Нечуй-Левицький - Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький

ну­ди­ти­ся з то­бою? Як ля­жу спа­ти, твоя тiнь нi­би в го­ло­вах стоїть у ме­не. Я б прик­ри­ла твiй слiд лис­том, щоб йо­го вi­тер не за­вi­яв, пiс­ком не за­мiв, - ска­за­ла Ме­лаш­ка. - А мо­же, ти оце пi­деш за ту дiб­ро­ву та й за­не­сеш на­вi­ки свою лю­бу роз­мо­ву?

Не бiй­ся, Ме­лаш­ко, я те­бе не по­ки­ну! Пiс­ля­завт­ра ви­ходь на ву­ли­цю. Я прий­ду, хоч маю про­пас­ти. Про­щай, моя ми­ла, кра­ща од зо­ло­та, кра­ща од сон­ця, - ска­зав Лав­рiн i по­цi­лу­вав Ме­лаш­ку, на­че впiк її ду­шу своїми га­ря­чи­ми ус­та­ми.

Лаврiн прий­шов до­до­му вже свi­том i лiг спа­ти в по­вiт­цi. Вже всi повс­та­ва­ли, а Лав­рi­на не бу­ло вид­но. Вже сон­це ви­со­ко пiд­би­лось уго­ру. Батько знай­шов Лав­рi­на в по­вiт­цi i не мiг до­бу­ди­ти­ся.

- Десь Лав­рiн блу­кав цi­лу нiч, - ска­зав Кай­даш жiн­цi. - Хо­дить ко­ло ро­бо­ти, мов п'яний, i по­хо­дя спить.

- На ву­ли­цi гу­ляв, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха. Ми­нув день, ми­ну­ла нiч, а на дру­гу нiч Лав­рiн знов май­нув у Бiєвцi тем­ної но­чi при яс­них зо­рях. Ме­лаш­ка знов до йо­го вий­шла, i знов вiн вер­нув­ся свi­том до­до­му, знов не вис­пав­ся i так iз­не­мiг­ся, що, без со­ро­му каз­ка, пi­шов по обi­дi в клу­ню, лiг у зас­то­рон­ку на со­ло­мi й спав до са­мо­го ве­чо­ра.

- Занапастив се­бе па­ру­бок! - бiд­кав­ся Кай­даш. - I де ти бро­диш, де ти во­ло­чиш­ся цi­лу нiч? - пи­тав Лав­рi­на батько.

- Там де й ви во­ло­чи­ли­ся, як бу­ли па­руб­ком, - ска­зав Лав­рiн.

Лаврiн хо­див у Бiєвцi до Ме­лаш­ки че­рез день i зов­сiм роз­ле­да­щiв. Без Ме­лаш­ки йо­му став свiт не­ми­лий. Йо­му ста­ла не­ми­ла ма­ти, став не­ми­лий батько, ста­ло по­га­не се­ло. Як тiльки нас­та­вав ве­чiр, як тiльки ви­си­па­ли зо­рi на не­бi, йо­го тяг­ло в Бiєвцi. Вiн не зво­див очей з тих гiр та лi­сiв за Рос­сю, де сто­яли Бiєвцi.

- А що, жiн­ко, нас­та­ють жни­ва, а з на­шо­го Лав­рi­на не бу­де нi­якої ро­бо­ти, - го­во­рив Кай­даш до жiн­ки. - Хо­дить по сад­ку, не­на­че на­пив­шись от­ру­ти.

- То, про ме­не, не­хай же­ниться. Тре­ба ж йо­го ко­лись од­ру­жи­ти. Але де йо­го бра­ти со­бi не­вiст­ку в на­шо­му се­лi, ко­ли вже ось маємо, од­ну са­та­ну в ха­тi. В цих Се­ми­го­рах усi дiв­ки те­пер, мов чор­ти.

- То оже­ни­мо йо­го буд­лi-де: хi­ба не­ма бiльше сiл на свi­тi, - ска­зав батько.

Мати пiш­ла в са­док, де пiд яб­лу­нею ле­жав Лав­рiн.

- Чого ти, си­ну, став та­кий смут­ний? Чи в те­бе що бо­лить, чи ти щось на дум­цi маєш?

Лаврiн мов­чав, тiльки ру­кою мах­нув. Йо­го очi ди­ви­лись у зе­ле­ну гу­ща­ви­ну з яб­лунь та че­ре­шень.

- Я оце го­во­ри­ла з батьком за-те­бе. Батько хо­че те­бе оже­ни­ти. По­си­лай, си­ну, ста­рос­тiв до Кат­рi Го­лов­кiв­ни. Кат­ря ти­ха дiв­чи­на й гар­на, мов ка­ли­на проц­вi­тає.

- Правда, що проц­вi­тає, як ма­ку­ха пiд лав­кою. Не­ма ме­нi в Се­ми­го­рах па­ри.

- А до ко­го ж ти хо­диш на ву­ли­цю?

- Та я, ма­мо, ход­жу на ву­ли­цю аж у Бiєвцi.

- Аж у Бiєвцi! - крик­ну­ла ма­ти i в до­ло­нi плес­ну­ла.

- В Бiєвцi, ма­мо! Там на­ба­чив я дiв­чи­ну! Бро­ви чор­нi, очi ка­рi - лю­бо по­ди­ви­ти­ся; лич­ко, як ка­ли­на, а як гля­не, зас­мiється, в ме­не сер­це в'яне. - Та, про ме­не, шли ста­рос­тiв i в Бiєвцi… Чия ж во­на доч­ка?

- Балашова. Її звуть Ме­лаш­кою.

- Чи ти ж знаєш, що за лю­ди тi Ба­ла­шi? Чи ти ж знаєш Ме­лаш­чи­нi но­ро­ви? Сте­ре­жи­ся, си­ну, щоб не взяв та­кої, як Кар­по.

- Як з нею не оже­ню­ся, то в Ро­сi втоп­лю­ся, - ска­зав Лав­рiн i од­вер­нув ли­це од ма­те­рi.

- Чи ро­бо­ча ж во­на? Чи має що за ду­шею її батько?

- А чом же? Ба­лаш, здається, лю­ди­на з дос­тат­ка­ми, але я в йо­го скри­ню не ла­зив.

- То, про ме­не, по­си­лай ста­рос­тiв i до Ба­ла­шiв­ни, а я з батьком поїду на розг­ля­ди­ни та по­див­лю­ся i на твою ми­лу, i на її батька-ма­тiр.

Лаврiн так i зро­бив, як йо­му ра­яла ма­ти: при­че­пу­рив­ся, взяв двох ста­рос­тiв та й пi­шов у Бiєвцi.

Балаш не спо­дi­вав­ся так ра­но ста­рос­тiв до своєї доч­ки. Ме­лаш­ка бу­ла ду­же мо­ло­да. Нас­та­ва­ли жни­ва. Ме­лаш­ка бу­ла пот­рiб­на в гос­по­дi як ро­бiт­ни­ця. Ба­лаш од­ка­зу­вав ста­рос­там нi се нi те. Ме­лаш­ка сто­яла ко­ло пе­чi й за­ли­ва­лась слiзьми. Батько пос­те­рiг, чо­го Ме­лаш­ка так пiз­но вер­та­лась з ву­ли­цi, i зго­див­ся на за­ру­чи­ни. Ме­лаш­ка втер­ла сльози ру­ка­вом i по­да­ла ста­рос­там руш­ни­ки.

В не­дi­лю Кай­даш з Кай­да­ши­хою зби­ра­лись їха­ти в Бiєвцi на розг­ля­ди­ни до Ба­ла­ша. Лав­рiн, ве­се­лий та щас­ли­вий, зап­ря­гав во­ли.

- Чи гар­на ж, си­ну, ха­та в твоєї Ме­лаш­ки? - пи­та­ла ма­ти в Лав­рi­на.

- Ого-го! Ще й яка гар­на! Здається, i в цi­ло­му се­лi кра­щої не­ма, - го­во­рив Лав­рiн.

- Чи доб­рi ж ха­зяїни Ба­ла­шi? Чи ма­ють ху­до­бу? - пи­та­ла ма­ти.

- Та там та­кi ро­бо­чi лю­ди, що в нас у Се­ми­го­рах i не­ма та­ких, - хва­лив Лав­рiн, бо йо­му й справ­дi Ба­ла­шi зда­ва­лись луч­чи­ми од усiх лю­дей на свi­тi.

- В Бiєвцях ме­не зна­ють: я ва­ри­ла обiд у по­па, як вiн ви­да­вав за­мiж доч­ку. Я там у по­по­во­му дво­рi час­ту­ва­ла всю гро­ма­ду. О, там, моє сер­денько, є доб­рi ха­зяїни. - У нас в Се­ми­го­рах i справ­дi та­ких не­ма, - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.

Кайдашиха на­дi­ла тон­ку со­роч­ку, зав'яза­лась гар­ною но­вою хуст­кою з то­роч­ка­ми до са­мих пле­чей i по­на­дi­ва­ла всi хрес­ти й ду­ка­чi, на­дi­ла но­ву юп­ку, но­ву бi­лу сви­ту, ще й в жов­тi чо­бо­ти взу­лась.

"Треба гар­ненько уб­ра­тись: ме­не зна­ють усi Бiєвцi", - ду­ма­ла Кай­да­ши­ха й за­га­да­ла Лав­рi­но­вi на­мос­тить на во­зi ви­со­ко сi­на, ще й зас­ла­ти ки­ли­мом.

Кайдашиха вгнiз­ди­лась на весь вiз, Кай­даш сiв спе­ре­ду й по­га­няв во­ли. Лав­рiн iшов за во­зом. Кай­да­ши­ха проїха­ла ко­ло шин­ку, де сто­яла ку­па чо­ло­вi­кiв, гор­до­ви­то пiд­ня­ла го­ло­ву й "доб­ри­день" лю­дям не ска­за­ла.

- Ого-го, на­ша па­нi еко­ном­ша ви­лiз­ла тро­хи не пiд не­бо! - за­го­мо­нi­ли чо­ло­вi­ки. - Вид­но, що їде на розг­ля­ди­ни.

Кайдашиха вис­та­ви­ла нав­мис­не на­по­каз гро­ма­дi жов­тi но­вi сап'янцi. Сон­це гра­ло на чо­бо­тях. Сап'янцi жов­тi­ли на всю ву­ли­цю.

- Їй-богу, пiд­ня­ла сви­ту зу­мис­не ви­ще ко­лiн та по­ка­зує жов­тi сап'янцi, - смi­ялись чо­ло­вi­ки. - Ве­зе Кай­даш свою жiн­ку, не­на­че на яр­ма­рок на про­даж.

Кайдашi пе­реїха­ли греб­лю, виїха­ли на го­ру i в'їха­ли в Бiєвцi. Кай­да­ши­ха об­тер­ла бi­лою хус­точ­кою сап'янцi i гор­до­ви­то ди­ви­ла­ся навк­ру­ги: ди­вiться, мов, лю­ди доб­рi, яка па­нiя їде до вас у гос­тi.

Чималi ха­ти бли­ща­ли мiж сад­ка­ми. Ко­ло церк­ви сто­яла здо­ро­ва ха­та з но­ви­ми вiк­на­ми.

- Чи не тут жи­ве Ба­лаш? - спи­та­ла в си­на Кай­да­ши­ха.

- Нi, ма­мо! Це дя­ко­ва ха­та. Ба­лаш жи­ве тро­хи да­лi, - ска­зав Лав­рiн, по­ка­зу­ючи