Станіслав Лем - Непереможний, Станіслав Лем

Тоді, на початку другого тижня, зацікавлення його особою зменшилося, тим більше, коли лікарі сказали: про обставини того, що трапилося, він не зможе розповісти нічого, навіть коли повернеться до нормального стану, чи радше завершить химерне, хоч і необхідне, навчання.

Тим часом праця тривала. Нагромаджували плани «міста», особливості конструкції його «щільникових пірамід», хоч їх призначення залишалося невідомим. Визнавши, що подальші дослідження «Кондора» нічого не дадуть, астрогатор зупинив їх. Корабель треба було покинути, бо ремонт обшивки перевищував можливості інженерів, зокрема в умовах значно нагальніших робіт. До «Непереможного» забрали багато енергоботів, транспортерів, всюдиходів та всілякої апаратури, а самі рештки — бо після такого значного спустошення вони, власне, й стали рештками — замкнули наглухо, сподіваючись, що вони самі чи якась наступна експедиція приведе, однак, крейсер до рідного порту. Тоді Горпах перекинув групу «Кондора» на північ; вона, як група Реґнара, приєдналася до групи Ґаллахера; сам Роган був тепер головним координатором усіх досліджень, і околиці «Непереможного» залишав лише на коротко, та й то не щодня.

Обидві ці групи в системі ярів, вимитих підземними джерелами, натрапили на особливі знахідки.

Шари осадового мулу були перемежовані шарами рудувато-чорної субстанції негеологічного, немісцевого походження. Фахівці могли сказати на цю тему небагато. Виглядало так, ніби на поверхні старого базальтового щита, донних відкладень кори якісь мільйони років тому осіла величезна кількість металевих уламків — може, просто металевих решток (виникла гіпотеза, що в атмосфері Реґіс розпався гігантський нікелево-залізний метеор і полум’яними дощами спав на скелі тої прадавньої епохи), які, поступово окисляючись, уступаючи в хімічні реакції зі середовищем, урешті перетворилися на брунатно-чорні, часом пурпурово-руді осади.

Дотеперішні дослідження заглибилися лише в частину покладів місцевості, геологічна структура якої своєю складністю могла спантеличити досвідченого планетолога. Коли свердловина досягнула аж базальту віком мільярд років, виявилося, що сформовані на ньому скелі, попри значну рекристалізацію, містять органічне вугілля. Спочатку вирішили, що тоді це було дно океану. Але в покладах уже автентичного кам’яного вугілля було відкрито відбитки численних рослинних видів, що могли вегетувати лише на суходолі. Каталог живих континентальних форм планети постійно поповнювавсь і розширювавсь. Уже було відомо, що триста мільйонів років тому її джунглями ходили примітивні хижаки. Вчені тріумфально привезли рештки хребта й рогових щелеп одного з них, однак екіпаж не поділяв їхньої радості. Виглядало, що еволюція на суходолі розвивалася наче двічі; першого разу занепад життя припав на епоху близько ста мільйонів років тому; тоді трапилося раптове вимирання рослин і тварин, викликане, правдоподібно, близьким вибухом зірки Нової. Одначе згодом життя відродилось із занепаду й забуяло новими формами; щоправда, ні кількість, ані стан знайдених решток не давали змоги здійснити докладнішу класифікацію. Планета ніколи не витворила форм, схожих на ссавців. Після наступних дев’яноста мільйонів років, але вже на великій відстані від неї, трапилася нова зоряна ерупція; вдалося виявити її сліди у вигляді елементарних ізотопів. За приблизними підрахунками, тодішня напруга жорсткого випромінювання не була такою сильною на поверхні, але могла спричинити величезні жертви. Тим більше було незрозуміло, що відтоді рештки рослин і тварин у молодших скельних відкладах ставали дедалі більшою рідкістю. Зате виявляли все значніші кількості стиснутого «мулу», сульфідів антимону, окислів молібдену, заліза, солей нікелю, кобальту й титану.

Згадані шари металу, що налічували від восьми до шести мільйонів років, порівняно тонкі, місцями мали сильні вогнища радіоактивності, але вона була короткочасною порівняно з існуванням планети. Це виглядало так, ніби в тодішню епоху щось спровокувало низку раптових, але локальних ядерних реакцій, продукти яких відклалися в «металевих мулах». Окрім гіпотези про «залізисторадіоактивний метеор», висували й інші, цілком фантастичні, що пов’язували ці особливі вогнища «палаючої радіоактивності» з катастрофою планетної системи Ліри і загибеллю її цивілізації.

Отож припускали, що під час спроб колонізувати Реґіс дійшло до атомних сутичок між висланими із загроженої системи кораблями. Але це все-таки не пояснювало розмірів дивних металевих верств, виявлених під час пробних бурінь також в інших, віддалених околицях. У кожному разі неминуче вимальовувалася наскільки ж загадкова, настільки й очевидна картина: життя на материках планети вимерло в той самий час, упродовж кількох мільйонів років, коли почали виникати металеві відкладення. Причиною загибелі живих форм не могла бути радіоактивність: загальну кількість випромінювання перерахували на рівновартість ядерних вибухів. Вона становила якихось двадцять-тридцять мегатонн; розтягнуті на сотні тисячоліть, такі вибухи (якщо це взагалі були атомні вибухи, а не якісь інші ядерні реакції), звісно, не могли стати серйозною загрозою для еволюції біологічних форм.

Підозрюючи якийсь зв’язок між металевими відкладеннями та руїнами «міста», вчені наполягали на подальших дослідженнях. Це було пов’язане з багатьма труднощами, оскільки дослідницькі роботи потребували переміщення значних мас ґрунту. Єдиним вирішенням було прокладення штолень, але люди, які працювали під землею, вже не перебували під захистом силового поля. Арґументом, котрий змусив, попри все, продовжувати роботи, стало виявлення (на глибині двадцяти з чимось метрів, у верстві, багатій на окисли заліза) іржавих залишків, сформованих дуже специфічно, що нагадували рештки роз’їдених корозією, розрізнених елементів якихось мікроскопічних механізмів.

На дев’ятнадцятий день від приземлення над місцевістю, в якій працювали гірничі групи, скупчилися маси таких великих і темних хмар, котрих доти на планеті не бачили. Близько полудня почалася гроза, що силою електричних розрядів перевершувала земні. Небо і скелі поєднали розряди блискавок, які невпинно воювали між собою. Бурхлива вода, пінячись крутими ярами, почала затоплювати пробиті штольні. Люди мусили покинути їх і разом з автоматами сховалися під головним куполом силового поля, в яке били кілометрові блискавки. Буря поволі посунулася на захід, і чорна, покреслена блискавицями стіна займала весь обрій над океаном. Повертаючись до «Непереможного», гірничі бригади дорогою знайшли багато чорних дрібненьких металевих краплинок, що лежали на піску. Всі вирішили, що це і є ті славні «мушки». Старанно зібравши, їх перевезли на корабель, де вони викликали зацікавлення вчених, але не було й мови, що це — рештки комах. Відбулася чергова нарада фахівців, яка кілька разів перетворювалася на бурхливі суперечки. Врешті вирішили вислати експедицію в північно-східному напрямку, поза терен глибоких ярів і покладів сумішей заліза, оскільки на гусеницях машин «Кондора» виявили незначні кількості цікавих мінералів, яких не було на попередньо досліджуваних територіях.

Досконало споряджена колона з енергоботами, пересувним випромінювачем із «Кондора», транспортерами та роботами, серед яких було дванадцять арктанів, забезпечена автоматичними екскаваторами й буровими, узявши двадцятеро людей, запаси кисню, харчів і ядерного палива, вирушила наступного дня під керівництвом Реґнара. З нею підтримували постійний радіо- і телезв’язок