Шевчук Валерій - Сповідь, Шевчук Валерій

Спалахнула, але так і не погасла блискавка, і в тому їдкому світлі я побачив перелякане обличчя. Тоді в мене з горла вирвався болючий крик. Я раптом заплакав, відчуваючи, як корчиться мені тіло. Місяць розростався, ширшав, запливав червоною барвою, а я бачив перед собою не чуже мені обличчя старшого дружки, а свого молодшого брата — це він був там, на возі, це на нього вчинено напад, це він мав перекинутись у вовкулаку. Ні, не чужій, байдужій мені людині хотів я вчинити зло, а найближчому: тому не зміг я відчути до нього справжньої ненависті. Не зміг не відсахнутися злякано і не затулити собі обличчя руками, захотілося мені здерти із себе оту страшну маску, оте жахке лице, яке має виглядати як сердите й несамовите. Не міг отож утриматися в тому густому іскристому просторі, не міг дивитися на розплавлений місяць, бо замість холоду в грудях моїх спалахнув вогонь. Трусився, ніби в лихоманці, тіло моє ціпилося, хребет мені скорцюблювався, ноги коротшали — все в моєму єстві перекручувалося, зрештою, й падати я почав. Свистіло у вухах розпалене повітря, пекло мене всього, спалювало. Я впав, вдарившись, на землю і почав дерти собі пазурами тіло. Зривав із себе лиху машкару, і ядуха чавила мені легені. Розпачливе виття вирвалося з горлянки — я знав, це таки вовче виття. Перед очима виросла величезна, поросла шерстиною лапа — я зрозумів, це моя рука. Мені на очі попливли сльози, бо де воно те, на що я сподівався?

Зірвана з обличчя машкара освітилася далеко переді мною, вона ніби згоряла, так само повільно загасало в глибині іскристого простору лице мого молодшого брата. Зараз мені так само здавалося, що те обличчя й моє майже однакові — я задкував, ніби рак, відчуваючи, що навіки трачу своє душевне просвітлення. Сльози все ще точилися мені з очей, і мені здалося, що вони червоні. Тоді зморозив мені шкіру дикий страх, і я щосили кинувся бігти, намагаючись чимшвидше вирватися з міста і конечно втекти.

Але й це ще не був кінець моїм мукам. Перебігаючи леваду, щоб дістатися до міських парканів, я раптом захитався й відчув запаморочення. Замість паркану виросли переді мною високі тесові ворота. Вони з рипом відчинилися, і з них валом повалили чорні тварини і птахи. Вся ця потолоч насувалася на мене, як лавина, і я раптом відчув, що лють моя ще не покинула мене. Кинувся без страху якраз у середину цієї дивної котячо-собачо-баранячої отари, і кілька овець упало з розірваними горлянками — червона блиснула під місяцем, ніби загорілася, кров. Тоді я впився в спину якогось велетенського кота. Кіт закричав людським голосом, але я підняв його в повітря і щосили вдарив об землю. На мене метнулося кілька чорних псів. Один із них рвонув мені зубами надпліччя, але я встиг покласти собі під ноги і його. З другим розправитися мені було ще легше, а третій ганебно утік. Тоді на мене пішов приступом лютий червоноокий баран. Розігнався, щоб збити мене з ніг, але я відскочив, і вже з тилу стрибнув йому на спину, вціпившись зубами в карк. Тварина дико заревла, і раптом ми почали підійматися над землею. Все вище й вище, я бачив під собою рідне містечко, вулиці його були напрочуд порожні, та й на обійстях не виднілося жодної душі. Мені дивно стало, адже щойно всі люди пишно грали весілля, чи, може, час дивно змістився? Я лежав на велетенський чорній спині, не відпускаючи свого ворога, тобто не розтискаючи щелеп, і він закрутився, заширяв над сонним містом. Вулиці були залиті зеленим перламутровим світлом; я побачив рідний дім, і мені здалося, що то не обжита хата, а руїна. Що все місто — руїна, ніби вимерло воно відразу. Ми понеслися далі, і я уздрів інші міста, так само залишені людьми, вітер гасав по їх стугнах і закручував пиляні вихори. Я все ще не випускав своєї жертви, і та несла мене далі й далі. Над степами, над морем, а тоді над пустелями. Ніде не було й сліду від людей, наче вся земля обезлюдніла. Тоді мені знову стало страшно. Розімкнув щелепи, і баран понісся з жахливим свистом на землю. Я заплющив очі, бо гадав, що це надійшла моя остання хвилина, але й цього разу доля мене помилувала: баран гримнувся об землю, а мене підкинуло вгору.

Запахло кров’ю, я побачив себе серед розтерзаних овець, баранів, собак і котів. Довкола стояв рев і крик, гавкіт та виття. Чорна твар знову почала оточувати мене, але я не чекав, щоб вони мене розтерзали. Кілька котів і собак упало з перекушеними горлами, і я зумів вирватися із щільного кільця. Тоді побачив, як до мене, притиснутого до міського паркану, біжить, вимахуючи канчуком, Чорний Чоловік. Мене обпік лютий удар, я відлетів на кілька сажнів, але не став чекати на другий удар. Стрибнув на Чорного Чоловіка, намагаючись рвонути йому ногу вище чобота, і хоч ще лютіший удар звалив мене долі, я знову кинувся на нього. І цього разу не прорвав я його рідку плоть, а зімкнув свої зуби. І хоч вони дзвякнули, ніби схопив я повітря, відчув, що його таки зачепив. Загримів грім, спалахнула блискавка і вдарила в землю побіч зі мною. Мене струснуло й почало загортувати в холодні сувої. Закинув угору голову й побачив перед собою небо — на ньому висіли, тримані напіврозталою рукою, Ваги. Важниці погойдувалися, а в кожній сиділи голі люди з витягнутими шиями і розширеними очима. Трималися за краї важниць, як за борти човна, і пливли кудись у сивому молоці неба.

"Все значно простіше, ніж гадав, — думав я, біжучи дорогою до лісу. — Не ми кладемо шальки, а замість шальок кладуть нас. Не ми зважуємо, а важать нас. Але й ми маємо змогу сказати своє слово. Хай це буде крик волаючого в пустелі — коли вже є цей крик, пустелі нема. Коли хтось озивається в порожнечі, порожнечі нема!"

Відчував дивне збудження, ніби переміг у тому змаганні, яке щойно відбув. Уперше не повірив у силу Чорного Чоловіка і вперше йому не покорився. Моя перемога, правда, була сумна, бо не скинув я з себе проклятої шкури, але не відчував себе подоланим.

"Я зазнав поразки, — стукотіли мені у скроні слова, — але й переміг. Я переміг, хоч доля моя невесела. Я невеселий, але безнадії не відчуваю. Я не бачу, що мене чекає попереду, але кров у моїх жилах співає".

Я внурювався в глибину лісу і в глибину ночі цієї. Вряди-годи скидував голову й дивився на Ваги серед неба. До них поспішав сумний брат мій Ведмедюк, а місяць із неба пропав.

"Знову все повторилося, — кричав я в порожнечу, — знову передав я вовкулацтво сам собі. Гей, гей, яке веселе було весілля, і як гарно всі танцювали. Які були чудові очі нареченої, котра могла б стати і моєю. Але я не каюся за те, що учинив, бо я в цій борні вистояв!"

Але я біг вовком по землі, долав верстви, тікав од міста, тікав од своєї долі людської, од можливості зажити життям людським. Я виграв у цій борні, але тільки для того, щоб знову зустрітися зі сумним братом своїм Ведмедюком, і, хоч який він мудрий та розважливий, нічого він мені не порадить.

— Але я вистояв і витримав, — сказав сам собі, — тобто не посіяв на цій землі зла, за яке прощення не буває!

Панотець сидів у порожній церкві і пильно слухав цю довгу, може, й дивну, як на чиї вуха, розповідь. На вустах його завмерла бліда, сумна усмішка, бо все, що з’являв йому прибулець, було йому більш ніж знайоме. Часом тратив відчуття: чи розповідає прибулець, а чи він сам. Оповідає незнайомцю, до якого відчув раптом довіру, адже досі нікому не розказував цієї історії. В цю ніч гостро боліло йому серце, але не міг признатись у цьому й попросити, щоб прибулець відпустив його. Отож лишався тихий і покірний, а коли з’явилася Мара, не злякався. Вона владно відкинула двері й зупинилася на вступі до церкви; панотець побачив за її спиною ніч, поцвяховану золотими гвіздками. Мара всміхнулася йому, в неї було біле як сніг обличчя, чорні, лискучі очі, сині вуста й червоні зуби. Вона поманила його до себе, але він не захотів послухатися. Похитав заперечно головою, і Мара всміхнулася: очі в неї лишалися холодні й лихі. Відступила з церкви, і двері так само, як відчинилися, безшумно заховали поцвяховану золотими гвіздками ніч.

Прибулець усього цього не бачив, бо творилося те за його ‘ спиною. Тоді панотець раптом зважився. Саме тоді, коли прибулець розкрив рота, щоб продовжити свою історію, замість нього заговорив він. Про те, як жив у Прірві, як здобував харч і про відчайну самотність, яка його з’їдала. Прибулець додивився на співрозмовника широкими очима, а коли той замовк, продовжив оповідь сам. По тому знову розповідав панотець, а за ним взяв слово прибулець. Були обоє сповідниками і сповідальниками водночас і не вражалися з того, що в них виходила сповідь навзаєм. Більше того, начебто, зраділи на те, що між ними вже немає таємниць, що вони люди, які можуть знайти спільну мову, а чи часто таке в житті трапляється?

Стояла півсутінь, горіли свічки, образи темно дивилися й прислуховувалися — темрява зоріла на них стома очима.

— У мене все було простіше, — сказав панотець. — Не боровся я з тим чорним воїнством і нікого ніколи не перемагав.

Сказав це голосніше, ніж говорили вони звичайно, і луна прокотилася по церкві.

— Усе інше в мене було так само, — сказав панотець. — Ні, не все. Впало на мене лихо інакше.

І він спокійно оповів, як це сталося. Саме скінчилася служба божа, панотець вийшов надвір. Прихожани вже розійшлися, і він вирішив прогулятися перед сном. Пішов по стежці, яка вивела його на польову дорогу, і раптом відчув, що серце шалено забилося. Тоді на нього помчав чорний вихор.

Зупинився здивовано. Небо було погідне й чисте. Йому стало на мент страшно, але щось поривало пройти тією дорогою далі. Майже побіг, весь час перестрашено озираючись, бо позаду уздрів якесь привиддя. Там засвітилася машкара: обличчя з тісно заплющеними очима, на якому поблискували краплі поту. Його охопив такий жах, що він побіг ще прудкіше, не розбираючи дороги і не тямлячи себе. Десь неподалік заграла сурма, долинув стукіт литавр, а коли він зирнув собі на руки, то з жахом побачив вовчі лаписька. Знову вдарив у ноги, виючи з болю й відчуваючи, як тіло його корчиться й болить і як з тріском згинається в нього хребет...

Прибулець сидів проти панотця й уважно слухав. Вдивлявсь у старого, і піп подумав: от хто його зрозуміє.

— А хто був той? — спитав прибулець, і панотець зрозумів, про кого він запитує.

— Того я не взнав.