Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

ро­дичів та сусід. Ро­дичі й сусіди дя­ку­ва­ли й од­ма­га­лись. Він поїхав до Мельхи­се­де­ка. Мельхи­се­дек був ра­дий їха­ти, але тільки Мар­та ста­ла диб­ки:

- Не поїду ніза­що в світі! - ре­пе­ту­ва­ла во­на. - Це бу­де не весілля, а бог зна що. Не пе­чуть ко­ро­ваю, не пе­чуть ши­шок. Обсміяли ме­не, ста­ру, хоч я й сва­ха, й хва­лить бо­га, не впер­ше бу­ла оце сва­хою.

- Та що ж, ко­ли во­ни жи­вуть по-панській, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- Нехай жи­вуть, як хо­тять, але не­хай хоч сватів на­го­ду­ють по людсько­му зви­чаю. В їх і горілки не п'ють, і чар­ки бог зна які. Ма­буть, ви­пи­са­ли з-за гря­ниці, чи що! - ре­пе­ту­ва­ла Мар­та.

Одначе во­на зго­ди­лась їха­ти на весілля. Че­рез тиж­день Тер­лецькі спра­ви­ли весілля. На весіллі й справді тільки й бу­ло ду­хов­них, що мо­ло­дий з батька­ми та з дядьком Мельхи­се­де­ком і тіткою Мар­тою, та ще один сусіда ба­тюш­ка з доч­ка­ми. Реш­та бу­ла все пан­ки та уряд­ни­ки з Бо­гус­ла­ва. Оле­ся бу­ла уб­ра­на в білу сук­ню, в вінок з білих рож і цілий вечір тан­цю­ва­ла з пан­ка­ми та з уряд­ни­ка­ми. Ба­ла­бу­ха тільки сидів в ака­демічній позі, в білій жи­летці та в білій хустці на шиї й ди­вив­ся, як Оле­ся тан­цю­ва­ла трамб­лян-польки та кра­ков'яка з Бон­ковським. Ма­туш­ки сиділи мовч­ки та тільки тор­ка­ли од­на дру­гу ліктя­ми.

Довго бо­гус­лавські жид­ки гра­ли, дов­го пан­ни та па­ничі тан­цю­ва­ли. По­ча­ли роз­но­си­ти гос­тям чай, потім яб­лу­ка, груші, кон­фе­ти, горіхи. Ба­тюш­кам та ма­туш­кам хотілось по чарці, хотілось доб­ре по­поїсти та по­по­пи­ти, але пля­шок та ча­рок ніде не бу­ло вид­но. Їм зос­та­ва­лось тільки сидіти та ди­ви­тись. Сва­ха Мар­та по­ча­ла дріма­ти, все ку­ня­ла, си­дя­чи на стільці, й тро­хи не зас­ну­ла. Ба­ла­бу­ши­ха торк­ну­ла її під бік і по­ча­ла су­ди­ти Тер­лецьких.

- Це не весілля, а якась ди­тя­ча па­на­хид­ка з ма­ков­ни­ка­ми та кор­жи­ка­ми, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха до Мар­ти.

- Ні ко­ро­ваю тобі, ні ши­шок, ні весільних пісень по ста­ро­му зви­чаю,- обізва­лась ниш­ком Мар­та. - Ко­ли б ти зна­ла, я так хо­чу їсти, що далі не ви­дер­жу!

- А я б вже й по чарці ви­пи­ла, - обізва­лась Ба­ла­бу­ши­ха, - ме­не аж за печінки тяг­не. Ди­вись, сест­ро, як Бон­ковський стри­бає, - аж ву­са тря­суться. Бий йо­го си­ла бо­жа! Не­на­че ска­же­ний цап.

Вже в глу­пу північ по­ча­ли нак­ри­ва­ти сто­ли. На сто­лах по­нас­тав­ля­ли ба­га­то тарілок, ба­га­то ста­канів та ча­рок, а наїдків та на­поїв бу­ло тро­хи, та й те пан­ки та уряд­ни­ки швид­ко роз­ха­па­ли. Ба­тюш­ки та ма­туш­ки вста­ли з-за сто­лу го­лод­ни­ми й зовсім не п'яни­ми, про­ти ста­ро­го весільно­го зви­чаю.

- Ой сест­ро, я зовсім го­лод­на! - ти­хо ше­потіла Мар­та до Ба­ла­бу­ши­хи.

- Цить, сест­ро, бо й я го­лод­на, - обізва­лась Ба­ла­бу­ши­ха, - бу­ду дов­го пам'ята­ти си­но­ве весілля. Не­хай же приїдуть до ме­не сва­ти! Я їм по­ка­жу, як віта­ти гос­тей! Я їх і на­го­дую, й на­пою. Од ме­не не поїдуть го­лод­ни­ми та тве­ре­зи­ми.

- Їдьмо до­до­му! - за­ше­потів ста­рий Ба­ла­бу­ха до жінки. - Цур йо­му, цьому весіллю.

- Їдьмо, - про­мо­ви­ла Ба­ла­бу­ши­ха, - бо, здається, більше вже нічим не пок­ре­пи­мось, - хіба тан­ця­ми та му­зи­ка­ми. Ко­ли б ли­шень Тер­лецький не обділив і си­на та­ким при­да­ним, як нас оцією ве­че­рею.

Батюшки та ма­туш­ки розп­ро­ща­лись з гос­по­да­рем і виїха­ли. Тер­лецька не ду­же й зап­ро­шу­ва­ла їх зос­та­тись.

Одбувши весілля, Мар­ко Пав­ло­вич поїхав до Києва й вис­та­рав­ся на свя­ще­ни­ка. Він заїхав до бла­го­чин­но­го й ра­зом з бла­го­чин­ним поїхав в Вільша­ни­цю, щоб всту­пи­ти на па­рафію.

Благочинний пок­ли­кав ста­рос­ту і звелів одімкну­ти дім свя­ще­ни­ка й оповісти­ти гро­маді, що дру­го­го дня в неділю бу­де пра­ви­ти служ­бу но­вий свя­ще­ник.

- Я не маю пра­ва од­ми­ка­ти до­му, - ска­зав ста­рос­та, - бо то дім не гро­мадський, а покійно­го ба­тюш­ки. Йо­го син Ха­ритін по­за­ми­кав ха­ти, ще й пе­чат­ки поп­рик­ла­дав.

- А де ж бу­де жи­ти ваш но­вий свя­ще­ник? - спи­тав бла­го­чин­ний.

- Де схо­тять, там і жи­ти­муть, - ска­зав по­ну­ро ста­рос­та.

- То не­хай гро­ма­да дасть йо­му ква­ти­ру, - ска­зав бла­го­чин­ний.

- Не ми обібра­ли собі цього свя­ще­ни­ка, не ми бу­де­мо й ква­ти­ру йо­му да­ва­ти, - ска­зав ста­рос­та. - Гро­ма­да обібра­ла за свя­ще­ни­ка си­на покійно­го па­нот­ця, Ха­ри­то­на, й хо­че, щоб він був у Вільша­ниці свя­ще­ни­ком.

- Коли ж вла­ди­ка прис­лав вам дру­го­го свя­ще­ни­ка! - ска­зав бла­го­чин­ний.

- Коли вла­ди­ка прис­лав йо­го, то не­хай вла­ди­ка й ква­ти­ру йо­му дає, - одрізав ста­рос­та.

Балабуха сто­яв ні в сих ні в тих. Він не сподівав­ся та­кої при­ти­чи­ни, щоб йо­му до­ве­лось ма­ти тя­га­ни­ну з гро­ма­дою.

- Вже, ста­рос­то, як гро­ма­да схо­че, а но­во­го свя­ще­ни­ка не­хай прий­має, - до­во­див своє бла­го­чин­ний.

- Ба, не прий­ме­мо! Не ми об­би­ра­ли, не нам йо­го й прий­ма­ти, - знов одрізав ста­рос­та.

- Але ж но­вий свя­ще­ник бу­де в вашій церкві служ­бу бо­жу пра­ви­ти, - ска­зав бла­го­чин­ний, - він бу­де в вас за свя­ще­ни­ка.

- Нехай прав­лять: то бо­же діло, а гро­ма­да ква­ти­ри не дасть, - ска­зав ста­рос­та.

Благочинний з Ба­ла­бу­хою заїха­ли на ніч до дя­ка й там пе­ре­но­чу­ва­ли. Дру­го­го дня во­ни пішли ло церк­ви, й Ба­ла­бу­ха одс­лу­жив служ­бу бо­жу. Щоб спо­до­ба­тись гро­маді, він слу­жив по­ма­леньку, по-київсько­му, по-мо­нас­тирсько­му, дер­жав лю­дей в церкві дов­го, бив пок­ло­ни, знімав ру­ки та очі до не­ба, па­дав нав­колішки, а в кінці служ­би вий­шов го­во­ри­ти про­повідь. Про­повідь бу­ла дов­га, на давній, цер­ковній слов'янській мові, пе­ре­си­па­на текс­та­ми й та­ки­ми сло­ва­ми, як: по­не­же, по­ко­ли­ку, по­то­ли­ку. Чес­на гро­ма­да слу­ха­ла, слу­ха­ла й нічогісінько нев­тя­ми­ла. Ба­ла­бу­ха го­во­рив го­лос­но, ду­же жалібним го­ло­сом. Де­які ба­би тро­хи роз­жа­ло­би­лись од то­го смут­но­го то­ну й по­ча­ли го­лос­но зітха­ти. Але Ба­ла­бу­ха за­го­во­рив­ся, й од ста­ро­го ака­демічно­го зви­чаю з йо­го язи­ка по­ча­ли зри­ва­тись ла­тинські сло­ва. Гро­ма­да очі витріщи­ла. Ба­ла­бу­ха сха­ме­нув­ся, що він го­во­рить не в ака­демії, а в сільській церкві пе­ред му­жи­ка­ми, й вдер­жав язи­ка…

Служба скінчи­лась. На­род вий­шов з церк­ви й по­чав го­во­ри­ти про но­во­го свя­ще­ни­ка.

- Та й дов­го ж дер­жить цей піп у церкві. Вже, ма­буть, і обід пе­рес­то­яв! - го­моніли ба­би.

- Що то пак він го­во­рив? Чи про пан­щи­ну, чи про щось бо­же? - го­моніли лю­ди.

- Ат, верз щось та­ке, що й ку­пи не дер­житься; ще й на кінці за­кувікав! - го­во­рив ти­тар. - Бог з ним, з цим неп­ро­ха­ним по­пом. Не­хай собі їде, звідкіль приїхав!

Громада зібра­лась ко­ло церк­ви. Вий­шов бла­го­чин­ний і по­чав вмов­ля­ти, щоб гро­ма­да прий­ня­ла но­во­го свя­ще­ни­ка й да­ла йо­му квар­ти­ру або спла­ти­ла дім ста­ро­го свя­ще­ни­ка.

- Не хо­че­мо, ба­тюш­ко! Й ква­ти­ри не да­мо, й не спла­ти­мо грун­ту покійно­го ба­тюш­ки, - за­го­моніла гро­ма­да, - ми бу­де­мо та­ки до­ма­га­тись у вла­ди­ки, щоб Ха­ритін був в нас за свя­ще­ни­ка.

- Про ме­не, - як