Станіслав Лем - Непереможний, Станіслав Лем

— Настільки, наскільки, — заперечив Горпах. — Якби воно було сконцентроване в дуже малому просторі — якби мало, скажімо, такий об’єм, як цей глобус — і якби було ззовні екрановане...

— Одним словом, Кертелен, мабуть, всунув голову між двома полюсами гігантського електромагніту?..

— І цього замало. Поле мусить осцилювати з певного частотою.

— Але там не було жодного магніту і жодної машини, крім тих заіржавілих решток — нічого, крім вимитих водою ярів, щебеню та піску...

— І печери, — додав м’яко, ніби байдуже, Горпах.

— І печери... Ви що, думаєте, що хтось затягнув його в печеру, що там є магніт — ні, це вже...

— А як це поясните ви? — запитав командир, мовби втративши інтерес чи цікавість до розмови. Лікар мовчав.

...О третій сорок ночі всі палуби «Непереможного» сповнив протяжний сигнал тривоги. Люди зривалися з ліжок і, клянучи на чім світ стоїть, похапцем одягаючись, бігли на свої робочі місця. Роган опинився в рубці за п’ять хвилин після першого сигналу. Астрогатора у ній ще не було. Роган підбіг до головного екрана. Чорну ніч зі сходу освітлював мурашник білих вогників. Виглядало так, ніби рій метеорів, що виходили з одного радіанта, атакували ракету. Роган глянув на прилади контролю поля. Автомати програмував сам, отож вони не мали реагувати на дощ чи на піщану бурю. З невидимої у темряві пустелі летіло щось та розбризкувалося вогненними краплями, розряди відбувалися на поверхні захисного поля, і загадкові снаряди, відскакуючи з полум’ям, ставали параболічними смугами дедалі блідішого відтінку або стікали уздовж опуклості енергетичного захисту. Узгір’я дюн на мить виринали з темряви і зникали, датчики ліниво здригались — ефективна сила, використовувана командою випромінювачів Дірака для знищення загадкового бомбардування, була порівняно невеликою. За плечима вже пролунали кроки командира, отож Роган подивився на комплекс спектроскопічних датчиків.

— Нікель, залізо, манґан, берил, титан, — читав з яскраво освітленого екрана астрогатор, стоячи біля нього. — Я дав би багато, щоб побачити, що це таке.

— Дощ металевих часточок, — повільно сказав Роган. — Судячи з розрядів, їхній розмір мав би бути малим...

— Я б залюбки глянув на це зблизька... — буркнув командир. — Ну що, пане, ризикнемо?

— Вимкнути поле?

— Так. На частку секунди. Незначна частина потрапить у глиб периметра, решту відріжемо, наново увімкнувши поле.

Роган не квапився з відповіддю.

— Ну, що ж, можна спробувати, — врешті відповів, усе ще сумніваючись.

Але перш ніж командир підійшов до пульта управління, світлові мурашки погасли так само раптово, як і з’явилися — й запанувала така темрява, яку знають лише планети, позбавлені місяців, що кружляють віддалік од центральних зоряних скупчень Галактики.

— Не пощастило нам з полюванням, — кинув Горпах. З рукою на головному вимикачі він стояв добру хвилину, потім злегка кивнув Роганові й вийшов. Уривчастий звук сигналів, що скасовували тривогу, заповнив усі палуби. Роган зітхнув, ще раз глянув на заполонені чорним мороком екрани та пішов спати.

Хмара

Вони уже почали звикати до планети — до її незмінного, пустельного образу з нечіткими тінями хмар, які завжди мовби розходилися, неприродно світлих, поміж котрими і вдень пробивалися сильні зірки. До шурхоту піску, що сунувся під колесами й ногами, до червоного тяжкого сонця, дотик якого був незрівнянно делікатнішим за земний, отож коли вони підставляли йому плечі, замість тепла відчували лише мовби його мовчазну присутність. Уранці групи вирушали кожна у свій бік, енергоботи зникали серед дюн, похитуючись, наче незграбні човни, курява осідала, й ті, хто залишався біля «Непереможного», обговорювали меню на обід, перемовини радарного боцмана зі зв’язковим або намагалися пригадати, як звали курсового пілота, котрий шість років тому втратив ногу у випадку на навігаційному супутникові Терра-5. Балакали, сидячи на порожніх каністрах під корпусом, тінь од якого, дуже схожа на вказівник гігантського сонячного годинника, рухалася й видовжувалася, доки не досягала лінії енергоботів. Від того моменту вони починали вставати й виглядати товаришів. А коли ті з’являлися, голодні й стомлені, то враз втрачали всю напругу, в якій тримала їх праця у металевих руїнах «міста», і навіть група «Кондора» за тиждень перестала повертатись із сенсаційними новинами.

Останні зводилися до того, що у виявлених останках вдалось упізнати якусь людину, і те, що в перші дні було проявами жаху, привезене з «Кондора», було старанно запаковане (бо як іще назвати той процес ретельного складання усіх вцілілих людських останків у герметичні контейнери, що помандрували на дно корабля) й зникло. І тоді, замість полегшення, яке мали б відчувати люди, котрі надалі просівали пісок навколо корпусу «Кондора» та нишпорили у його приміщеннях, почали відчувати таку нудьгу, що мовби й забули, що трапилося з його екіпажем, і займалися колекціонуванням ідіотських дрібниць, котрі належали невідомо кому і залишилися після загиблих власників. Отож, замість документів, що могли б пояснити таємницю, вони, через їх брак, привозили то якусь стару гармонійку, то китайську головоломку, і ці предмети, вже очищені від містичної несамовитості свого походження, йшли в обіг і ставали наче спільною власністю екіпажу. Роган, який ніколи б не повірив, що таке можливо, уже за тиждень поводився так само, як інші. І лише часом, коли залишався сам, ставив собі запитання, навіщо це все, і тоді відчував, що вся їхня діяльність, та гарячкова метушня, та складна процедура досліджень, сканування, відбирання проб, буріння скельних відкладень, обтяжлива через необхідність дотримання III ступеня, з відмиканням і замиканням поля, зі стволами лазерів, що мали добре вирахуване поле обстрілу, зі сталим оптичним контролем, постійними підрахунками, багатоканальним зв’язком, — що все це є якимсь великим самообманом. Що в принципі вони тільки чекають якогось нового випадку, нового лиха і лише вдають, що це не так.

Спочатку вранці люди юрмилися біля лазарету «Непереможного», щоб почути новини про стан Кертелена. Він видавався їм не так жертвою загадкової атаки, як нелюдською істотою, створінням, інакшим від них усіх, точнісінько, ніби повірили у фантастичні казки й гадали, що можливим є перетворення людини, одного з них, чужими, ворожими силами планети, на монстра. Насправді він був лише калікою; врешті виявилося, що його розум, порожній, мов у новонародженої дитини, сприймає знання, котрими ділилися з ним лікарі, й поступово вчився говорити, власне, зовсім так, як мала дитина; з лазарету вже не долинало несхоже на людський голос скімлення, жахливе тим, що безглузде немовляче белькотіння видавала гортань дорослого чоловіка. Кертелен через тиждень почав