Грем Грін - Кінець роману

я не чував, — сумно проказав Паркіс, дивлячись на сина так, наче той зрадив батька.

Розділ 7

Наступного дня я, на злість батькові, пригостив Ланса морозивом на Гай-стрит, перш ніж податися до Седар-роуд. Попередньо містер Паркіс повідомив, що Генрі влаштував у себе вечірку з коктейлями, тож не було чого побоюватися. Батько вручив мені сина, обсмикнувши на ньому вбрання. Зодягнув його по-святковому — з нагоди першого самостійного виступу на сцені з клієнтом, натомість я нап’ялив на себе найгірше, що мав.

З ложечки зірвалася грудочка суничного морозива й посадила пляму на святковому піджаку. Я сидів мовчки, поки від порції не залишилося ні краплі, а тоді спитав:

— Хочеш іще?

Хлопчик кивнув.

— Знову суничного?

— Ванільного, — відповів він і, помовчавши, додав: — Будь ласка.

Другу порцію він їв дуже обережно, а ложечку облизував так старанно, ніби мав видалити з неї відбитки пальців. Відтак ми рушили Коммоном на місце — рука в руку, як батько з сином. «Сара і я бездітні, — думав я. — Чи не доцільніше було б одружитися, ростити дітей і поживати собі в нудно-солодкому мирі та спокої, замість шарпатися в цьому секретному ділі з похіттю, ревнощами та донесеннями?»

На найвищому поверсі я натиснув на кнопку дзвінка й застеріг Ланса:

— Не забувай, що тобі погано.

— Якщо вони пригостять мене морозивом… — почав він. Паркіс навчав його передбачати, що може статися.

— Не пригостять.

Мабуть, двері відчинила сама міс Cміт, жінка середнього віку, з каламутно-сивим волоссям — типова учасниця доброчинних розпродажів.

— Чи тут живе містер Вілсон? — спитав я.

— Ні. На жаль, ви…

— Може, його помешкання на поверх нижче? Не знаєте часом?

— У цьому будинку нема нікого з таким прізвищем.

— Боже мій, — сказав я. — Отакий шмат дороги тягти з собою сина… А йому ще й стало погано…

Я не наважувався глянути на Ланса, та по очах міс Cміт здогадався, що він переконливо виконує свою роль без слів. Містер Савідж радо визнав би його членом своєї команди.

— То прошу ввійти й десь посадити хлопчика, — сказала вона.

— Ви дуже люб’язні.

Цікаво, чи часто Сара заходила до цього невеличкого захаращеного передпокою. Ось я й у житлі Ікса. Напевно, м’який бурий капелюх на вішаку належить йому. Пальці мого наступника — пальці, що торкалися Сари, — щодня повертали цю клямку й відчиняли двері, за якими зараз відкрилися жовті пломінці газового каміна, світло ламп під рожевими абажурами в сніжно-сірому пополудневому сутінку й безмір кретонових просторих чохлів на меблях.

— Чи можна принести вашому синові склянку води?

— Ви дуже люб’язні.

Я згадав, що вже вжив ці слова.

— А може, апельсинового соку з газованою водою?

— Не завдавайте собі клопоту.

— Соку, — твердо сказав хлопчик і додав уже тоді, коли міс Сміт виходила з кімнати: — Будь ласка.

Аж тепер, коли ми залишилися наодинці, я глянув на Ланса. Скорчений у кретоновому кріслі, він справді видавався хворим. Якби не підморгнув мені, я б міг подумати, що… Тим часом міс Cміт принесла сік, і я обізвався:

— Подякуй, Артуре.

— То це Артур?

— Артур Джеймс, — уточнив я.

— Це старосвітське ім’я.

— Уся наша родина старосвітська. Його мама захоплювалася Теннісоном.

— Вона?..

— Так… — відповів я, і міс Cміт співчутливо подивилася на малого.

— Бачу, син — це ваша розрада.

— І тривога, — додав я. Мені стало соромно. Вона така довірлива… Що я тут, власне, роблю? Навряд чи побачу цього Ікса, а якщо й побачу, то чи полегшає мені від того, що я наділив обличчям чолов’ягу з Сарою в ліжку? Я змінив тактику:

— Я мав би представитися. Моє прізвище Бріджез.

— А моє — Cміт.

— Я майже певен, що десь вас бачив.

— Мабуть, ні. У мене дуже добра пам’ять на обличчя.

— Здається, це було в Коммоні.

— Іноді я ходжу туди з братом.

— Він, часом, не Джон Cміт?

— Ні, Річард. Як почувається хлопчик?

— Гірше, — відказав Паркіс-молодший.

— Чи не варто було б поміряти температуру?

— А чи можна мені ще соку?

— Аби тільки не зашкодило, правда? — розсудила вона. — Бідне дитя. Напевно, у нього гарячка.

— Ми зловживаємо вашою добротою.

— Брат ніколи не вибачив би мені, якби я вас не затримала. Він дуже любить дітей.

— Він удома?

— Має прийти — з хвилини на хвилину.

— Повернеться з роботи?

— Власне, у нього робочий день — це неділя.

— То він священик? — спитав я, приховуючи злорадство, і здивувався, почувши загадкову відповідь:

— Не зовсім.

Її стривожений погляд упав поміж нас, як завіса, і за нею віддалилася міс Cміт зі своїми особистими клопотами. Вона вже звелася, коли відчинилися вхідні двері й увійшов Ікс. У темному передпокої він справив враження когось із вродливим обличчям — акторським, бо надто вже часто воно відображалось у дзеркалі, і трохи вульгарним. Мені прийшла сумна, зовсім не злорадна думка, що в Сари мав би бути кращий смак. Та ось Cміт ступив у світло ламп і стало видно великі плями крововиливів на лівій щоці, подібні до знаків розрізнення. Еге, я ж то ні за що ні про що очорнив його, з такою зовнішністю не задивлятимешся в люстро.

— Мій брат Річард. Містер Бріджез, — познайомила нас міс Сміт. — Син містера Бріджеза погано почувається. Я запросила їх зайти.

Сміт потиснув мені руку, придивляючись до Ланса. Я зауважив, що рука напрочуд суха й гаряча.

— Я вже бачив вашого сина, — сказав він.

— У Коммоні?

— Цілком можливо.

Він був надто вже потужний, як на цю кімнату, і не пасував до кретону. Чи сидить тут його сестра, коли вони вдвох в іншій кімнаті… чи, може, її посилають кудись у справах?

Що ж, я побачив Ікса. Нема чого тут далі висиджувати… Хіба для того, щоб знайти відповіді на запитання, які постали в мить, коли він з’явився передо мною. Де вони познайомилися? Чи це Сара ступила перший крок назустріч? Що вона знайшла в Іксі? Чи віддавна й чи часто вони кохаються? Знаючи напам’ять її слова «…ніби й нема потреби писати листи до Тебе чи говорити з Тобою… Ще тільки починаю кохати, а вже хочу кинути все й усіх, крім Тебе…», я видивлявся на плями й думав, що ніде не знайдеш безпеки. Горбуни, каліки — усі вони мають спусковий пристрій, що урухомлює кохання.

— Навіщо ви сюди, власне, прийшли? — раптом втрутився в мої думки Сміт.

— Я вже сказав вашій сестрі, що мій знайомий, Вілсон…

— Вас я ніколи не бачив, зате мені запам’яталося обличчя вашого сина.

Він зробив короткий розпачливий жест, неначе хотів торкнутися хлопчикової руки. У його очах