Івакін Г. - Оповіді про стародавній Київ, Івакін Г.

археологи наштовхнулися на частину напівкруглого фундаменту, складеного з битої плінфи і скріпленого глиняним розчином. Незабаром було розкрито залишки самої споруди, яку тримав цей потужний фундамент. Нею виявилася ротонда (так в архітектурі називають круглі споруди), побудована наприкінці XII — початку XIII ст., діаметр якої сягав 20 м. Серед давньоруських ротонд ця найбільша. Ротонди в давньоруському зодчестві трапляються дуже рідко, а в Києві подібну будівлю виявлено вперше.

Посеред неї — могутній стовп, який правив за опору для перекриття. Із зовнішнього та внутрішнього боків ротонда мала по 16 виступів (пілястр). Фрагменти фрескового розпису, а також полив’яні плитки від підлоги свідчать про пишне внутрішнє вбрання ротонди.

Яке ж призначення мала київська ротонда: світське, церковне чи, може, військове? Ні, це не оборонна вежа, адже вона розміщувалася в самому центрі «города Володимира», далеко від захисних валів. Немає достатніх підстав, на думку вчених, вважати її і церквою. Проти цього свідчить місце розташування ротонди, яка безпосередньо оточувалася кількома храмами. До того ж не знайдено жодних слідів, які б вказували на її

культовий характер. І дослідники прийшли до висновку, що, очевидно, київська ротонда — все-таки світська будівля, що розташовувалася поряд з палацом великокнязівського двору і являлася парадною залою для нарад князів з боярами, прийомів іноземних послів, князівських бенкетів тощо.

Игорь едет по Боричеву кь святей богородици Пирогощей.

Страньї ради, гради весели.

Так закінчується геніальна поема «Слово о полку Ігоревім». Князь Ігор, визволившись з половецького полону і відвідавши великого князя київського Святослава, спускається Боричевим (Андріївським) узвозом до церкви, яка в давнину звалася Успіння Богородиці Пирогощі. Ця згадка в поемі свідчить про значну роль та широку популярність цієї церкви в Давній Русі. Церква стояла в самому центрі Подолу на знаменитому торговищі. Сюди сходилися всі головні магістралі Нижнього міста. Її було закладено 1131 р. київським князем Мстиславом Великим (сином Володимира Мономаха), а завершене будівництво вже після його смерті в 1135 р.

Звідки ж походить назва церкви—«Пирогоща»? З цього приводу існувало чимало здогадок. Одна з них грунтувалася на припущенні, що назва походить від сполучення двох слів «пира» (жито, борошно) і «гоща» (гость — купець). Тобто церкву побудували купці, які торгували хлібом. Існувала й думка, що церкву заснував київський боярин Пирогость. Частина дослідників вважала, що ця назва походить від ікони, яка зберігалася там. Справді, літопис повідомляє про те, що з Царгорода в Київ привезено ікону під такою назвою. Видатний знавець давньоруської культури академік Д. С. Лихачов вважав, що на іконі зображено вежі (грецькою мовою — «пиргос») Влахернського монастиря у Константинополі. Отже, звідси й походить назва ікони та церкви. Це найбільш переконливе пояснення походження назви церкви.

Пирогоща була досить цікавою спорудою. У післямонголь-ський час вона стала головною соборною церквою міста. Тут зберігався міський архів, тут ховали київських війтів (голова міського самоврядування) та найпочесніших громадян міста, наприклад видатного архітектора XVIII ст. І. Г. Григоровича-Барського. Біля церкви збиралися на свої свята ремісники та купці.

Багато несподіванок і цікавих знахідок дали архітектурно-археологічні дослідження цієї пам’ятки. Так, внаслідок піщаних виносів з гір, розливів Дніпра швидко зростав культурний шар Подолу і немов поглинув споруду на 2 м. Саме на такій висоті збереглися стіни давньоруського часу. Фундаменти Пирогощі виявилися найпотужнішими серед усіх пам’яток

давньоруської архітектури. Археологи довго не могли дістатись підошви фундаментів — заважали грунтові води. Лише за допомогою двох насосів вдалося, поступово викачуючи воду і виймаючи гливкий грунт, пройти до підошви. Вона виявилася на глибині 4 м від верхнього обрізу фундаменту (фундаменти ж Софійського собору в середньому заввишки 1 м).

Цікаво, що ці фундаменти складаються з блоків будівельних матеріалів, узятих з якоїсь ще давнішої київської споруди. На деяких блоках навіть зберігся фресковий розпис та графіті.

Пирогоща являла собою шестистовповий трьохнефний одно-купольний храм, стіни якого прикрашали пілястри з напівко-лонами (тут вони використовувалися вперше у давньоруському зодчестві). У товщі західної стіни сходи вели на другий поверх, на хори. Давньоруська підлога вимощена великими шиферними плитами.

Учених зацікавила і техніка кладки самих стін споруди. Адже тут чи не вперше у давньоруській архітектурі використана так звана порядова кладка, тобто на ряд цегли накладався весь час новий ряд цегли. На той час це можна вважати справжньою революцією у будівельній техніці. До Пирогощі використовувалися лише «змішана» техніка кладки, де плін-фа чергується з бутовим камінням. Так зводились стіни Софійського собору. І тільки з 30-х років XII ст. на Русі перемагає порядова кладка, яка дійшла до нашого часу. За зразком Пирогощі змуровано й стіни Кирилівської церкви.

Під час розкопок виявлені матеріали не лише давньоруські, а й усіх наступних століть. Археологи розчистили чудову підлогу XVII ст., викладену різнокольоровими полив’яними плитками. А під нею знаходяться багато поховальних цегляних склепів.

Серед численних знахідок привертають увагу фрагменти фресок, уламки амфор, керамічні світильники, вироби із скла, янтарю. Цікавими є бронзові свічники та інші предмети у вигляді голів риби, верблюда, лева. Тут знайдено різьблену кістяну іконку та дві ікони на металі, пояс з гаптованим сріблом написом, шкіряну палітурку від книги, на якій витіснені багатофігурні зображення та написи. Зібрана також велика колекція мідних та срібних середньовічних монет з різних країн. Мабуть, Пирогоща була церквою не заможних верств населення, а простого міського люду — київських ремісників та дрібних гендлярів.

Янчине прясло. Київ був не тільки головним політичним та культурним центром Давньої Русі, а й уславленим центром високорозвинутого ремісничого виробництва, широковідомим у багатьох країнах світу.

По вул. Верхній Вал, де археологами знайдено майстерню X ст. для виготовлення поясних прикрас, у шарах XI—XII ст. виявлено залишки виробництва прясел з овруцького шиферного сланцю. Прясло («пряслень»)— округлі важки, що надягаються на кінець веретена для надання йому обертального руху. Пряслиця конче потрібні були в господарстві, тому їх знайдено у більшості виявлених давніх жител. На них господині часто видряпували свої позначки, малюнки або написи. Так, наприклад, відоме пряслице із Старокиївської гори з написом «Янка вдала пряслень Жирці». Це пряслице подарувала якійсь невідомій нам Жирославі Янка (Анна) — дочка великого князя київського Всеволода Ярославича. Янка організувала першу на Русі жіночу школу, де, крім грамоти, київських дівчат навчали гаптуванню та іншому рукоділлю. Ця школа містилася в Андріївському (Янчиному) монастирі на території «города Володимира ».

Знайдені на Подолі біля трьох десятків заготовок, бракованих деталей, відходів виробництва свідчили про наявність тут ремісничої майстерні, яка виготовляла шиферні прясла. У деяких заготовках були вже просвердлені веретенні отвори, які звужувались. Це свідчить про те, що свердління велося на конус, тобто оберталася заготовка, а не різець.

Деякий час вважалося, що виробництво шиферних