квітні) їхнє життя було неймовірно щасливим. Вона, певна річ, хотіла би менше суворості в цьому любовному раю, а більше відвертої і простодушної ніжності; проте незворушний вигляд чоловіка завжди її стримував.

Дім, в якому вони мешкали, додавав їй трохи дрожу. Білість безмовного патіо — фризи, колони і мармурові статуї — створювала осіннє враження зачарованого палацу. Всередині крижаний полиск тиньку, без найменшої подряпини на високих стінах, посилював оте відчуття пронизливого холоду. При переході з одного покою до іншого виляски кроків розносилися по цілому будинку, наче довге запустіння посилило його лункість.

У цьому дивному любовному гніздечку Алісія провела всеньку осінь. Та зрештою її давні мрії покрило забуття, і вона жила заціпеніло в цьому ворожому домі, не бажаючи ні про що думати, доки не приходив її чоловік.

Не дивно, що вона схудла. Легкий грип підступно тягнувся з дня у день; Алісія ніяк не одужувала. Нарешті якось надвечір змогла вийти в сад, опершись на плече чоловіка. Байдуже дивилася навсібіч. Раптом Хордан з глибокою ніжністю погладив її по голові, і Алісія розридалась, обвивши його шию руками. Вона довго виплакувала свій безмовний переляк, і при найменшій ласці її плач посилювався. Потім ридання потроху стихли, але вона ще довго нерухомо і мовчки стояла, уткнувшись йому в груди.

То був останній день, коли Алісія була на ногах. Наступний ранок вона зустріла непритомна. Лікар Хордана дуже уважно її оглянув і прописав цілковитий спокій і відпочинок.

— Не знаю, — і досі стишеним голосом сказав він Хордану при виході з дому. — Вона дуже ослаблена, але нема ні блювання, нічого… Не можу цього пояснити. Якщо завтра вранці вона прокинеться така сама, як нині, негайно мене кличте.

Наступного дня Алісії погіршало. Лікарі влаштували консиліум. І констатували розвиток цілком непоясненної гострої анемії. Алісія більше не западала в нетяму, але було очевидно, що смерть уже стоїть у неї за плечима. Цілий день у спальні горіло світло і панувала цілковита тиша. Без найменшого шуму минали години. Алісія дрімала. Хордан майже цілком перебрався до вітальні, де світло також не вимикали. Він безупинно і невтомно ходив з кутка в куток. Килим заглушував його кроки. Час від часу він заходив до спальні і продовжував своє безмовне ходіння туди-сюди уздовж ліжка, дивлячись на дружину щоразу, коли йшов у її бік.

Трохи згодом в Алісії почалися галюцинації, спочатку плутані і хисткі, та потім вони опустилися на рівень підлоги. Молода жінка знай витріщалася на килим по обидва боки від узголів’я ліжка. Якось уночі її погляд раптом став непорушний. За мить вона розтулила рота, щоб закричати, і її ніс та губи вкрилися перлинами поту.

— Хордане! Хордане! — гукала вона, заціпеніла з переляку, не відводячи погляду від килима.

Хордан прибіг у спальню, і, побачивши його, Алісія пронизливо закричала, нажахана.

— Це я, Алісіє! Це я!

Вона глянула на нього відсутнім поглядом, подивилася на килим, знову глянула на чоловіка, наче зіставляла їх вражено, та за якийсь час прийшла до тями, усміхнулася, взяла чоловікову руку в свої і півгодини гладила її, тремтячи.

Однією з її найнастирливіших галюцинацій була людиноподібна істота, яка, впершись пальцями в килим, не зводила з неї очей.

Лікарі вернулися, та марно. На їхніх очах згасало життя, день по дню, година по годині знекровлюючись, а чому — вони зовсім не знали. Під час останнього консиліуму Алісія лежала в ступорі, поки вони мацали їй пульс, передаючи один одному її безживний зап’ясток. Вони довго і мовчки оглядали її, а потім перейшли до їдальні.

— Гм… — збентежено здвигнув плечима лікар. — Це серйозний випадок… навряд чи ми зможемо зарадити…

— Тільки цього мені бракувало! — фиркнув Хордан. І роздратовано затарабанив пальцями по столу.

Алісія згасала в маренні анемії, яке увечері