Ісабель Альєнде - Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде

відвернувши вбік голови; за ними — у смугастому плащі з каптуром — простував горбань, який вів на ланцюгу чорну пантеру. Далі виступали двоє ченців, які несли саркофаг, за ними Янгол із довгим золотавим волоссям, а замикав процесію індіанець у халаті й на дерев’яних дибах, який удавав японця. Всі зупинилися позаду басейна. Ченці опустили саркофаг на газон, і поки дівчата співали пісні якоюсь мертвою мовою, а Янгол та Курамото демонстрували чудові м’язи, віко саркофага зсунулось і звідти вилізла якась потвора. Коли вона випросталася, перев’язана з голови до ніг, стало зрозуміло, що то цілком жива й здорова мумія. Тарзан знову загорлав і ні з того ні з сього почав стрибати навколо єгиптян, потрясаючи мавпою. Мумії урвався тисячолітній терпець, вона здійняла руку, а тоді опустила її, наче молот, на потилицю дикуна, який упав ницьма в траву й знерухомів. Мавпа з вереском видерлася на дерево. Перш ніж забальзамований фараон другим ударом встиг прикінчити Тарзана, той звівся на ноги і з ревом накинувся на мумію. Вони вовтузилися, сплетені у неймовірний клубок, аж тут звідкись вихопилася пантера, і всі побігли чимдуж в зарості, а слуги мерщій втекли до кухні. Патрісія вже хотіла була метнутися до резервуару з водою, аж раптом, мов якимись чарами, з’явився чоловік у фраку й котелку: стьобнувши один раз батогом, він умить укоськав дику звірину; лежачи на спині й задерши всі чотири лапи, та замуркотала, мов кішка. Цим скористався горбань, який перехопив ланцюг, а незнайомець уже зняв котелок і, діставши звідти торт, приніс його на терасу й поклав до ніг господині.

У глибині саду з’явилися інші учасники трупи: оркестр грав військові марші, блазні роздавали один одному ляпаси, а за ними середньовічні придворні карлики, наїзниця, яка стояла на коні, бородата жінка, собаки на велосипедах, страус у костюмі Коломбіни і нарешті колона боксерів у сатинових трусах і рукавичках штовхала увінчану барвистою картонною аркою платформу на колесах. Там, на імператорському троні з циркового реквізиту, поважно сидів Орасіо Фортунато — його шевелюра була намащена брильянтином, на губах сяяла незмінна усмішка залицяльника; він пишався під тріумфальною аркою, оточений своїм неймовірним цирком, уславлений сурмами та литаврами власного оркестру, — найбільш бундючний, найбільш закоханий і найбільш кумедний чоловік на світі. Патрісія розсміялася й зробила крок йому назустріч.

Тоска

Батько посадив її за піаніно в п’ять років, а в десять Мауріція Руджері в рожевій шовковій сукенці та лакованих черевиках дала свій перший концерт у клубі «Гарібальді» перед доброзичливою публікою, більшість якої становили представники італійської громади. Після закінчення дійства до її ніг кинули кілька букетів, а президент клубу вручив їй пам’ятний знак і прикрашену стрічками й мереживом керамічну ляльку.

— Ми вітаємо тебе, Мауріціє Руджері, як вундеркінда, як нового Моцарта. На тебе чекають великі сцени світу, — проголосив він.

Дівчинка зачекала, поки вщухнуть оплески, і тоді з несподіваною погордою, перекриваючи щасливі схлипування матері, голосно мовила:

— Це я востаннє граю на піаніно. Я хочу бути співачкою, — після цих слів вона залишила залу, тягнучи за одну ногу ляльку.

Щойно замішання вляглося, батько віддав дочку на уроки співу до суворого викладача, який за кожну фальшиву ноту бив її по руках, що не пригасило любові дівчинки до опери. А◦проте вже в підлітковому віці стало зрозуміло, що її пташиний голос здатний хіба що заколисати немовля, тож Мауріція мусила змінити амбітні плани зробитися співачкою на щось більш банальне. У дев’ятнадцять років вона взяла шлюб із Еціо Лонго, емігрантом першого покоління, архітектором без диплому та будівельником за фахом, який заповзявся заснувати імперію на цементі й металевих конструкціях і в тридцять п’ять років уже майже домігся свого.

Еціо Лонго закохався в Мауріцію Руджері з тим самим шалом, із яким наповнював столицю своїми будівлями. Цей невисокий, міцний, з бичачою шиєю чоловік мав енергійне, дещо грубувате лице, товсті губи та карі очі. На роботу мусив одягатися просто, а що багато часу проводив під сонцем, то шкіра його засмагла й вкрилася зморшками, наче її хто вичинив. Він був зичливим, щедрим і сміхотливим, йому подобалися народна музика й добра проста їжа. А◦проте під такою дещо вульгарною зовнішністю ховалися тонка душа й делікатність, яких Еціо не вмів виявити жестами чи словами. Часом, коли дивився на Мауріцію, на очі йому наверталися сльози, а груди стискала ніжність — намагаючись приховати їх, він махав рукою, бо соромився своїх почуттів. Не в змозі висловити їх, чоловік гадав, що, засипавши дружину подарунками й стоїчно витримуючи екстравагантні переміни її настрою та удавані жалі, компенсує в такий спосіб прорахунки в своєму репертуарі коханця. Жінка викликала в ньому невтримну жагу, поновлювану щодня із запалом перших побачень; він нестямно обіймав її, намагаючись подолати прірву, що їх розділяла, але вся його пристрасть розбивалася об манірність Мауріції, уяву якої розпалювали читання романів і платівки Верді та Пуччіні. Еціо засинав, зморений денними клопотами, переслідуваний кошмарами, в яких йому ввижалися викривлені стіни та спіральні сходи; прокинувшись удосвіта, він сідав на ліжку й так уважно розглядав сплячу дружину, що навчився відгадувати, що їй сниться. Еціо радо◦б віддав життя за те, щоб вона з такою◦ж силою відповідала на його почуття. Він побудував їй апартаменти, які трималися на колонах й приголомшували змішанням стилів і силою-силенною оздоблень; чотири служниці працювали там без спочину, чистячи бронзу, миючи до блиску підлогу, витираючи лампи, вибиваючи м’які меблі з позолоченими ніжками та завезені з Іспанії підробні перські килими. Будинок мав невеличкий амфітеатр у саду з гучномовцями та освітлюваною сценою, на якій Мауріція Руджері зазвичай співала для гостей. Еціо навіть на смертному одрі не зізнався◦б, що йому не під силу оцінити це деренчливе горобине цвірінькання, й не лише тому, що боявся виявити вади власної культури, а передусім з поваги до мистецьких уподобань дружини. Він був оптимістом й упевненим у собі чоловіком, а проте коли заплакана Мауріція сповістила, що вона вагітна, зненацька відчув підсвідомий страх, серце в нього розколювалося навпіл, мов диня, й неможливо було вмістити стільки щастя у цій долині сліз. Йому спало на думку, що якась миттєва катастрофа може зруйнувати цей хисткий рай, і Еціо налаштувався боронити його від стороннього втручання.

Катастрофою виявився студент-медик, із яким Мауріція познайомилася в трамваї. На той час у неї вже народився хлопчик — таке◦ж життєрадісне створіння, як і його батько, малюк здавався невразливим для будь-якої причини, в тому числі й пристріту, — і матір встигла схуднути після пологів. Студент підсів до Мауріції, коли трамвай рухався