Нечуй-Левицький - Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький

Вiз по­вер­нув по­за церк­вою. В од­но­му сад­ку бi­лi­ла здо­ро­ва ха­та з мальова­ни­ми од­вiр­ка­ми та две­ри­ма.

- Мабуть, це Ба­ла­шо­ва ха­та, - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.

- Нi, ма­мо, Ба­лаш жи­ве ген-ген на ото­му кут­ку, в яру, на За­па­дин­цях.

Вже во­ни ми­ну­ли се­ло. Хат бу­ло вид­но ду­же ма­ло. До­ро­га спус­ка­лась з кру­тої го­ри в гли­бо­кий яр. У яру по­де­ку­ди бi­лi­ли вбо­гi ха­ти, не­на­че бi­лi вiв­цi.

- Оце, ма­мо, й За­па­дин­цi, - ска­зав Лав­рiн, i йо­го очi ве­се­ло заб­ли­ща­ли.

Кайдашиха на­су­пи­лась. На За­па­дин­цях не вид­но бу­ло нi од­нiєї ха­зяй­ської, доб­рої ха­ти.

- Куди ж ти оце ве­зеш нас? Здається, ми вже й се­ло ми­ну­ли? - спи­та­ла ма­ти.

- Встаньте, ма­мо, з во­за, бо тут го­ра ду­же кру­та, - ска­зав син.

Кайдашиха не встиг­ла вста­ти з во­за. Во­ли роз­бiг­лись з кру­то­го, як пiч, гор­ба. Кай­даш ско­чив з вiй­я, по­бiг за во­ла­ми, спи­няв їх, бив пу­жал­ном по мор­дах, але важ­кi во­ли не мог­ли здер­жать во­за. Вiз пхав їх зза­ду, i во­ни по­пер­ли з усiєї си­ли на­низ. Кай­да­ши­ха вхо­пи­лась за по­луд­раб­ки i тру­си­лась, як у про­пас­ни­цi. Вiз нат­ра­пив ко­ле­са­ми на горб i пе­ре­ки­нув­ся. Кай­да­ши­ха ви­ко­ти­лась з во­за, не­на­че м'яч. Сi­но вкри­ло її звер­ху. Во­ли по­тяг­ли во­за по до­ли­нi.

Тпру, сi­рий! Тпру, мо­ру­гий, бо­дай ти ска­зив­ся! - кри­чав Кай­даш i сам ле­тiв з го­ри з усiєї си­ли, нез­гiр­ше во­лiв, а во­ли ба­су­ва­ли, мов ко­нi, за­дер­ши го­ло­ви, та тiльки ро­га­ми кру­ти­ли.

- Оце за­вiз ме­не в За­па­дин­цi, бо­дай во­ни про­па­ли! - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха на весь яр. - Тро­хи в'язiв не скру­ти­ла.

Кайдашиха вка­ча­лась у сi­но та в пил i тiльки обт­ру­шу­ва­лась. Сi­но по­чiп­ля­лось до чер­во­них то­ро­чок на го­ло­вi, по­на­ла­зи­ло за ко­мiр, в па­зу­ху, зап­лу­та­лось в хрес­тах та в ду­ка­чах. Пил на­бив­ся їй у нiс, у ву­ха i на­вiть у рот. Во­на роз­пе­ре­за­лась, вит­ру­шу­ва­ла сi­но з-за па­зу­хи та пирх­ка­ла, як кiш­ка, що по­ню­ха­ла пер­цю. По­луд­ра­бок обш­мульгав жов­тий сап'янець i зро­бив сму­гу че­рез усю ха­ля­ву й пе­ре­док.

- А бо­дай цi За­па­дин­цi бу­ли за­па­лись, нiж ма­ла я в них їха­ти! - ла­ялась Кай­да­ши­ха, ви­тя­га­ючи сi­но з-за па­зу­хи, вис­ми­ку­ючи йо­го з го­ло­ви. - Оце зак­вiт­ча­лась сi­ном, як вiв­ця реп'яха­ми: ка­торж­не сi­но ко­ле в спи­ну, хоч спiд­ни­цю ски­дай!

- Та тут хоч спiд­ни­цю скинь та й по яру бi­гай! Нiх­то не по­ба­чить, бо щось тут i хат не гурт вид­но, - ска­зав Кай­даш.

Лаврiн по­мос­тив на вiз сi­но, зас­лав ки­ли­мом. Кай­да­ши­ха зов­сiм оче­пу­ри­лась, сi­ла на вiз та все ла­яла За­па­дин­цi.

Поїзд ру­шив да­лi. Яр зак­ру­тив­ся на всi бо­ки. Хат бу­ло вид­но все мен­ше та мен­ше. Ха­ти бу­ли все бiд­нi­шi.

- Та й кру­тяться ка­торж­нi За­па­дин­цi, аж го­ло­ва в ме­не вже кру­титься! - го­мо­нi­ла на во­зi Кай­да­ши­ха. - Де ж ха­та твоєї Ме­лаш­ки? - пи­та­ла во­на в Лав­рi­на.

- Ото тре­тя од кiн­ця, - ска­зав син.

Високi, зов­сiм го­лi го­ри сто­яли по обид­ва бо­ки, як стi­ни. Звер­ху бу­ло вид­но не­ве­лич­ку смуж­ку синього не­ба. В са­мо­му кiн­цi бу­ло вид­но три убо­гi ха­ти­ни.

- Оце за­вiз ме­не в який­сь ву­лик. Це не За­па­дин­цi, а який­сь чор­тiв мi­шок. Сю­ди тiльки чор­там зби­раться би­тись нав­ку­лач­ки, а не гос­по­да­рям їзди­ти. То це тi твої здо­ро­вi ха­ти! Та тут, ма­буть, жи­вуть стар­цi, а не ха­зяїни.

Вiз пiд'їхав пiд во­ро­та. Ба­ла­шо­ва ха­та бу­ла ма­ла й ста­ра, во­на роз­су­ну­лась, вип­ну­ла зад­вiр­ко­ву стi­ну i нi­би при­сi­ла на од­по­чи­нок, не­на­че ста­ра ба­ба. На при­чiл­ку ха­та бу­ла пiд­пер­та дво­ма стов­па­ми, об­ма­за­ни­ми бi­лою гли­ною. Ма­ленькi вi­кон­ця лед­ве бли­ща­ли.

Кайдашиха си­дi­ла на во­зi й не хо­тi­ла зла­зи­ти. Во­на зов­сiм роз­сер­ди­лась. Лав­рiн од­чи­нив ста­рi во­рi­теч­ка. Во­ни за­то­рох­тi­ли в йо­го ру­ках, не­на­че кiст­ки су­хих ре­бер. Кай­даш пог­нав во­ли в во­ро­та. З-за ха­ти ви­бiг­ла су­ха со­ба­ка, куд­ла­та, як вiв­ця, i за­шав­ко­тi­ла на гос­тей. З ха­ти ви­бiг­ло п'яте­ро не­ве­лич­ких дi­тей, а за ни­ми вий­шла з ха­ти Ба­ла­ши­ха в товс­тiй со­роч­цi, в убо­гiй ста­рiй хуст­цi на го­ло­вi.

Кайдаш i Лав­рiн поз­до­ров­ка­лись з Ба­ла­ши­хою. З-за Ба­ла­ши­хи з сi­ней виг­ля­ну­ла Ме­лаш­ка, мов квiт­ка, блис­ну­ла чор­ни­ми очи­ма, пах­ну­ла рум'яним ли­цем i знов схо­ва­лась у ха­ту. У Лав­рi­на зом­лi­ло сер­це.

- Просимо як­най­лас­ка­вi­ше до ха­ти! - про­мо­ви­ла Ба­ла­ши­ха й пок­ло­ни­лась Кай­да­ши­сi.

Кайдашиха бу­ла сер­ди­та на За­па­дин­цi, аж соп­ла. Во­на прос­тяг­ла з по­луд­раб­ка жов­тi чо­бо­ти й по­ка­за­ла їх Ба­ла­ши­сi до са­мих ко­лiн. З сi­ней вий­шов Ба­лаш, ще мо­ло­дий чо­ло­вiк, при­вi­тав­ся до гос­тей, кла­няв­ся сва­там i про­сив їх у ха­ту.

Кайдашиха на­хи­ли­ла в низьких две­рях по­ло­ву, i для неї зда­ло­ся, що во­на вла­зить в якусь скри­ню в дi­роч­ку. Хат­нi две­рi бу­ли ще ниж­чi. Кай­да­ши­ха наг­ну­лась i тiльки що хо­тi­ла гор­до пiд­ня­ти го­ло­ву, та з усiєї си­ли лусь тiм'ям об од­вi­рок!

Кайдашиха по­чу­ти­ла, що в неї на тiм'ї вис­ко­чи­ла гу­ля. Во­на вхо­пи­лась за тiм'я. Гу­ля за­бо­лi­ла так, не­на­че хто су­нув у тiм'я роз­пе­че­ним за­лi­зом. У Кай­да­ши­хи вис­ту­пи­ли сльози на очах, за­ще­мi­ло ко­ло сер­ця, але во­на му­си­ла мов­ча­ти й тер­пiть.

"Ой, крик­ну! - ду­ма­ла Кай­да­ши­ха. - Ой, не ви­дер­жу, за­охаю! Оце со­ром! Ой, ви­лаю в батька-ма­тiр i Лав­рi­на, i цих по­га­них Ба­ла­шiв!" - ду­ма­ла во­на й му­си­ла зу­би зцi­пить, щоб вдер­жа­ти язи­ка. Ма­лi дi­ти за­ре­го­та­лись. Кай­да­ши­ха мовч­ки кля­ла в батька, в ма­тiр i Бiєвцi, i Ба­ла­шо­ву ха­ту. Во­на по­ла­па­ла ру­кою тiм'я - ви­со­кий очi­пок по­ла­мав­ся й увiг­нув­ся. Кай­да­ши­ха ста­ла шу­та, як без­ро­га ко­ро­ва.

Балашиха поп­ро­си­ла Кай­да­ши­ху за стiл. Кай­да­ши­ха гля­ну­ла на убо­гу сiм'ю, на убо­гу ха­ту i не це­ре­мо­ни­лась; во­на прос­то по­лiз­ла за стiл i сi­ла на по­ку­тi, за­пи­шав­шись та вти­ра­ючи гу­би хус­точ­кою.

Хата бу­ла ду­же низька. Ма­ленькi вi­кон­ця бу­ли нi­би слi­пi. Че­рез ста­рi шиб­ки, вкри­тi зе­ле­ни­ми та чер­во­ни­ми пля­ма­ми, не вид­но бу­ло на­вiть не­ба. Ста­ра ле­жан­ка з ка­мiн­ня не­на­че при­сi­ла й роз'їха­лась. Ка­мiн­ня по­ви­пи­на­лось з неї, не­на­че су­хi реб­ра в ху­дої шка­пи. На по­лу в кут­ку сто­яла ста­ра не­ве­лич­ка скри­ня. Сте­ля ввiг­ну­лась, а се­ред ха­ти сто­яв тон­кий по­бi­ле­ний стовп: i вiн пiд­пи­рав сво­лок.

- Кайдашиха гор­дим оком оки­ну­ла ха­ту i обер­ну­ла го­ло­ву до об­ра­зiв. Її чер­во­на, ви­со­ко зав'яза­на хуст­ка на го­ло­вi при­да­ви­ла ко­лi­на свя­тiй Вар­ва­рi на чи­ма­ло­му об­ра­зi. Во­на од­су­ну­лась од об­ра­за й сi­ла про­ти вiк­на.

Малi дi­ти пос­та­ва­ли се­ред ха­ти й по­вит­рi­ща­ли на Кай­да­ши­ху оче­ня­та. Ко­ло дi­тей тер­лась кiш­ка, обст­ри­же­на од го­ло­ви до са­мо­го хвос­та. Кай­да­ши­ха гля­ну­ла на дi­тей, гля­ну­ла на чор­ноб­ри­ве Ме­лаш­чи­не ли­це й тро­хи пом'якша­ла. Во­на лю­би­ла дi­тей.

- Чом ти, Лав­рi­не, не ска­зав, що в моїх сва­тiв є ма­ленькi дi­ти? Ото, який же ти! Я бу­ла б вам, дi­точ­ки, при­вез­ла гос­тин­ця. В ме­не ж