Аріна Вільде - Не чужі, Аріна Вільде

Глава 14

Мені не вдається втримати рівновагу, і я падаю на асфальт, обдираючи до крові долоні.

— Ай, — схлипую я, водночас з боку водійського місця плавно опускається вікно й на мене дивиться розлючений водій.

— Тебе на дорогу дивитися взагалі вчили, курка сліпа? Або жити набридло? Якщо набридло, то йди вбийся в іншому місці, убога, я через якусь дурепу сідати за ґрати не збираюся!

У мене очі від шоку розширюються від такого звернення і все, що я можу — відкривати рота й ковтати повітря, немов риба, яку викинуло на берег.

— Гей, мужик, краще замовкни, поки не пізно, — лунає загрозливо з-за моєї спини, і я вдруге за день переживаю шок, тому що голос безперечно належить Давидові.

— Це що, твоя дівка, вояко? — оглядає його презирливим поглядом. — Хочеш мені щось сказати? Так нумо я вийду й розберемося!

Позаду його автомобіля вже з’явився затор. Незнайомець виходить з автомобіля, я різко розвертаюся до Давида. Серце пропускає удар від вигляду чоловіка у формі. Він здається незворушним. Стоїть, розставивши ноги на ширині плечей, в очах грають смішинки.

— Ти перш ніж такі промови видавати, подивися на номери її тачки й ввімкни хоч трохи мізки, щоб зрозуміти, чию дочку ледве не прокатав на бампері свого корита, перевищивши допущену швидкість на цій ділянці шляху, — Давид киває на мій позашляховик, припаркований усього в декількох метрах від нас.

А я не вірю, що це все ще працює. На моїй автівці стоять прокурорські номери. Я в цьому взагалі не розбираюся, це Іллюха з нашої групи зацінив подаруночок тата й заявив, що мені пощастило, можна їздити як хочу й мене ніхто не зупинить. Його ентузіазм я, звісно, не розділяла, але зрозуміла, чому коли випадково перетнула дві суцільні прямо перед очима Даішників, за мною ніхто не став гнатися, вимагаючи зупинитися.

Незнайомець переводить погляд із мого позашляховика на мене, потім назад. Хмикає. В очах прихована погроза, але говорити що-небудь більше не наважується. Мовчки сідає у свій седан і дає по газах.

— Чому кожного разу, коли ми зустрічаємося, ти потрапляєш у якесь лайно? — незадоволено цікавиться Давид, оглядаючи мене з ніг до голови. — Відійди з проїжджої частини, вдруге з-під авто тебе витягувати я не збираюся.

Ось так, усього кількома реченнями цей чоловік знищує мене повністю. Я схлипую, підношу долоні до обличчя, кривлюся від того, наскільки сильно пече. Роблю кілька кроків до тротуару, сама ж вдивляюся в протилежний бік вулиці, куди втекло від мене кошеня.

— Дякую, що врятував. Знову, — тихо промовляю я, стоячи спиною до чоловіка. Відчуваю, як його погляд пропалює дірку між лопаток. Давид незадоволений, втім, хіба він колись відчував щось інше стосовно мене?

— Це ввійшло вже у звичку. Ще кілька разів — і можна вважати себе твоїм особистим охоронцем, — його слова дошкульні, без натяку на тепло чи жарт.

Яка ж я все-таки дурепа. Правду кажуть, коли ми закохуємося — втрачаємо голову геть і не бачимо, що відбувається навколо. Єдине почуття, яке я викликаю в Давида — роздратування. Без перебільшень.

— Дуже болить? — уже більш м’яко запитує він, і я підіймаю на нього свій здивований погляд.

Не можу нічого із собою зробити, на кілька секунд зависаю на його вицвілій райдужці. У нього такі незвичайні очі, що можна закохатися тільки через них. Кілька разів я навіть намагалася зобразити їх на полотні, але виходило далеко від оригіналу.

— Ні, не дуже, — нарешті згадую, що чоловік чекає від мене відповіді.

— А плачеш тоді чому? — усміхається він, а потім робить немислиме. Протягує до мого обличчя руку і стирає зі щік сльози. Різкими жорсткими рухами, звісно, які далекі від пестощів, але він це робить!

— Так це, кошеня втекло, — жалібно промовляю я, а сама навіть не рухаюся. Хочу, щоб ця мить тривала вічність. Мене від його дотиків струмом пронизує й коліна підгинаються. І шкіра в нього така гаряча, що й не скажеш, що на вулиці прохолодно.

Господи, який же він мужній, сильний і неймовірно сексуальний. Особливо у військовій формі.

— Яке кошеня? — з подивом питає він.

— Тут кошеня було, я тому пригальмувала. Хотіла забрати його. Зовсім мале ще, хтось викинув на вулицю швидше за все. А воно мене злякалося і чкурнуло через дорогу, — кивком вказую в бік паркану військової частини. — Я за ним побігла й не побачила автомобіль. А тепер де його знайти? Адже воно замерзне й помре, бідолашне, — до очей знову підступають сльози.

Я схрещую руки на грудях і відвертаюся від Давида. Соромно дивитися йому в очі, коли вигляд маю настільки жалібний.

— Ходімо, — раптово він обережно хапає мене за кисть і тягне за собою.

— Куди? — розгублено питаю я.

— Кошеня твоє шукати, — і так тяжко він зітхає, ніби йому більше нічого робити, як за кошенятами бігати, а я його змусила.

— Справді? — жвавішаю я, не вірячи в те, що відбувається.

— Так, тільки спочатку рани твої обробимо.

Він веде мене прямо до КПП. Кілька разів стукає кісточками пальців у віконце.

— Чуєш, Санич, подивися за дамою, поки я в санчастину до Альонки збігаю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍