Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

дісталася Старого кампусу, небо вже посірішало. Вона забігла до Халупки, щоб прийняти душ із вербеновим милом під кадильницею, підвішеною до стелі й наповненою ялівцем і пало-санто — єдиним, що могло протистояти смороду Серпанку.

Дівчина дуже мало часу проводила в місцинах Лети на самоті. Завжди була з Дарлінгтоном, тож досі сподівалася побачити його, зіщуленого на підвіконні з книжкою, почути його буркотіння про те, що вона використає всю гарячу воду. Він радив залишити тут і в «Іль-Бастоне» змінний одяг, проте в Алекс було так мало вбрання, що вона не могла дозволити собі призапасити додаткову пару джинсів і кілька ліфчиків деінде за межами потворного шкільного комода. Тож, вийшовши з ванни до вузької роздягальні, мусила задовольнитися спортивним костюмом Дому Лети: ліворуч на грудях і праворуч на стегні вишитий безглуздий для всіх, окрім членів товариства, символ Лети — гончак за духами. А от куртка від «Барбур», смугастий шарф Давенпортського коледжу, чисті джинси, охайно складені й випрасувані, належали Дарлінґтону, як і бездоганно припасовані до ноги «інженери» й пара топсайдерів від «Сперрі», що чекали, поки в них прослизне Деніел. Алекс ніколи не бачила його в топсайдерах, але, напевно, треба мати пару таких черевиків, якщо тобі пощастило належати до золотої молоді.

Попри те що Доус це не сподобалося б, Алекс залишила в Халупці ввімкнену зелену настільну лампу, бо не могла змиритися з тим, що доведеться виходити з помешкання в темряві.

Дівчина саме відчиняла вхідні двері до Вандербільту, коли надійшло повідомлення від декана Сендоу: «Побазікав із Центуріоном. Спи спокійно».

Алекс закортіло пожбурити телефон в інший бік внутрішнього дворика. Спи спокійно?

Якщо Сендоу мав намір безпосередньо взятися за цю справу, навіщо вона марнувала час — і монетку примусу, — відвідуючи місце злочину? Вона знала, що декан не довіряє їй. Та й чому мав би? Коли надійшла звістка про смерть Тари, він, мабуть, ще не лягав і сидів з горнятком ромашкового чаю, чекаючи на телефонний дзвінок, аби переконатися, що на віщуваннях не сталося нічого жахливого й Алекс не принизила себе або Лету, а великий собака спав біля його ніг. Звичайно, йому не треба було, щоб Алекс крутилася десь неподалік від місця вбивства.

«Спи спокійно». Решта слів залишились несказаними: «Я не сподіваюся, що ти даси цьому раду. Ніхто не сподівається, що ти даси цьому раду. Єдине, чого від тебе очікують, — не привертай до себе непотрібної уваги, поки ми не повернемо Дарлінґтона».

Якщо вони зможуть знайти його. Якщо зможуть якимось чином повернути його додому з того темного місця, куди він потрапив. Трохи менше ніж за тиждень вони спробують новий обряд на молодий місяць. Алекс не зрозуміла деталей, знала лише: декан вірить, що це спрацює, а її завдання тимчасом — пересвідчитись, що люди не ставитимуть забагато запитань про зникнення золотого хлопчика Лети. Принаймні тепер їй не доведеться перейматися вбивством чи мати справи з похмурим детективом.

Коли Алекс увійшла до спальні, Мерсі вже встала, і дівчина зраділа, що дорогою зупинилася прийняти душ і перевдягнутися. Вона гадала, що гуртожитки коледжу будуть схожі на готелі: довгі коридори, поцятковані спальнями, — але Вандербільт більше скидався на старомодний прибутковий будинок, наповнений ледь чутною музикою, гудінням людських голосів, сміхом і гупанням дверей — коли хтось заходив чи виходив зі спільної ванної кімнати, гупання луною розліталося вздовж центральних сходів. Сквот, у якому вона жила з Леном, Геллі, Полюбе та іншими, теж був галасливий, але його зітхання та стогони відрізнялися, були якісь приглушені, наче їх видавало тіло на порозі смерті.

— Не спиш, — сказала Алекс.

Мерсі підвела погляд від примірника «До маяка»[29], сторінки якого були щедро прикрашені стікерами. Волосся вона заплела у вигадливу косу, а замість того, щоб загорнутися в неохайний афганський плед, накинула поверх джинсів шовковий халат з візерунком із синіх гіацинтів.

— Ти взагалі цієї ночі була вдома?

Алекс одразу схопилася за цей шанс.

— Ага. Ви вже хропли. Я просто встала, щоб побігати на доріжці.

— Ти була в спортзалі? І що, душові вже відкриті так рано?

— Для персоналу й усіляке таке.

Алекс не була певна, чи це правда, але знала, що спорт цікавив Мерсі найменше за все на світі. До того ж Алекс не мала бігових черевиків чи спортивного бюстгальтера, але Мерсі ніколи про це не запитувала. Люди не шукають брехні там, де для неї немає причини, а з якого дива комусь брехати про ранкову пробіжку?

— Психи.

Мерсі кинула Алекс зчеплений скобками стіс паперу; та впіймала, але не могла змусити себе погортати. Її есей про Мільтона. Мерсі запропонувала перевірити. Алекс уже бачила, що він увесь покреслений червоним.

— Як тобі? — запитала вона, човгаючи до спальні.

— Не жахливий.

— Але й не добрий, — пробурмотіла Стерн, увійшовши до їхньої крихітної печерки й скидаючи спортивний костюм.

Мерсі обліпила свою частину стіни постерами, родинними світлинами, корінцями квитків на бродвейські вистави, віршем, написаним китайськими ієрогліфами (сусідка запевняла, наче батьки змусили вивчити його, щоб читати гостям на вечірках, але вона закохалася в ці рядки), серією ескізів Александра Мак-Квіна, розсипом червоних конвертів. Алекс знала, що це почасти гра на публіку, створення особистості, якою Мерсі хотіла бути в Єлі, однак кожна із цих речей пов’язувала її з чимось.

Сама Алекс почувалася так, наче хтось прийшов заздалегідь і перерізав усі її ниточки. Найміцнішим зв’язком з будь-яким реальним минулим була її бабця, але Естреа Стерн померла, коли дівчинці було дев’ять. А Міра Стерн сумувала за матір’ю, але не цікавилася її оповідями чи піснями, тим, як вона готувала чи молилася. Вона називала себе дослідницею: гомеопатія, алопатія, лікування коштовними каменями, Крайон[30], духовне вчення, три місяці, коли вона у все додавала спіруліну, — усе це супроводжувалося незмінним палким завзяттям і перетягуванням за собою доньки від одного дивовижного засобу до іншого. Стосовно батька Алекс Міра не вдавалася в подробиці, а коли на неї тиснули, ще більше ухилялася. Він залишався знаком питання, примарною половинкою Алекс. Вона знала лише, що тато любив океан, за гороскопом був Близнюки й мав смагляву шкіру — Міра не могла сказати, був він домініканець, гватемалець чи пуерторіканець, однак знала, що він висхідний Водолій з Місяцем у Скорпіоні. Чи щось таке. Алекс ніколи не могла цього запам’ятати.

Вона привезла з дому кілька дрібничок. Повертатися до «Ґраунд-Зіро», щоб забрати якісь старі пожитки, не хотіла, а в матері вдома залишилися тільки речі маленької