Нечуй-Левицький - Над Чорним морем, Нечуй-Левицький

Знявши циліндер, він зро­бив за­гальний ре­ве­ранс, схи­лив­ши набік го­ло­ву, й побіг на­го­ру по східцях.

- Я доб­ре знаю, що він не чи­тав навіть і Кос­то­ма­ро­ва, - ска­зав Ко­маш­ко.

Саня од­хи­ли­ла ру­ку за лав­ку і ти­хенько ки­ну­ла Фе­сенків бу­кет в зілля. Мо­лоді лю­де знов по­ча­ли зма­ган­ня, пе­ре­би­ра­ючи ба­га­то су­час­них пи­таннів. Се­лаб­рос пе­релітав од од­но­го прин­ци­пу до дру­го­го й роз­по­чав дов­гу роз­мо­ву, на­пи­ха­ючи її уся­ки­ми абст­ракт­ни­ми терміна­ми. Але йо­го ніхто не слу­хав. Він примітив, що йо­го не слу­ха­ють, роз­сер­див­ся, на­пин­дю­чив­ся, вий­няв з ки­шені га­зе­ту й по­чав ниш­ком чи­та­ти.

- Чи ви ба­чи­те! Ціна на пше­ни­цю та ку­ку­руд­зу пішла вго­ру! їй-бо­гу, пішла вго­ру і в нас, і за гра­ни­цею, та ще й доб­ре! - гук­нув Се­лаб­рос з па­лом з усього гор­ла.

Він і сам нез­чув­ся, як про­хо­пив­ся й не пот­ра­пив у ви­со­кий тон, в яко­му йшла роз­мо­ва та всякі зма­ган­ня. Всі засміялись. Му­раш­ко­ва по­чер­воніла, як півонія. В неї навіть ста­ло чер­во­не чо­ло, ву­ха й шия. Їй бу­ло со­ром за Арис­ти­да, що йо­го, се­ред зма­ган­ня за усякі ідеї, заціка­ви­ла та­ка нікчем­на звістка в га­зеті за ку­пецькі спра­ви. Він на­га­дав їй роз­мо­ву смирнських та уся­ко­вих грецьких тор­го­вельних агентів у домі в ма­тері, роз­мо­ву, що вже дав­но об­рид­ла їй.

Мавродін не втерпів і обізвав­ся: «Ко­му що, а курці про­со!..» Ко­маш­ко за­ре­го­тав­ся прос­то в очі Се­лаб­ро­сові.

- Ов… ва… ва! Цц… - цма­кав Се­лаб­рос, чи­та­ючи далі га­зе­ту, мовч­ки.

- Що там ви на­чи­та­ли та­ке ла­се зад­ля вас, що аж цма­каєте? - спи­тав в Се­лаб­ро­са Ко­маш­ко. В Му­раш­ко­вої в очах вис­ту­пи­ли сльози…

- Цур вам, з ва­шою вче­ною роз­мо­вою! - крик­ну­ла Хрис­ти­на Ми­лаш­ке­ви­че­ва. - Яка нуд­на ва­ша роз­мо­ва! Мені зда­лось, що я пот­ра­пи­ла на якусь нуд­ну про­фе­сорську лекцію. Ходім луч­че над мо­ре гу­ля­ти!

- А що, зас­то­ялись ваші вільні крильця? Час пром'яти! Га? - насмішку­ва­то спи­тав на­хаб­ний Се­лаб­рос. - Як ходім, то й ходім! Я вчо­ра пи­сав та й пи­сав аж до півночі, а дум­ки якось важ­ко й цуп­ко ни­за­лись. Ходім, по­дуріємо біля мо­ря, щоб наб­ра­тись свіжості, щоб в ме­не вве­чері лег­ко сну­ва­лись дум­ки.

Усі вста­ли з ла­вок. Пан­ни побігли по­пе­ред усіх, пе­ребігли чис­ту те­ра­су, зас­тав­ле­ну стільця­ми та сто­ла­ми, й пішли ву­зенькою доріжкою між ку­па­ми здо­ро­во­го каміння, схо­жи­ми на руїни яко­гось ста­ро­го зам­ку. За ни­ми пішли па­ничі. Доріжка стла­лась, як шма­ток розс­те­ле­но­го по­лот­на, до кам'яних ву­зеньких сходів. Са­ня побігла по схо­дах до кіоска, що сто­яв на вер­шеч­ку не­ши­ро­кої скелі. Кіоск при­ту­ливсь звер­ху на скелі на що­ло­поч­ку, не­на­че гриб на пеньку. Пан­ни й па­ничі посіда­ли на лав­ках і ди­ви­лись звер­ху, як важ­ка Хрис­ти­на Ми­лаш­ке­ви­че­ва ніби пла­зу­ва­ла по східцях, об­пи­ра­ючись ру­ка­ми об сірі стіни ка­ме­нюк.

З цього ви­со­ко­го місця бу­ло вид­ко всю те­ра­су Ма­ло­го Фон­та­ну як на до­лоні. Те­ра­са стла­лась по­над мо­рем на півверст­ви, по­де­ку­ди ніби пог­ну­та су­гор­ба­ми та пе­ре­яр­ка­ми. По­де­ку­ди зе­леніли густі кущі та бе­рес­ти, стриміло нарізно роз­ки­да­не каміння. Бе­ре­ги те­ра­си над мо­рем об­ри­ва­лись стрімки­ми ске­ля­ми, котрі то ос­ту­па­лись од мо­ря, то вга­ня­лись да­ле­ко в мо­ре. Ку­пи каміння ви­ни­ка­ли з во­ди й стриміли да­ле­ко од бе­ре­га, не­на­че зруй­но­вані зам­ки. Ске­ля Ка­пу­цин да­ле­ченько ви­со­ву­ва­лась з во­ди, не­на­че в морі сто­яв і справді скам'янілий ка­пу­цин-чер­нець, нап­ну­тий гост­рою відло­гою. Кру­гом те­ра­су обс­ту­пи­ли, на­че стіни, ви­сокі чорні та сірі скелі, за­ги­на­лись обо­дом і потім да­ле­ченько до­хо­ди­ли до са­мо­го мо­ря, зас­тав­ля­ючи те­ра­су на південь. Над ске­ля­ми вгорі зе­леніли старі акації, не­на­че звер­ху рос­ли старі ліси. Над зе­ле­ною сму­гою з акацій синіло чис­те синє про­зо­ре, як криш­таль, не­бо.

Малий Фон­тан най­кра­ще місце в Одесі; там за­бу­ваєш за сухі сте­пи, за га­ря­чу спе­ку ве­ли­ко­го шум­ли­во­го півден­но­го го­ро­да. Свіже морське повітря повіває з мо­ря й завж­ди зго­нить зай­ву жа­ру. Гар­но, свіжо, вог­ко й не душ­но! Не­на­че нес­подіва­но заїхав у край, де цвіте вес­на й повіває ти­хий май­ський вітрець. Тут бу­ва­ють ве­ликі гу­лян­ня, тут Одес од­по­чи­ває в вільний час од кло­по­ту та праці.

Паннам та па­ни­чам не сиділось на од­но­му місці: їм за­ба­жа­лось біга­ти, гра­тись. Са­ня схо­пи­лась з місця й ніби по­ко­ти­лась по східцях з гар­ненько­го кіоска, не­на­че опу­ка. Слідком за нею пішла Му­раш­ко­ва. Па­ничі не­доб­рохіть по­тяг­лись за пан­на­ми. Стеж­ка по­ви­лась по­над ске­лис­тим бе­ре­гом, ніби десь по сте­пу між ку­ща­ми де­ревію, ма­те­рин­ки та польових ва­сильків. Важ­кий дух польових ва­сильків, чеб­чи­ку роз­ля­гав­ся в со­ло­ну­ва­то­му повітрі. Вся ком­панія посіда­ла ря­дом на камінні, над самісіньки­ми ске­лис­ти­ми кру­ча­ми. Да­ле­ко-да­ле­ко в мо­ре вга­ня­лись ряд­ки на­ки­да­но­го в без­ладді каміння: там да­ле­ченько ку­па­лись в морі лю­де. Білі лю­де ряд­ка­ми сто­яли по камінні й лисніли на сонці. В щіли­нах скель сиділи й уди­ли ри­бу ри­бал­ки. Білі чай­ки ви­лись над ни­ми й ки­ги­ка­ли, ніби про­си­ли собі в ри­ба­лок по­жив­ку. Мо­ре сто­яло ти­хо, але між камінням підска­ку­ва­ли білі гре­бені хвиль, шуміли, ше­лестіли, не­на­че кле­но­вий лист на вітрі.

Дихнуло по­езією з мо­ря на мо­ло­дих лю­дей. По­чу­лись тихі мо­ти­ви пісень та все за мо­ре, за да­лекі теплі краї. При­га­да­ли й про­щан­ня Бай­ро­на з рідним краєм на ко­раблі, що летів, ніби кри­ла­ми - шум­ли­ви­ми вітри­ла­ми: «Бу­вай здо­ров, краю, мій краю ко­ха­ний! Твій бе­рег в імлі сизій зни­кає! За хви­ля­ми хвилі ре­вуть, на­че п'яні, і чай­ка над ни­ми літає!» Да­ле­ко в морі забіліло вітри­ло, на­че кри­ла чай­ки. Хрис­ти­на Ми­лаш­ке­ви­че­ва сто­яла на ка­мені й крик­ну­ла: «Ой, сіла б я на той ко­ра­бель та й чкур­ну­ла оце аж в Конс­тан­ти­но­поль!»

- А що ви там ро­би­ли б? - спи­тав Се­лаб­рос.

- Взяла б дрюч­ка та луп­цю­ва­ла турків, - ска­за­ла Хрис­ти­на.

- А то навіщо? - спи­тав Ко­маш­ко.

- Дивилась би, як тру­ки да­ють стор­ча­ка, - ска­за­ла Хрис­ти­на, і всі засміялись.

- Смілива ж ви да­ма, ко­ли турків ду­маєте гам­се­лить - ска­зав Ко­маш­ко.

- А ви ж ду­ма­ли як?! Ой ви, муж­чи­ни! Оба­би­лись ви зовсім за ти­ми книж­ка­ми, - ска­за­ла Хрис­ти­на.

Вона крут­ну­лась, вхо­пи­ла однією ру­кою за пле­че Мав­родіна, обк­ру­ти­ла йо­го кру­гом се­бе, як ди­ти­ну, й знов пос­та­ви­ла на місце ще й штовх­ну­ла йо­го ле­генько в плечі.

- Ого-го! Доб­ру сил­ку ма­ють оці сте­пові да­ми! Хоч і на За­по­рож­жя в Січ! А ну­те обк­рутіть і ме­не, - ска­зав Се­лаб­рос.

- Мабуть, підве­ред­жусь, - ска­за­ла Хрис­ти­на.

- А ходім по­ди­ви­мось, що то наші по­роб­ля­ють в ку­щах, - ска­за­ла Хрис­ти­на й побігла стеж­кою.

Всі пішли за нею. В густій тіні бе­рестів, кру­гом ни­зенько­го плис­ку­ва­то­го ка­ме­ня, сиділи Бо­ро­давкін та йо­го то­ва­риші, підоб­гав­ши но­ги по-ту­рецькій. Всі бу­ли без сіртуків і без жи­ле­ток. З-під кущів тільки бу­ло чу­ти: «Два вин, пас! три чир­ви! дві буб­ни!» Кру­гом ва­ля­лись по­рожні пляш­ки та не­доїдки па­ля­ниць, си­ру,