Олександр Олесь - Лонгфелло. Пісня про Гайавату, Олександр Олесь

class="p1" style="">Він на Схід пішов, на Захід

І народ учив вживати

Трав цілющих при недугах.

Так довідалися люде,

Так уперше всі пізнали

Дивні тайни лікування.

 

XVI
ПО-ПОК-КІВІС

 

 

А тепер я заспіваю,

Як вродливий По-Пок-Ківіс

Баламут і Єнадізі,

Раз усе село обурив.

Як він спасся випадково,

Як тікав від Гайавати

І який кінець, нарешті,

Був пригодою і чудом.

 

Там, де ллється Гітчі-Гюмі,

Де шумить Велике Море,

На піщанім Него-Воджу

Жив вродливий По-Пок-Ківіс.

На весіллі Гайавати

Він се так шалено й дико

Танцював під звуки флейти

І так в танці розійшовся,

Що лягав пісок шпилями,

Наче хвилі в Гітчі-Гюмі.

Занудившись від гулянки,

Вийшов раз він із вігваму

І пішов до Ягу прямо,

До його пішов вігваму,

Де зібралася вся молодь,

Щоб казки-байки послухать.

 

А старий в той час присутніх

Забавляв оповіданням

Про Оджіго - про куницю.

Як вона пробила небо,

Як вона, на небо злізши,

Літо випустила з нього,

Як попереду хотіла

Досягти сього і видра,

Як борсук з бобром і риссю

На верхів’я гір спинались,

Бились головами в небо,

Били лапами, та небо

Тільки тріскалось над ними.

Як відважилась, нарешті,

І добилась росомаха.

 

«Ось як плигне росомаха,-

Говорив сусідам Ягу,-

Як підскоче, а над нею

Так все небо і надулось,

Мов весною крига в річці!

Як підскоче вона вдруге,

Небо так і затріщало,

Наче крига в повідь в річці.

А підскочила утретє -

На тріски розбила небо

І мерщій туди! За нею

І Оджіго за хвилину

Опинилася на небі».

 

«Слухай! - крикнув По-Пок-Ківіс

На порозі у вігвамі,-

Як казки сі вже обридли!

Гірше мудрих заповітів

І науки Гайавати.

Ми що-небудь зараз краще

Відшукаєм для розваги!»

 

Тут розкрив він урочисто

З шкури вовчої свій кошик

І із нього вийняв чашу

І фігури Погасена:

Томагаук, Поггевогон,

Невеличку рибу, Кіго,

Пішаки і дві гадюки,

Трьох утяток і чотири

Мідних диски, Озавобік.

І фігури всі, крім дисків,

Темних зверху, білих знизу,-

Костяні були, блискучі,

Колір їх червоний зверху,

Білий знизу, як у дисків.

 

Він поклав фігури в чашу,

Потрусив, перемішав їх,

Потім висипав на землю

І кричати став, що вийшло:

«Пішаки усі червоні!

А змія, Кінебік, стала

На блискучім міднім диску;

Разом сто і тридцять вісім!»

 

Знову все перемішав він,

Знову все поклав у чашу,

Потім висипав на землю

І кричати став, що вийшло:

«Пішаки упали білим!

Білим всі лежать гадюки!

А фігури всі червоним;

П’ятдесят і вісім разом!»

 

Так навчав їх По-Пок-Ківіс.

Так для прикладу він кидав,

Поясняючи присутнім,

Як гуляти в Погасена.

Дев’ять пар очей дивилось

І цікавістю горіло.

 

«Ех! Багато грищ, багато

І важких, і небезпечних

Бачив я на білім світі! -

Так сказав нарешті Ягу.-

Хто зо мною сміє грати,

Мусить буть занадто спритним!

Не хвались же, По-Пок-Ківіс!

Я тебе обграю зараз

І жорстоко покараю!»

 

Почалася гра, і дико

Захопились гості нею.

І до півночі, до ранку

Всі: старі діди і молодь -

На одежу, зброю грали.

І лукавий По-Пок-Ківіс

Обіграв усіх їх хитро.

Взяв убрання найдорожчі,

Бойову найкращу зброю,

Пояси, намисто, Вампум,

Взяв люльки, кисети, пір’я.

Двадцять пар очей горіли,

Як вовків голодних очі.

 

І нарешті він промовив:

«Я товариша шукаю.

Завжди - дома чи в дорозі,

Я - один, і Мешінова,

Помічник мені потрібний,

Щоб носив за мною люльку.

Все, що виграв я сьогодні,

Все намисто, Вампум, хутра,

Всю блискучу зброю, пір’я,

Все, що виграв, я поставлю

Ось на красеня на сього».

А се був юнак високий,

Молодий, веселий, жвавий,-

Сирота і небіж Ягу.

 

Як вогонь блищить у люльці,

Червоніє під золою,

Заблищали очі Ягу

Під похмурими бровами.

«Уг!» - озвався він сердито,

«Уг!» - озвалися і гості.

 

І костистими руками

Ягу стиснув міцно чашу,

Вгору високо підкинув -

І посипались фігури.

І лягли червоним вгору

Пішаки, качата, змії,

Озавобіки ж - всі чорним;

Білим - тільки рибки, Кіго,-

Всього тільки п’ять упало.

 

Усміхнувся По-Пок-Ківіс,

Положив фігури в чашу,

Спритно їх підкинув вгору

І розсипав переможно.

Білим, чорним і червоним

На землі вони блищали,

І один пішак між ними

Встав, як красень По-Пок-Ківіс,

Встав Інайнівег і свідчить

Те, що каже По-Пок-Ківіс:

«П’ятдесят! Усе за мною!»

 

Двадцять пар очей горіли,

Як вовків голодних очі,

У ту мить, як По-Пок-Ківіс

Встав і вийшов із вігваму,

А за ним і небіж Ягу.

Хлопець ніс, виносив шкіри,

Пір’я, хутра горностаїв,

Пояси, люльки і зброю,

Все, що виграв По-Пок-Ківіс.

 

«Однеси мерщій сю здобич

В мій вігвам на Него-Воджу!» -

Кинув згорда По-Пок-Ківіс,

Вахлярем махнувши набік.

 

Від паління, гри і пилу

Червоніли в його віки,

Груди дихали несито

Холодком приємним ранку.

По гаях пташки співали,

На лугах струмки шуміли,

А у грудях Єнадізі

Серце билось, щебетало,

Щебетало, наче пташка,

Як джерело в горах, билось.

Йшов селом він переможно

З вахлярем великим, пишним,

В сірій млі, в тумані ранку

І пройшов