Ісабель Альєнде - Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде

бракувало повітря, серце завмирало, в шлунку пекло, в скронях гуло. Любовна пропасниця негативно позначилася й на справах: він поспіхом приймав рішення й утрачав гроші. «От халепа, я вже сам не знаю, хто я й що зі мною, хай їй чорт», — бурчав, вкрившись потом, але й на мить йому не спала думка припинити полювання.

Сидячи в кріслі у готелі, де замешкав, із повернутим футляром у руках, Фортунато згадав свого діда. Він дуже рідко думав про батька, зате часто згадував свого чудового діда, який і тепер, коли йому було вже за дев’яносто, вирощував городину. Орасіо набрав номер і замовив міжнародну розмову.

Старий Фортунато був майже глухий, до того◦ж він погано управлявся з цим диявольським апаратом, який доносив голоси з іншого краю планети, проте поважний вік не позбавив його здорового глузду. Він, як міг, вислухав сумну розповідь внука, жодного разу не урвавши того.

— Отже, ця пройдисвітка сміє знущатися з мого хлопчика, га?

— Вона навіть не гляне на мене, діду. Вона багата, вродлива, благородна, має геть усе.

— Ага… і чоловіка теж.

— Теж, але то дурниці. Якби вона хоч дала мені заговорити!

— Заговорити? Навіщо? З такою жінкою, як ця, нема про що говорити, хлопче.

— Я подарував їй королівське намисто, а вона мовчки мені його повернула.

— Дай їй щось таке, чого вона не має.

— А◦що?

— Добрий привід посміятися, з жінками це завжди спрацьовує, — і дід заснув зі слухавкою в руці: йому снилися дівчата, які закохувалися в нього, коли він робив на трапеції сальто-мортале й танцював зі своєю мавпочкою.

Наступного дня ювелір Ціммерман приймав у себе в конторі чарівну панянку, манікюршу за фахом, як відрекомендувалася та; вона прийшла запропонувати йому за півціни те саме кольє, яке він продав за сорок вісім годин перед тим. Ювелір чудово пам’ятав покупця — пихливого простолюдця, якого й справді неможливо було забути.

— Мені потрібна коштовна штукенція, яка◦б змусила капітулювати зарозумілу даму, — мовив той.

Ціммерман мигцем глянув на нього й вирішив, що це один із скоробагатьків, які нажилися на нафті або кокаїні. Він не любив вульгарщини, звик до іншого типу людей. Ювелір рідко приймав клієнтів особисто, але цей чоловік наполягав на розмові з ним і вочевидь був готовий не вагаючись платити.

— Що ви мені порадите? — запитав Орасіо, втупившись у тацю, на якій виблискували найкоштовніші прикраси.

— Це залежить від сеньйори. Рубіни та перли добре виглядають на смаглявій шкірі, смарагди — на білішій, діаманти чудові завжди.

— Вона має забагато діамантів. Чоловік їй дарує їх, наче цукерки.

Ціммерман кашлянув. Йому були огидні такі зізнання. Покупець узяв кольє, недбало підніс до світла, потряс ним, немов балабольчиком, і повітря сповнилося дзенькотом і зеленими спалахами, а тим часом у ювеліра занила виразка.

— Гадаєте, смарагди приносять удачу?

— Думаю, це властивість будь-якого коштовного каміння, сеньйоре, але я людина не забобонна.

— Вона особлива жінка. Я не можу помилитися з подарунком, ви мене розумієте?

— Чудово.

«Утім, так, мабуть, і сталося», — вирішив Ціммерман, і на його губах з’явилася мимовільна саркастична посмішка, коли дівчина завітала до нього, щоб повернути кольє. Ні, прикраса не мала жодних вад, помилка полягала в дівчині. Він уявляв жінку більш витончену, в жодному разі не манікюршу з цератовою сумочкою й у простенькій блузці, однак дівчина заінтригувала його, було в ній щось вразливе та зворушливе. «Бідолашна, вона погано скінчить, якщо дістанеться цьому бандитові», — подумав ювелір.

— Розкажіть мені краще все, як є, голубонько, — озвався нарешті Ціммерман.

Дівчина переповіла йому історію, яку перед тим вивчила напам’ять, і за годину легкою ходою вийшла з контори. Як і передбачав від самого початку Орасіо, ювелір не лише купив кольє, а й запросив її повечеряти разом. Він легко здогадався, що Ціммерман — один із тих хитрих і недовірливих негоціантів, які надзвичайно наївні у житті, і що буде неважко розважити його стільки часу, скільки він, Орасіо Фортунато, потребує й готовий оплатити.

Це був незабутній вечір для Ціммермана, котрий розраховував на вечерю, а спізнав несподівану пристрасть. Наступного дня він знову зустрівся з новою подружкою, а наприкінці тижня, затинаючись, сповістив Патрісії, що має вилетіти на кілька днів до Нью-Йорка на аукціон російських коштовностей, які вдалося врятувати після бійні в Єкатеринбурзі. Дружина не надала його словам уваги.

Сама в домі, не наважуючись вийти на вулицю й потерпаючи від головного болю, що хвилями накочувався на неї, Патрісія вирішила присвятити суботу відновленню своїх сил. Вона вмостилася на терасі й почала гортати журнали мод. За весь тиждень не пролилося жодного дощу, і повітря було сухим і напруженим. Жінка якийсь час читала, аж поки сонце почало її заколисувати, тіло обважніло, очі самі заплющувалися й журнал вислизнув з рук. У цю мить з глибини саду долинув якийсь гамір, і вона подумала про упертюха-садівника, який менше ніж за рік перетворив їхню власність на тропічні джунглі, вириваючи кущі хризантем, щоб на їхньому місці буяла зелень. Патрісія розплющила очі, неуважно глянула проти сонця й завважила, що в кроні авокадо ворушиться щось величезне. Зняла темні окуляри й підвелася. Поза сумнівом, там, угорі, гойдалась якась тінь.

Патрісія Ціммерман відсунула крісло й зробила кілька кроків уперед; тепер вона виразно бачила привида в синьому вбранні й золотій накидці, який літав на висоті в кілька метрів, зробив у повітрі пірует і на мить завмер у поклоні, начеб вітаючи її з неба. Вона стрималась, щоб не скрикнути, певна, що привид каменем упаде на землю й розіб’ється, але накидка напнулася, блискучий жук простягнув руки й вчепився в найближчу мушмулу. Зненацька виникла інша синя фігура: підвішена за ноги до іншого дерева вона розгойдувала, тримаючи за зап’ястки, дівчину в квітковому вінку. За сигналом першого гімнаста другий жбурнув дівчину йому, і та — перш ніж напарник вхопив її за кісточки — встигла випустити в повітря зграю паперових метеликів. Патрісія так і заклякла на місці, поки літали ці безмовні птахи в золотих накидках.

Раптом у саду пролунав протяжливий дикий рев, що відвернув увагу Патрісії від повітряних гімнастів. На бічній стіні власного дому жінка вздріла линву, по якій спускався Тарзан — той самий, якого в дитинстві вона бачила в кіно, — у пов’язці з тигрової шкури на стегнах і з живою мавпою, яка притислася до нього. Король джунглів граційно приземлився, вдарив себе кулаком у груди й знову заверещав — на цей звук до тераси збіглися слуги. Патрісія жестом веліла їм мовчати, а лемент Тарзана вже заглушив барабанний бій, сповіщаючи про появу чотирьох єгиптянок, які йшли перевальцем,