Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

братів-християн, послав на них свого вірного слугу та раба Хмельницького, котрий помстився їм, завдав рішучого удару їхньому чванству та гонорові і їхньою поразкою потішив ворогів їхніх, піддав їх приниженню, презирству...»[88]

Головними конфесійними ворогами козаків, вважав Павло Халебський, були католики, передусім єзуїти: «...козаки мусили слухати звернені до них казання ксьондзів-єзуїтів, які прагнули усіх православних винищити й поробити їх прихильниками Папи. Сорок років тому вони дійшли до того, що зруйнували всі їхні церкви, припинивши в них службу Божу, і у своєму безбожництві й тиранстві навіть спалили митрополита козацької землі вкупі з одинадцятьма єпископами та панотцями, підсмажуючи на вогні на залізних прутах, — безчестя і жахи, яких не творили ідолопоклонники»[89]. Звісно, маємо тут «благочестиву міфологіію», далеку від українських реалій.

У Щоденнику проводиться думка, ніби Хмельницького послав козакам сам Бог для їхнього спасіння. Маємо відверту ідеалізацію цього козацького ватажка. У панегіричному ключі Павло Халебський описує й зустріч патріарха Макарія й гетьмана, на якій він був присутній.

Автор Щоденника позитивно трактує входження українських земель до складу Московської держави. «Як татари неситі відділилися від Хмеля, — читаємо в цьому творі, — гетьман знову бив чолом цареві московському, аби той прийняв під свою руку. Справу нарешті було залагоджено за сприянням патріарха (мається на увазі єрусалимський патріарх Паїсій. — П. К.) та завдяки прихильности московітів до православної віри. Цар обдарував Хмеля та всіх його вельмож царськими каптанами й зробив його князем за вагою його держави. Потім він одіслав двох воєвод із шістдесятьма тисячами війська до міста Києва. Вони збудували довкола нього укріплення й міцно утвердилися у фортеці, щоб відбивати напади ляхів на козаків. Цар записав на службу сорок тисяч козаків зі щорічною платнею від скарбниці, приєднавши їх до свого війська»[90].

У Щоденнику Павло Халебський подав кілька міфологем, що потім набули поширення в козацьких літописах. Передусім це представлення козаків як захисників православної віри від посягань католиків та юдеїв. Відповідно, повстання під проводом Хмельницького розглядається як реакція на утиски з боку цих іновірців. Маємо також у творі ідеалізацію козаків як людей лицарських і навіть трактування їх як «божих воїнів». Відповідно, в такому ж плані трактується і їхній вождь — гетьман Хмельницький.

Павло Халебський намагається позитивно оцінювати союз українських козаків та кримських татар. Мовляв, завдяки цьому союзу вдавалося бити «клятих ляхів», що, з позиції цього автора, є благодіянням. І, звісно, великим позитивом є приєднання козацької України до єдиновірної Москви.

Як зазначалося, основні ідеологеми Павла Халебського щодо Хмельниччини були сприйняті й розвинуті в прокозацькій літературі пізнішого періоду. Навіть сьогодні в дослідженнях сучасних козакознавців можна знайти посилання на Щоденник цього автора як на джерело, що заслуговує великої довіри.

Одним із перших літописів, в яких знайшла відображення ідеологія козацької старшини, став Літопис Самовидця[91], написаний у кінці XVII ст. — на початку XVIII ст. Цей твір ніби перебуває «на межі». З одного боку, автор, імовірно, був свідком Хмельниччини та Руїни, котрі намагається описувати без прикрас. Але, з іншого боку, в Самовидця вже зустрічаємо прагнення виправдати дії козацтва, представити їх у аспекті позитивному.

Про автора літопису не можемо сказати нічого певного. Аналіз тексту дає підстави припустити, що Самовидець походив зі шляхетського середовища, під час Хмельниччини опинився на боці козаків, був наближений до гетьманського уряду, став свідком різноманітних подій другої половини XVII ст., пов’язаних із діяльністю козацьких гетьманів. Судячи з тексту Літопису, у 1648–1668 рр. автор жив у Ніжині — на той час полковому місті, яке було важливим політичним осередком Лівобережжя.

При аналізі тексту літопису відразу кидається в очі те, що писала це людина, заангажована в справи політичні й військові. Іноді в творі бачимо звернення до церковних питань, особливо в другій частині літопису.

Твір описує події від часів Хмельниччини до 1702 р. Його можна розділити на дві частини. Перша — часи гетьманування Хмельницького та його найближчих наступників (орієнтовно до середини 70-х років XVII ст.). Певно, з того часу автор почав писати свій літопис. У цій частині маємо перевагу історичної форми викладу над літописною. Самовидець намагається подати цілісну картину, не звертається до якихось епізодів, деталей, виділяючи головне, суттєве, прагне простежити причинно-наслідкові зв’язки.

Друга частина Літопису, яка охоплює останню чверть XVII і буквально перші роки XVIIІ ст., становить для нас менший інтерес.

Цікавою є вступна частина, яка має концептуальний характер і де викладаються причини Хмельниччини. Перше речення Літопису — досить промовисте: «Початок і причина війни Хмельницького є єдино від ляхів на православ’я гоніння і тяготи на козаків»[92]. Самовидець говорить про «гоніння ляхів на православ’я» як одну з перших причин козацького повстання. Про цей чинник говорили й попередники цього літописця. Але вони, здебільшого, не акцентували на ньому увагу. Винятком можна вважати хіба що Павла Халебського. Самовидець намагається поставити конфесійний чинник на перше місце. Оповідаючи про початок Хмельниччини, говорить: «Також у вірі руській замішання велике було від уніатів та ксьондзів, бо вже не тільки унія в Литві, на Волині, але й на Україні почала гору брати. У Чернігові архімандрити один за одним ставали (ймовірно, тут малися на увазі уніатські архімандрити. — П. К.), по інших містах церкви православні закривали, а помічниками до цього шляхта, уряд та ксьондзи були, бо уже на Україні що городок, то костел був. А в Києві теж утиск немалий церквам божим старожитнім чинили як воєвода київський Тишкевич, так і єзуїти, домініканки, бернардини та інші католицькі чернечі ордени, утискуючи права митрополита і науку в школах забороняючи (малося на увазі функціонування православних шкіл — П. К.)...» Далі говориться про те, що юдеї мали кращі можливості для свого віросповідання, аніж православні. «А найгірші насмішки та утиски, — писав далі Самовидець, — терпів народ руський від тих, які від руської віри перейшли до католицької»[93]. Правда, інших фрагментів, де би розлого говорилося про переслідування православних на українських землях, у Літописі немає. Очевидно, автор, заявивши, що переслідування православних стало причиною Хмельниччини, і надавши деякі факти, вважав, що цього достатньо.

Навіщо Самовидцеві було акцентувати увагу на переслідуваннях православних і розглядати їх як ледь чи не найголовнішу причину Хмельниччини? Давалося зрозуміти, що козацькі війни були спрямовані на захист православ’я. Тим самим відбувалася ідейна