Стефанія Лін - Доля чи випадковість?, Стефанія Лін

18

Останні вихідні перед " виходом у світ " проводжу разом з Артемом. Новий фільм у кінотеатрі, тонна попкорну, кола, вечірні прогулянки під нічним, зоряним небом - це все для мене немов ковток свіжого повітря після довгого сидіння у підвалі зі спертим повітрям. Ми цілуємось в маленьких скверах, ловимо погляди один одного - і це для мене нове, непройдене раніше відчуття. Відчуваю, що чорна діра, яка затягує усе хороше, що було, потрохи заповнюється моїм сміхом, блискучими очима Артема... Вона стає меншою раз за разом. Це мене невимовно радує.

Ночі Артем проводить зі мною поряд наспівуючи різні пісні, як колискові. Гладить по волоссі граючись окремими пасмами. Тісно обіймає, шепочучи, що ніколи не відпустить, щоб у світі не сталось.

В неділю, ніч перед тим, як маю йти в університет, постійно думаю про реакцію студентів, ще й коли ми з Бойко зайдемо разом, плече в плече. Він помічає моє замислене обличчя, проводить кінчиками пальців по лінії скул, поки ми лежимо в ліжку, та каже:

- Все буде добре, побачиш. Я буду поряд.

Від його слів, тону, яким він це каже в мені з'являється маленька крапля впевненості, що все справді буде так, як Артем каже. А потім, коли я вмощуюсь на його плечі, він наспівує мені пісню:

Ми не спали всю ніч, розбудили слова,
Ми не хочем більше ділити на два.
Ми не будемо так, як то було завжди,
Не буває в болоті смачної води.

Приспів:
Давай, залишимо більше для нас!
Давай, ми зможемо більше для нас!
І нехай знає весь світ:
Називай місце й час!
Давай, залишимо більше для нас!

Наші сонячні дні зачекались давно,
Нам замало квитків на вокзал і в кіно.
Не показуйте жаль, не впадайте в екстаз,
Ми сьогодні залишимо більше для нас.

(с) Океан Ельзи Більше для нас

Не знаю, чи вкладає Артем ту глибину у цю пісню, що і я, але відчуваю, що цей момент із ним поряд запам'ятаю назавжди. Відчуваю, що всі перепони в моєму житті, всі проблеми може залагодити тільки він, своїм голосом, ароматом та неймовірними очима.

* * *

Ранок понеділку починається, як ранок понеділку. Ну ви розумієте. Більш як тридцять днів перерви не йдуть на користь. Ще й хвилююсь, що буду робити з пропущеними лекціями. Потрібно все наздогнати. Мама б хотіла цього, щоб я закінчила навчання і виконала всі наші мрії.

Прокинувшись помічаю, що Артема вже немає поряд, але з коридору у кімнату тягнеться приємний запах їжі. Спочатку завертаю до ванної кімнати щоб привести себе до ладу. З дзеркала на мене дивляться ясні блакитні очі, але синьці під ними видно чітко. Ховаю їх під тональним кремом. Волосся від нервів поламалось й тепер висить обірваними пасмами. Не роздумуючи беру ножиці з шухляди й підрізаю їх до плечей. Так краще. Я вже не та дівчинка, якою була місяць назад, я інша.

Йду на кухню де вже біля плити стоїть Артем. Не вірю своїм очам, він готує яєшню з беконом. Посміхаюсь про себе. Він ніби відчуває мою присутність, тому що одразу обертається, як тільки заходжу.

- Добрий ранок, Ліро. Сідай за стіл, зараз будемо снідати. - Привітним тоном.

- Добрий. Це несподівано. - Знову посміхаюсь. - А де Антон? Вже пішов? - Питаю, сідаючи на стільчик.

- Так. - Протягує Артем. - Вже пішов. - Обертається до мене, ставлячи на стіл сніданок й на хвилину завмирає від погляду на мою нову зачіску.

- Йому теж важко, зрозумій. - Закінчую свою фразу.

- Я знаю. Знаю. Але..... Після того як я дізнався про все, мені дивно дивитись на нього й не бачити батька. Та й мама поїхала. Чомусь навіть не відповідає на мої дзвінки. - Каже, так і роздивляючись моє обрізане волосся.

Мовчу. А що я можу сказати? Я так потонула у своєму горі, своїх почуттях, що навіть не запитувала в Артема, як йому зараз. Я бачила лише наслідки його гніву.

Думками знову повертаюсь до Фрола. Артем каже, що він мене не зачіпатиме, але як він збирається розібратись із цим всім? Що такого може прийняти Фрол, щоб забути про мене? І чому я взагалі тепер так потрібна йому? А можливо він вже передумав. Пройшло більше як місяць з того часу, можливо він забув. Принаймні я сподіваюсь на це.

Снідаємо мовчки, кожний у своїх думках. Мені не вистачає сміливості сказати, що я співчуваю Артему, що розумію його біль.

- Через пів години потрібно виходити. - Говорить Артем.

Киваю головою так і не промовивши ні слова. Тепер здається, що ми такі далекі один від одного, як ніколи. Він підтримував мене, був поряд, а я просто тонула й жалілась на свою долю ні разу не підтримавши його. Чи пробачила я той вчинок, через який опинилась на старому заводі? Так. Сама не розумію чому, але пробачила. Можливо я просто сама нерозумна й нераціональна людина у світі, та ображатись на хлопця, який хотів мене просто полякати дивно. Якась частина мене все ще звинувачує його у всьому, у кожній невдачі, але думаю це говорить егоїзм. Насправді, напевно я пробачу йому все. Невже це кохання? Тільки воно може бути таким....все пробачаючи на світі.

Відкидаю думки про кохання. Ні, ні й ще раз ні. Так, Артем мені подобається, так за місяць він справді показав, яким може бути з поганої та доброї сторони, але кохання? Я не хочу його кохати, у нас занадто складні відносини для цього. Я не можу взагалі кохати, тому що моя мати тільки померла. Невже це правильно, відчувати крім горя ще й любов до когось?

Через пів години разом сідаємо в джип Артема. В середині мене з'являється неприємне відчуття: не хочу в університет. Бойко ніби відчуває тривожний стан й стикає своєю рукою мою. Кидає підбадьорливий погляд й повертається назад до дороги. В салоні грає лірична пісня від якої настрій тільки погіршується. Ще й темні, важкі хмари висять над містом ніби попереджаючи, що ось-ось погода викине якийсь сюрприз.

Проїжджаємо вулицями вкритими тонким шаром снігу. На деревах сидять ворони голосно каркаючи. Як чудово: мій внутрішній стан повністю відповідає атмосфері навкруги.

Заїжджаємо у внутрішній двір університету. Майже всі студенти зупиняються впізнавши авто Артема.

- Готова. - Питається він глушачи мотор.

- Взагалі-то ні, але вибору немає.

- Немає. - Посміхається. - Вийди й покажи всім, що ти сильна дівчина. Я буду поряд.

Важко зітхаю.

- Думаю їхні погляди більше будуть здивовані через те, що ми разом, а не через те, що я взагалі прийшла.

- Думаю, їхні погляди будуть здивовані від твоєї нової зачіски, яка тобі дуже личить.

В унісон відчиняємо дверцята автомобіля. Сильніше кутаюсь в зимове пальто й поправляю шапку на голові. Підіймаю голову до неба, з якого вже починає йти сніг, засипаючи все навкруги білосніжними сніжинками. Артем обходить джип й підходить до мене. Без вагань бере за руку і ми разом йдемо до дверей під тихе перешіптування за спиною.

Боже!! Це так дивно!!!

- Думаю ми на них справили просто неймовірне враження. - З кривою посмішкою шепоче на вухо нахиляючись впритул до мене Артем.

- Думаю так. - Відповідаю також пошепки.

Бойко проводить мене до кабінету філософії й торкається легким поцілунком губ. Одразу ж всередині все починає тремтіти від почуттів. Для мене це виглядає так правильно, ніби так має бути, не дивлячись на все, що стоїть між нами.

Мої одногрупники розгублено дивляться на наш поцілунок. Ціла гама емоцій проноситься на їх обличчях. Заходжу до аудиторії й позаду себе чую їхні слова:

" Спочатку він знущався з неї, а тепер вони разом?"

" А ти чула, що в неї мама померла? Бідненька. Зрозуміло чому її не було на заняттях"

" Вони ж брат і сестра. Це огидно, ось так цілуватись на очах у всіх"

З голосним звуком втягую повітря у легені й сідаю на своє місце за першою партою біля вікна. " Просто не звертай увагу, Ліра. Це ж не перший раз, коли плітки вертяться навколо тебе. Люди не розібравшись будують свої здогадки".

Лунає дзвоник і заходить викладач.

- Доброго дня студенти. - Переводить погляд на мене. - Радий вас бачити Смутко.

День проходить так, як і завжди. Навколо мене в'ється мільйон і ще трішки різних теорій, але ніхто не вирішується запитати на пряму. Дівчата, які давно "поклали око" на Артема обурюються проявом почуттів Бойко у коридорі, та мені байдуже. Вони просто озлоблені люди, яким тільки дай шанс обмити комусь кістки.

Перед великою перервою до мене підходить Аліна, моя одногрупниця, від якої за цих майже пів року я не чула поганих слів у мою адресу. Вона сідає поряд і з щирою посмішкою вітається.

- Привіт. Рада, що ти повернулась. Як ти? - Питається схиливши голову й зазираючи у мої очі так, начебто справді співчуває.

- Нормально. - Відповідаю, не розуміючи чому взагалі вона сіла поряд.

- Я чула, що сталось. Співчуваю тобі. В мене теж померла мама..... - не закінчує Аліна.

Тепер зрозуміло. Вона одна розуміє мене в якомусь сенсі тому що пройшла через те саме.

- Дякую. Теж співчуваю твоїй втраті.

- Дякую. - Аліна знову посміхається мені.

На перерві йду в столову надіючись побачити Лізу. Ми місяць не спілкувались, хоч і вона намагалась зі мною зв'язатись. На жаль я просто не могла. Не хотіла бачити співчуття й скорботу в її очах. Але тепер хочу вибачитись. Це було не правильно. Тільки Артем був моїм зв'язком із зовнішнім світом, хлопець, який ненавидів мене. Ліза ж не заслуговує на те, щоб її відштовхували, тим більше ми з нею разом з дитинства... Це було погане рішення, ізолюватись від найкращої подруги.

Заходжу у середину, помічаючи, що тепер столова прикрашена до майбутніх новорічних свят. Вирізані сніжинки звисають зі стелі, нависаючи над кожним столиком. Дощиком прикрашені стіни. На вікнах білим спреєм намальовані різдвяні олені, сані діда Мороза й сам дід Мороз.

Посміхаюсь. Гірко, із болем у грудях. Це буде перший новий рік та різдво без мами.

Зітхаючи так, щоб ніхто не помітив, кілька раз кліпаю очима намагаючись зігнати непрошені сльози. Помічаю в кінці столової Лізу з Єгором та Артемом. Вона теж бачить мене. В нерішучості стою на місці не знаючи чи хоче зі мною спілкуватись. Але подруга встає з місця й прямую до мене широко посміхаючись.

- Ти повернулась. Артем казав, та я не повірила.

Ліза підходить ближче та міцно обіймає.

- Рада, що ти тут, що змогла знайти сили. - Шепоче на вухо. - І щоб ти знала, я все розумію, я не ображаюсь. До речі нова зачіска тобі дуже пасує.

- Дякую Ліз. Дякую.

Разом йдемо до столика. Сідаю поруч з Артемом, який вже привітливо усміхається. Єгор також зустрічає посмішкою.

- Привіт, Ліро - каже, майже одразу перемикаючи увагу на Лізу.

- Як проходить день? - Питає Бойко.

- Як завжди. Перешіптуванням за спиною.

- Хмм, - хмикає, - я не здивований. Не звертай увагу. Скоро вони забудуть.

- Ага.

- Тримай - підсуває до мене тарілку з картопляним пюре, відбивною та салатом, - замовив тобі.

- Дякую.

Боже, я все ще не можу звикнути до такого Артема. Не так давно я саме в цій столовій обілляла його з ніг до голови, а тепер він замовляє мені їжу. І справа не в тому, що мені не приємно, а в тому, що це не звично. Наші відносини, сховані від поглядів інших людей вдома - це одне, і наші відносини тут - це зовсім інше.

* * *

Ввечері, коли ми повертаємось додому Антон вже сидить на дивані у вітальні відкорковуючи пляшку з дорогим віскі. Обличчя Артема одразу хмурніє. Поки роздягаємось, бачу рішучість у його погляді, напевно він хоче відчитати батька за поведінку.

- Стій. - Зупиняю, знімаючи взуття. - Можна я?

З хвилину - Бойко роздумує, але все ж таки погоджується.

- Добре.

Йде у мою кімнату зачиняючи двері. Я ж прямую до тата, сідаю поряд і просто обіймаю. Він здивовано дивиться на мене, але нічого не каже, лише бачу як його обличчя кривиться від болю.

- Як пройшов перший день навчання ..... екхм...після перерви? - питається. Бачу, як намагається взяти себе до рук, але не може.

- Добре. - Відповідаю. - Тату....- кажу зібравшись духом - так більше не може продовжуватись. Ти повинний взяти себе до рук.

- Я знаю. - Важко зітхає. - Знаю, Ліро. Просто.... Я просто не можу.

- Знаю. Але ти знаю, ти не один. Я поруч.

Антон довго дивиться у мої очі, ніби шукає у них відповідь на всі свої питання, а потім обіймає.

- Я так радий, що ти у мене є. Ти і Артем. Як би там не було, ви мої діти, моя опора.

Відсторонившись забираю пляшку зі столу і повертаю на місце.

- Прийми душ і лягай спати. Все налагодиться, побачиш.

На прощання цілую його у лоба і йду у свою кімнату. Так важко... У мене є Артем, я не одна у своєму горі, а він сам. Відносини між Антоном та Артемом натягнуті. Думаю їм просто потрібно поговорити.

Заходжу до кімнати. Бойко нахабно розкинувся поперек мого ліжка гортаючи журнал.

- Поговорила ?

- Так.

- Дякую.

- Нема за що дякувати. Ми мали б давно підтримати його, а не дивитись, як він тоне у тому ж самому, що і я.

Артем дивно дивиться на мене, а потім каже:

- Ти вважаєш, що це твоя вина, що він п'є?

- Так. Я його донька. Я мала б бути з ним разом у цьому горі, але я настільки занурилась у себе, що нічого не бачила. Тепер бачу.

Пізніше, в обіймах Артема, втягуючи носом його аромат, роздумую над тим, що тепер це мій обов'язок, бути поряд з Антоном. Підтримувати його, підбадьорювати. А натомість Артем першим звернув на це увагу. Артем першим вирішив взяти все у свої руки, тому що як би там не було, він його син, а я... я чужа.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно