Шевчук Валерій - Три листки за вікном, Шевчук Валерій

Вуса йому стриміли догори й глумливо посмикувалися.

Історія про Мойсея була першою дією моєї драми. Як і годилось у виставі, між діями ми грали інтермедії — ті, які придумав я, цілий день тулячись по прирічкових пісках.

ІНТЕРМЕДІЯ ПЕРША: "ГЕНДЛЬ ТА ШИНКАР НА КАЧУРІ"

Гендль сидів на троні з людських кісток, сухе тіло його ледве прикривали обтріпані лахи, на голові стояла корона з паліччя, яка нагадувала гніздо лелеки. Гострий ніс стримів, спускаючись до бороди й перерізуючи тонку смужку рота, а очі гаряче блищали.

Шинкар виплив на кін на качурі, борода його була така червона, що сліпила очі; він зістрибнув зі свого смішного повізника, а качур злетів у повітря й сів Гендлеві на корону.

— Кра-кра! — закричав він.

— Гей, ти, голодрабцю! — гукнув Шинкар Гендлеві. — Де тут його величність Гендль?

Виплюнув із рота червону, як кров, бороду й вишкірив попсуті зуби.

— Гендль — я, — велично сказав король. — Це добре, що ти мене побачив і прийняв за голодрабця. Гендль — це таємниця. Без неї я й справді був би голодрабець та ледащо. А завдяки таємниці я можу проникнути й туди.

Він показав скарлюченим пальцем назад — повільно розступилася стіна, і звідти полилося золоте проміння.

— Золото! — вигукнув Шинкар пошепки. — Оце так здобуток! У житті не бачив стільки золота!

– Існую я і золото, — сказав Гендль. — Ми те, чого не можна роз'єднати. А поміж нами лежить вона — таємниця! Шинкар упав навколішки.

— Візьми мене в свої слуги, — попросився він. — Я можу грабувати, таємно вбивати, чинити підступи, я вмію заплутувати людей у сіті. Те, що зробив Розум, дитячі іграшки поруч із тим, що можу я.

Гендль подивився вивідчо на Шинкаря, і по його обличчі промигнула загадкова всмішка.

— Скинь свою дорогу одежу! — наказав він.

— Хіба це дорога одежа? — здивувався Шинкар.

— Але й не бідна. Ми ж — оборонці бідних, — мовив Гендль.

— А золото?

— Золото — це таємниця, — сказав Гендль. — Насправді вмієш усе, що сказав?

— Так, — схилив голову Шинкар.

— Тоді ти станеш моїм проповідником. Проповідуй найвищу цноту. Не кради…

— Але я ж узявся грабувати…

— Не убий!

— Послухайте, ваша величносте, — спробував перебити його Шинкар.

— Не чини підступів і не лукав… Шинкар усміхнувся. Він свиснув на качура.

— Пішли до бісової матері, — сказав він. — Я тут нічогісінько не розумію!

— Проповідуватимеш любов, братерство та мир.

— Це якийсь придурок, а не Гендль, — сплюнув Шинкар. — Проповідуватиму, що захочу.

Гендль сидів на троні й велично, лукаво всміхався.

– І досі не втямив? — спитав. — У цьому і є — Гендль! Не розумієш таких простих речей?

Шинкар уже заніс ногу, щоб осідлати качура.

— Кажеш, Гендль? — перепитав він й пильно позирнув на короля. — Може, ваша милість трохи пояснить… Але стривайте, стривайте, щось тут світить.

— Ще й як світить! — зареготав Гендль.

— Гм, гм, я стану проповідником, — засміявся, аж ударив себе по стегні. Шинкар. — Непогано вигадано.

— Саме проповідником, — хихикнув Гендль, б'ючи долонею по ручці трону. — А все решта — глибока таємниця. Втяв?

Вони стояли один перед одним: обдертий Гендль зі своїм страшним носом та короною з паліччя, зі своїм троном із людських кісток, з лахами і з брудними ногами та Шинкар, який сміявся, чавлячись власною бородою. Вони сміялися довго, аж годі було спинити їх, ще й ніби химерний танок танцювали. А коли не вистачило в обох сили, виструнчилися і зробили рух, наче струшують із одежі порох. Вже були поважні, такі поважні, аж спохмурніло все навдокруг.

— Ну, з богом! — сказав Гендль, простягаючи Шинкареві руку.

— З богом, чортові в пельку! — сказав Шинкар, і вони поєдналися щирим потиском рук.

Драма тривала. Я спровадив на кін Філософа, Пустельника, Заброду й Будівничого — моїх перевдягнених хористів, а сам став збоку і крізь шпарку знову зазирнув до зали. Мене притягувало, як магнітом, органістове обличчя. Неважко було й відшукати його, сидів неподалець і тоді, коли інші захоплено охкали чи зойкали, іронічно чи злісно посміхався. Поруч нього нерушно сиділи якісь молодці, обличчя яких, як і органістове, були мені відразливі.

"Це вже рік я у Шклові, — подумалося мені, — і ось він знову насувається — мій fatum!"

Заходило на біду, і я не знав, чи зможу з неї виплутатися. Дивен світ: у людини завжди висить над головою невидимий тягар, як камінь над нещасним Танталом, і ніхто не може повісти, що тебе чекає завтра…

"Людське життя, — думав я, — це мережа несподіванок, яких не передбачиш і напрямку яких не вгадати".

Мені привидівся раптом отчий дім. Веселе сонце, ще веселіша трава — я вибігаю з хати, веселий, як те сонце й трава, і безтурботний. Служниця годує поросят, і ті захоплено кувікають. Біля корита повільно ходить кіт, намагаючись щось вихопити із поросячої їжі, але, оббризканий помиями, шляхетно тікає, струшуючи на ходу лапки, — з того сміюся, аж на землю падаю…

"Ну що ж, — гадаю, до болю в очах вдивляючись у публіку, — головне — виставити драму, а там можна звідси тікати!"

На кону вже ловили Птаха-Розума, студенти мали скинути сітку, яка обплутає ловців, і я подав їм знак. Урочистий момент надходив. Ну, ще момент, ще — увага! Я змахнув рукою.

Мережа падає долі. Розум-Птах летить геть, а сітка накриває всіх дійовців на кону. І дивне диво: я стояв збоку, але сітка накрила й мене. Заборсалися ті, під мережею, і я заборсався уже тут, за лаштунками. Мені здалося, що така ж сіть упала й на залу — під нею заборсалися ми всі, навіть органіст з його молодцями. Мені захотілося загорлати так, як горлали на кону мої дійовці, а вони вже лупили один одного, сплівшись у харкітливий, стогінливий, біснуватий клубок, який був ще до того сплутаний мережею. Згори реготали в рупори студенти, третій із них трубив у ріг, і від цього гуркоту й реву закрутилась у мене голова. В залі плутались у сітці голови публіки — здавалося, не було там людей, а самі голови, що товклися одна — об одну, горлали й несамовитіли.

"Це успіх, — подумав я, зриваючи з себе мережу, якою був обплутаний — аж задихався від неї. — Вони, ті люди в залі, задоволені, вони нас вітають! Вони, ті люди в залі, мене зрозуміли — розмова із ними в мене виходить!"

ІНТЕРМЕДІЯ ДРУГА. "КНУР-ФІЛОСОФ"

Кнур вийшов на кін, закинув стегенисту ногу, сплів передні лапи на грудях і, спокійно закушпеливши люльку, почав:

— Ну от, ви смієтеся! Ви! З'явився, мовляв. Кнур і хоче навчати нас життя!

Сміх спалахнув у залі, як вогонь.

— А я й прийшов цьому вас навчити, — мовив Кнур. — Ви топитесь у думках своїх, стільки їх понавигадували, гой! До того навіть дійшло, що й самі не знаходите ладу! Один надумав одне, другий — друге, третій — третє… Що там казати? Безглузда мішанина. Нам, свиням, дають меншу мішанину в харч. Отже, виходить, що справжні свині ви, а не ми…

Сміх покотився по залі, плеснувсь об стіни — мертва тиша зависла по тому.

– Є в світі одна тільки мудрість, — сказав Кнур. — Це філософія живота! Що, ні? Без цієї мудрості не проживе ніхто! Гляньте навколо, — Кнур пихнув люлечкою, — курка! Цілоденне ходить і клює. Нічого більше, лише клює! Чи не так? А горобець, вельможне панство? Горобець літає і клює. І нічого більше. А вовк? Вовк шукає вівцю, яка в свою чергу шукає траву. Що ж вам треба ще, люди? Скубіть свою траву на здоров'ячко, їжте овець — оце вам і буде мудрість, якої навчаємо ми! Бо саме ми головні на цій землі філософи. Окрім солодкого процесу споживання, шановне товариство, немає нічого! Хочете різноманітності — пожирайте один одного. Ну-ну! Я не такий собі телепень. Я теж шляхетний, пожирати можна й духовно, хіба ні? Так навіть сподобніше, ніхто не звинуватить вас у канібальстві. Ви щось кажете? Голосніше, я недочув. Ага, ви кажете про царство духу, про так званий духовний харч. Але, шановне панство, харч є харч. Чи не так само переварюється капуста й буряк? Суть одна, прошу панства! Чи, може, хтось мені заперечить?.. О, цей сміх, ви доводите мене ним до розпуки. Харч — це те, шановні добродії, чого потребує шлунок. Простіше кажучи — черево! А черево з'являє філософію черева. А філософія черева — це філософія життя, шановне панство! Ви знову смієтеся, а я не жартую. Нітрохи! Здоровий глузд — черево, здоровий глузд — їжа. О, знову цей сміх! Гаразд, гаразд, погоджуюся, майте собі два черева: одне для капусти, друге для думок. Одне черево — на їжу, яку потім витискуєте послідом, а друге — на духовне, яке витискуєте думками. То чи не послід ті ваші думки? Чи не треба їх позбутися й викинути геть? Отож я й кажу: про одне думайте — черево та хліб.

Голови, порозтикувані в залі, щось задоволене загорлали. Кнур бухав приступами сміху. Вибив люльку об ратицю і цим викликав ще більше захоплення. Йому таки забезпечено успіх. Тепер йому нічого не треба, досить пристукнути чи стати рачки, як хвиля сміху занесе його до небес. Зала буде захоплено ревти, бо вона — підкорена…

Кнура грав я, люб'язний читальнику, ти, мабуть, збагнув це. Було записано йому ще багато слів, а в кінці на нього, як на філософа черева, мали напасти, щоб з'їсти, але в цей мент їдка судома стисла мені горло. Відчув, що не докажу до кінця промови, цієї смішної аж до гикавки промови. На мене раптом пролився смуток. Невідомо звідкіля взявся і як мною заволодів. Навіть сльози вибилися мені на очі. Але я стримався. Статечно вклонився і під шумливі погуки зійшов з кону.

Драма тривала. Ти уже знаєш, читальнику, для чого вона мені була потрібна. Так, це ще одна спроба помиритись із світом. Може, дивно зазвучить тобі це признання — воно й для мене дивне, — бо як можна помиритись із світом, не вчинивши ніякого зла і не сварившись із ним? Але ти мав змогу довідатися, читальнику, про мої лихі пригоди — натрапляв я на ворогів, і пальцем не кивнувши супроти них. Отож я й почав гадати, що у певний спосіб посварений із світом. Коли б я мав лихі помисли, пояснити б це не було важко, але я скрізь і завжди проповідував любов. Не бажав пристрастей, які на мене силою випадку падали. Отож драма моя — спроба примирення, того відчуттєвого примирення, якого давно прагну. Треба розповісти про себе людям, вирішив я. Вони мають зрозуміти мене, пізнавши. Суть моя, вирішив я, — "Мудрість передвічна". Коли вдасться мій задум і вистава сподобається — я врятований, тобто примирення настане, а життя моє освітиться незгасимим світлом.

На кону один із спудеїв кидав каменем у гарбуза.