Грем Грін - Кінець роману

тиждень я не писав Сарі. Цього не дозволяла гордість, аж якогось ранку я, відкинувши її, таки написав тривожного, повного гіркоти листа на коммонську адресу Майлзів і дописав на конверті «Терміново» та «Прошу передати в руки». Не дочекавшись відповіді, я втратив надію. Докладно відтворивши в пам’яті Сарині слова «адже люди все своє життя люблять Бога й не бачать Його», я з ненавистю подумав: «Завжди їй хочеться виглядати дуже гарною у своїх очах. Вона змішує віру й зраду, щоб самій собі видаватися шляхетною. Не хоче визнати, що тепер вона воліє йти до ліжка з Іксом».

То були найгірші часи з усіх, що я пережив. Моя професія — уявляти, думати óбразами. Отож п’ятдесят разів за день і скільки там разів за ніч, коли тільки мені перебивало сон, у моїй уяві підіймалася завіса й починалася вистава — завжди одна й та ж: Сара кохається, Сара й Ікс виробляють ті самі штучки, що колись ми удвох; Сара цілує — особливо, по-своєму, вигинається під час любощів і зойкає, наче від болю; Сара в любовній нестямі. Вечорами я ковтав таблетки, щоб швидше заснути, але не знайшов таких, від яких можна було б спати аж до ранку. Удень тільки керовані ракети й відвертали мої помисли від Сари — на кілька секунд, від тиші до вибуху, можна було звільнитися від неї. Минуло три тижні, а ті óбрази як були яскравими, такими й залишилися. Здавалося, їх ніщо й ніколи не розвіє, і я почав усерйоз подумувати про самогубство. Ба навіть дату призначив і, плекаючи щось подібне до надії, став відкладати про запас снодійні засоби. Я доводив самому собі, що це не мій обов’язок — отак тягти до нескінченності. Та ось настав призначений день, а вистава й далі тяглася, і я не покінчив з собою. Не через боягузтво. Мене стримала пам’ять. Пригадався вираз розчарування на Сариному обличчі, коли після вибуху «Фау-1» я увійшов до кімнати. Чи не бажала в глибині серця Сара, щоб я згинув? Тоді б їй менш тяжів на сумлінні новий роман із Іксом, адже якісь рештки сумління в неї та й залишились. Якби я наклав на себе руки, то їй не було б чого заморочувати собі голову. А що я вижив, то після наших спільних чотирьох років Сара мала б хоч подеколи потерпати від докорів сумління, хай навіть вона з Іксом. Тепер же я навіть не думав зробити їй таку поблажку. Я не знав, що б його вдіяти, аби Сара потерпала аж до болю, і лютував від безсилля. Як я ненавидів її!

Звісно, ненависть, як і кохання, має свій кінець. Минуло півроку, і якось я зауважив, що весь день не думаю про Сару й почуваюся веселим та бадьорим. Проте до остаточного кінця ще не дійшло, бо я зразу ж зайшов до крамнички й купив листівку. Хотів надіслати Сарі вістку в тріумфальному дусі й таким чином завдати хоч миттєвого болю, та щойно написав адресу, тут же перехотів і на вулиці впустив листівку собі під ноги. Дивно, що ненависть ожила, коли я зустрів Генрі. Пригадую, розпечатавши конверта з донесенням від детектива, я пожалкував: «Якби ж то й кохання могло так ожити…»

Містер Паркіс добре впорався з роботою. Вдало застосувавши порошок, він з’ясував, що потрібна нам квартира — на найвищому поверсі, а мешкають у ній міс Сміт і її брат Річард. Я задумався над тим, чи не сприяє коханцям міс Сміт у такий самий спосіб, як колись сприяв нам Генрі. Весь мій прихований снобізм збурило це прізвище. Smythe! Оті ще мені букви — «y» і «e»! Невже Сара опустилась аж так низько, що злигалася з якимсь Смітом із Седар-роуд? Може, він стоїть останнім у довгому переліку Сариних коханців за минулі два роки? А може, глянувши на нього (я ж бо постановив скласти про цього Сміта чіткішу думку, ніж ота невиразна, складена з Паркісових донесень), я побачу чоловіка, задля якого Сара покинула мене в червні 1944 року?

— Може, мені подзвонити у двері, увійти до цього Сміта й повестися з ним так, як личить ображеному чоловіку? — спитав я Паркіса в кафе. Він сам запропонував тут зустрітися, бо не міг привести сина до бару.

— Я проти цього, сер, — відповів він, всипаючи третю ложечку цукру до чашки чаю.

Хлопчик сидів за склянкою оранжаду й булочкою на столику поодалік і не міг нас чути. Він спостерігав усіх, що входили в кафе, придивлявся, як вони струшують мокрий сніг із пальт і капелюхів, стежив подібними до намистинок пильними карими оченятами так, ніби мав написати звіт. Либонь, таки мав, це ж належало до батьківської науки.

— Розумієте, сер, — пояснив мені Паркіс, — це ускладнило б судову справу. Хіба що захочете виступити як свідок.

— Ця справа не дійде до суду.

— Вирішите її полюбовно?

— Мені до неї байдуже, — відрік я. — Не варто здіймати рейвах через якогось там Сміта. Просто хочу на нього подивитись, ото й усе.

— Вам, сер, найбезпечніше було б прикинутися контролером газових лічильників.

— Я ж не можу ходити у форменому картузі.

— Поділяю ваші почуття, сер. Я теж уникаю такого й хочу, щоб і мій малий уникав, коли настане його час. — Батько стежив сумними очима за кожним синовим рухом. — Він захотів морозива, сер, але я відмовив. Не та погода, — здригнувся містер Паркіс, немовби змерз від самої думки про морозиво. А тоді докинув таке, що я не зразу втямив, куди він хилить: — У кожної професії своя гідність, сер.

— Чи не можна було б мені взяти з собою вашого сина? — спитав я.

— Тільки на вашу обіцянку, сер, що там не буде якогось неподобства, — нерішуче відповів він.

— Я зайду на цю квартиру тоді, коли в ній не буде місіс Майлз. Ця обставина гарантує цілковиту моральність усього, що там трапиться.

— А навіщо вам мій малий?

— Я скажу, що йому стало погано й ми прийшли не на ту адресу. Хоч-не-хоч, а їм таки доведеться впустити нас, щоб хлопчик трохи посидів.

— Він здатен на таке, — гордо сказав містер Паркіс. — Перед Лансом ніхто не встоїть.

— То він зветься Ланс?

— На честь сера Ланселота, сер. Лицаря Круглого Столу.

— Дивно. З ним пов’язаний доволі неприємний епізод…

— Цей лицар знайшов Священного Ґрааля, сер.

— Та ні, на Ґрааля натрапив Ґалагад. А на Ланселота натрапили, коли він був у ліжку з Ґіневрою.

Чому нам кортить докучати невинним простакам? Через те, що заздримо їм?

— Такого