Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

знала більше, ніж розповіла поліції. У цьому Дарлінґтон був упевнений на всі сто.

— Ми з Геллі були під кайфом, — тихо сказала вона, далі погладжуючи пальцем підвіконня. — Я отямилась у лікарні. А вона взагалі не отямилась.

Дівчина раптом здалася дуже маленькою, і Дарлінґтон знітився. Їй було двадцять — більше, ніж решті першокурсників, — але вона однаково з багатьох поглядів залишалася дитиною, котра вскочила в халепу. А на додачу тієї ночі вона втратила друзів, хлопця, усе знайоме.

— Ходімо зі мною, — запропонував він.

І сам не був певен чому. Можливо, почувався винним через свою допитливість. Можливо, тому що її не слід було карати за те, що пристала на угоду, від якої не відмовилася б жодна людина зі здоровим глуздом.

Він знову повів Алекс до напівтемряви арсеналу. Там не було вікон, а стіни були вкриті полицями й шухлядками майже на двоповерхову висоту. Деніелові знадобилося трохи часу, щоб знайти потрібну шафку. Коли він поклав руку на дверцята, будинок завмер, а потім дозволив замку відчинитися з осудливим клацанням.

Хлопець обережно дістав скриньку — важку, з лискучого чорного дерева, інкрустовану перламутром.

— Тобі, мабуть, доведеться зняти сорочку, — попередив він. — Я дам скриньку Доус, і вона зможе...

— Я не подобаюся Доус.

— Їй ніхто не подобається.

— Ось, — озвалася Алекс. Вона стягнула сорочку через голову, оголивши чорний бюстгальтер і ребра, що западали, наче борозни на обробленому полі. — Не давай нічого Доус.

Чому це він подумав, наче вона охоче віддалася б у його руки? Така безстрашна чи просто легковажна? Жодна із цих рис не віщувала нічого хорошого для майбутнього в Леті. Однак щось підказувало Деніелові, що причина криється в іншому. Здавалося, наче тепер вона перевіряє його, наче вона кинула новий виклик.

— Якщо ти й помреш, то не від надлишку пристойності, — дорікнув він.

— Навіщо ризикувати?

— Зазвичай, роздягаючись переді мною, жінка так-сяк попереджає.

Алекс здвигнула плечима, її шкірою майнула тінь.

— Наступного разу запалю сигнальні вогні.

— Так буде найліпше.

Татуювання вкривали її руки від зап’ясть аж до плечей і повзли під ключиці. Вони скидалися на панцир.

Дарлінґтон підняв кришку.

Алекс налякано ковтнула повітря й відсмикнулась.

— Що сталося? — здивувався хлопець.

Стерн відійшла мало не на середину кімнати.

— Не люблю метеликів.

— Це нетлі.

Вони сиділи в скриньці рівненькими рядочками, тріпочучи м’якими білими крильцями.

— Байдуже.

— Мені треба, щоб ти постояла нерухомо, — повідомив Деніел. — Зможеш?

— Навіщо?

— Просто довірся мені. Це того вартуватиме. — Він трохи поміркував. — Якщо ні, я відвезу тебе й твоїх сусідок до «ІКЕА».

Алекс зіжмакала сорочку.

— А потім пригостиш піцою.

— Гаразд.

— А люба тітонька Ейлін купить мені якийсь новий одяг на осінь.

— Гаразд. А тепер ходи-но сюди, боягузко.

Вона бочком посунула до нього, відводячи погляд від вмісту скриньки.

Дарлінґтон по черзі діставав нетель та обережно садив їй на шкіру. Одну на праве зап’ястя, одну на праве передпліччя, на згин ліктя, на слабенький біцепс, на плече. Повторив ту саму процедуру з лівою рукою, а тоді посадив двох нічних метеликів на те місце на ключицях, де звивалися, мало не торкаючись язиками у западині під шиєю, голови двох чорних змій.

— Чабаш, — пробурмотів хлопець. Нетлі в унісон залопотіли крильцями. — Уверат. — Вони знову затріпотіли крильцями й посірішали. — Мемаш.

З кожним порухом крилець нічні метелики темнішали, а татуювання вицвітали.

Груди Алекс рвучко й різко смикались. Очі широко розплющились від жаху, але щойно нічні метелики потемнішали, а татуювання зблякли, вираз обличчя дівчини теж змінився став щирішим. Губи розтулилися.

«Вона бачила мертвих, — подумав Деніел. — Була свідком жахіть. Але ніколи не бачила магії».

Саме тому він це й зробив — не через провину чи гордість, а через те, що саме такої миті чекав: нагоди продемонструвати комусь диво, побачити, як інша людина збагне, що їй не брехали, що світ, обіцяний у дитинстві, не якесь вимушено покинуте місце; що в лісі, під сходами, між зірок справді щось чатує, що все навкруги сповнене таємниць.

Нічні метелики знову затріпотіли крильцями — знову, знову і знову, аж поки ті не стали чорними, відтак ще чорнішими. Комахи по черзі злітали зі шкіри й падали на підлогу невиразним візерунком. Руки Алекс лишилися чистими, без жодного сліду від татуювань, хіба там, де голка глибше встромлялася в шкіру, можна було роздивитися ледь помітні рубці. Алекс простягнула руки, дихала вона уривчасто.

Дарлінґтон зібрав тендітні тільця нічних метеликів і обережно поскладав їх до скриньки.

— Вони померли? — прошепотіла дівчина.

— Сп’яніли від чорнила.

Деніел зачинив кришку й повернув скриньку на місце до шафи. Цього разу клацання замка прозвучало смиренніше. На хлопця чекала непроста розмова з будинком.

— Поштових нічних метеликів вигадали для передавання секретних матеріалів. Коли вони вип’ють документ, їх можна надіслати куди завгодно в кишені пальта або скриньці з антикваріатом. Потім їх слід покласти на чистий аркуш паперу — і документ відновиться з дослівною точністю. Якщо отримувач знатиме потрібне заклинання.

— Отже, ми можемо перенести мої татуювання на тебе.

— Мабуть, вони не ляжуть як слід, але так, можемо. Тільки будь обережна... — Він змахнув рукою. — Якщо розпочнуться судоми. Людська слина анулює магію.

— Тільки людська?

— Так. Спокійно можеш дозволяти собакам лизати твої лікті.

Після цих слів дівчина знову подивилася на нього. У темній кімнаті її очі здавалися чорними, дикими.

— Є ще щось?

Він не мусив перепитувати, що саме вона має на увазі. Чи й далі світ розкриватиме свої таємниці? Чи й далі сипатиме секретами?

— Так. Значно більше.

Алекс завагалася.

— Покажеш мені?

— Якщо дозволиш.

Тоді Стерн усміхнулася — не велике діло, просто майнула дівчинка, що жила в ній: щаслива й менш переслідувана привидами. Ось що робила магія: виявляла серце того, ким ти був, перед тим як життя позбавляло тебе віри в можливе. Вона повертала світ, за яким так тужать усі діти. Саме це зробила для нього Лета. Можливо, для Алекс їй теж удасться це зробити.

За кілька місяців він пригадає вагу нічних метеликів у своїй долоні. Подумає про ту мить і те, яким дурнем був, гадаючи, наче вже трохи знає цю дівчину.

5

Зима

Коли Алекс нарешті