Станіслав Лем - Непереможний, Станіслав Лем

доти, доки випуклість планети не відрізала надходження ультракоротких хвиль по прямій лінії. Тоді «Непереможний» вивів на стаціонарну орбіту автоматичний телевізійний ретранслятор, який дав змогу продовжувати зв’язок. Колона була на марші весь день. Уночі вона вишикувалась оборонним колом і оточила себе силовою зоною, а наступного дня продовжила марш. Близько полудня Реґнар повідомив Роганові, що зупинився біля підніжжя руїн, майже цілком засипаних піском усередині невеликого мілкого кратера, бо хоче дослідити їх докладніше. За годину якість радіозв’язку почала погіршуватися внаслідок сильних статичних перешкод. Отож техніки перейшли на смугу коротших хвиль, прийом яких був кращим. Незабаром, коли громи далекої бурі, що посувалася на схід, тобто туди, куди вирушила експедиція, почали стихати, зв’язок несподівано перервався. Його втраті передували кільканадцять чимраз сильніших фадінґів; та найдивнішим було одночасне погіршення телевізійного зв’язку, адже він відбувався за допомогою позаатмосферного супутника й не міг залежати від стану іоносфери. О першій годині зв’язок зник остаточно. Ніхто з техніків, ані навіть з фізиків, яких покликали на допомогу, не розумів цього явища. Складалося враження, ніби стіна металу виросла десь у пустелі, відділивши групу, що була за 170 кілометрів од «Непереможного».

Роган, який увесь час не залишав астрогатора, помітив його неспокій. Спочатку це здалося йому невмотивованим. Він вважав, що особливі властивості екранування могла виявити грозова хмара, яка рухалася саме там, куди прямувала експедиція. Однак фізики, котрих запитали про можливість виникнення такого великого шару іонізованого повітря, висловили сумнів. Коли гроза стихла, а зв’язок не вдалося відновити, близько шостої, постійно висилаючи сигнали, на які не було відповіді, Горпах вислав два розвідувальних апарати типу літаючих тарілок.

Один із них летів на висоті кількасот метрів над пустелею, а другий — над ним на висоті чотирьох кілометрів, слугуючи першому передавачем телевізійного сигналу. Роган, астрогатор і Ґралев з кільканадцятьма іншими людьми, серед яких були й Баллмін та Сакс, стали перед головним екраном рубки, стежачи безпосередньо за тим усім, що було в полі зору пілота першої машини. За зоною крутих, заповнених глибокою тінню ярів відкривалася пустеля з нескінченними рядами дюн, тепер перемежованими чорнотою, оскільки сонце вже хилилося до заходу. В цьому скісному освітленні, що надавало краєвидові особливо похмурого вигляду, під апаратом, який летів на малій висоті, зрідка пропливали невеликі кратери, по вінця заповнені піском. Деякі було помітно лише завдяки центральному стіжкові вулкана, що погас століття тому. Терен поволі піднімався і ставав різноманітнішим. З-під хвиль піску виринали високі скельні хребти, створюючи системи химерно вищерблених ланцюгів. Самотні шпилі скель нагадували рештки затонулих кораблів чи велетенські фігури. Схили позначали гострі лінії ярів, укритих, мов віспою, кам’яними стіжками. Врешті піски цілком зникли, поступившись місцем дикому краєві стрімких скель і осипів. Де-не-де в’юнилися, здаля схожі на ріки, тріщини тектонічних розломів планетної кори. Краєвид ставав схожим на місячний, і в цей час уперше погіршився телевізійний прийом — замиготіла й порушилася синхронізація зображення. Наказали збільшити потужність трансляції, але це виправило видимість ненадовго.

Скелі, що доти мали білуватий відтінок, ставали все темнішими. Нагромадження граней, розходячись поза поле зору, набирало брунатного полиску; тут і там можна було помітити плями оксамитової чорноти, наче на голому камені росли густі, але мертві хащі. В цей час відізвалося радіо першої машини. Пілот вигукнув, що чує звук автоматичних позиційних передавачів, які мала чільна машина експедиції. Але ті, хто стояв у рубці, чули тільки його слабкий і мовби стихаючий голос, коли він почав викликати групу Реґнара.

Сонце було вже зовсім низько. У його кривавому світлі на курсі машини з’явилася чорна стіна, що клубочилася, мов хмара, сягаючи від поверхні скель до тисячі метрів угору. Все, що було за нею, залишалося невидимим. Якби не повільний, поступовий рух кулястих нашарувань цієї місцями чорнильної, місцями металево-блискучої фіолетовим червцем чорноти, її можна було б сприйняти як дивовижну гірську формацію. У горизонтальних променях сонця в ній відкривалися печери, сповнені незрозумілим, моментальним сяйвом, наче в них вирували шалені рої блискучих кристаликів чорної криги. Першої миті спостерігачам видалося, що хмара суне навпроти літаючої тарілки, але це було оманою зору. Насправді апарат наближався зі сталою швидкістю до особливої перешкоди.

— ЛТ-4 до бази. Чи мені піднятися над хмару, прийом, — пролунав голос пілота. За мить астрогатор відповів:

— Перший до ЛТ-4, затримайся перед хмарою!

— ЛТ-4 до бази, гальмую, — негайно відреагував пілот, і в його словах Роганові вчулося полегшення.

Машину вже відділяли якихось кількасот метрів від незвичної форми, що тягнулась обабіч, мовби аж до обрію. Тепер майже весь екран займала поверхня гігантського, наче створеного з вугілля, неможливого вертикального моря. Рух машин щодо неї припинився, але несподівано, перш ніж хтось устиг озватися, маса важких хвиль вистрелила довгими стовпами, що розвівались, і вони затьмарили зображення. Воно вмить поблякло, затремтіло та зникло, прошите нитками все слабших розрядів.

— ЛТ-4, ЛТ-4! — викликав зв’язківець.

— Це ЛТ-8, — несподівано пролунав голос пілота другої машини, що досі слугувала лише ретранслятором для першої. — ЛТ-8 до бази, чи мені дати зображення, прийом!

— База до ЛТ-8, дай зображення!

Екран заповнив хаос чорних потоків, що запекло вирували. Це було те саме зображення, але вже з висоти чотирьох кілометрів. Видно було, що хмара висить довгою, суцільною площиною уздовж гірської відноги, так, ніби захищає доступ до неї. Її поверхня ліниво ворушилася, ніби якась наполовину мазь, що застигає, але першої машини, яку вона проковтнула мить тому, помітити не вдалося.

— База до ЛТ-8, чи чути ЛТ-4, прийом.

— ЛТ-8 до бази, не чую, переходжу на інтерференційні частоти, увага, ЛТ-4, це ЛТ-8, відгукнися. ЛТ-4, ЛТ-4! — чули вони голос пілота. — ЛТ-4 не відповідає, переходжу на ультракороткі частоти, увага ЛТ-4, це ЛТ-8, відгукнися. ЛТ-4 не відповідає, спробую зондувати хмару радаром...

У напівтемній рубці не чути було навіть людського дихання. Усі завмерли в очікуванні. Зображення, яким ніхто не цікавився, не змінювалося, скельний хребет стирчав над морем чорноти, ніби острів, занурений у чорнильний океан. Високо на небі догорали перисті, насичені золотом хмари, сонячний диск уже торкався обрію, за кілька хвилин мали запасти сутінки.

— ЛТ-8 до бази, — пролунав голос пілота, мовби змінений упродовж кільканадцяти секунд, що минули від попередньої розмови. — Радар показує повнометалеве відбиття, прийом!

— База до ЛТ-8, перекинь зображення радара на візуальне, прийом!

Екран потемнів, погас, якусь мить порожньо світився, далі став зеленим, здригаючись мільярдами іскринок.

— Ця хмара із заліза, — не сказав, а зітхнув хтось за плечима Рогана.

— Язон! —