Чарльз Діккенс - Різдвяна пісня, Чарльз Діккенс

Він відкинув край мантії, і з’явилися двоє дітей - нещасних, жалюгідних, страшних, потворних, до краю виснажених. Стоячи на колінах, вони припали до ніг Духа і вчепилися за його мантію.

- Чоловіче, поглянь! - вигукнув Дух.- Дивись, дивись на них!

Це були хлопчик і дівчинка. Худі, мертвотно-бліді, у лахмітті, вони дивилися спідлоба, як вовченята, і водночас принизливо-покірно розпласталися біля Духових ніг. На цих щоках мусив цвісти ніжний рум’янець дитинства, але якась старезна, зморшкувата рука часу спотворила їхні риси й висушила шкіру, що обвисла, як ганчірка. Те, що могло би бути престолом ангелів, стало притулком демонів - загрози всьому живому. Жодні зміни, жодні виродження, жодні таємничі перверзії віковічної світобудови не створювали, здавалося, нічого настільки жахливого.

Скрудж аж відсахнувся.

Коли ці нещасні створіння так раптово постали перед ним, він хотів було сказати, що вони дуже милі діти, але слова застрягли у нього в горлі, наче не бажали виносити на світ таку волаючу неправду.

- Це твої діти, Духу? - ось і все, що він зміг вимовити.

- Вони - породження Людини,- відповів Дух, дивлячись на дітей.- Але бачиш, вони припали до моїх ніг, просячи захисту від тих, хто їх породив. Хлопчика звати Неуцтво, дівчинку - Убогість. Остерігайся обох і всього, що з ними пов’язане, але найдужче бережися хлопчика, бо на лобі в нього написано «Погибель», і погибель він приносить, якщо цей напис не стерти. Що ж, заперечуй це! - закричав Дух, повернувшись до міста і простягнувши до нього руку.- Паплюж тих, хто говоритиме тобі про це! Використовуй неуцтво й убогість у своїх нечистих, корисливих цілях! Множ їх! І чекай кінця!

- Хіба немає їм помочі, немає пристанища? - вигукнув Скрудж.

- А хіба немає в нас в’язниць? - запитав Дух, повторюючи Скруджеві-таки слова.- Хіба немає в нас робочих притулків?

У цю мить годинник пробив північ.

Скрудж оглянувся, шукаючи Духа, але його вже не було. Коли дванадцятий удар дзвону пролунав у тиші, Скрудж згадав слова Джейкоба Марлі і, глянувши вгору, побачив величного Привида, закутаного з голови до ніг у плащ із капюшоном. Як хмара чи згусток туману, той плив над землею йому назустріч.

Дух наближався - безмовно, повільно, суворо. І коли він був зовсім близько, такою похмурою таємничістю повіяло від нього на Скруджа, що той упав перед ним на коліна.

Чорне, схоже на саван, одіяння Привида ховало його голову, обличчя, фігуру - видно було лише простягнену вперед руку. Якби не ця рука, Привид злився б із ніччю і його неможливо було б розгледіти і в мороці.

Скрудж відчув невимовний трепет, коли ця велична і таємнича фігура зупинилася біля нього. Привид не рухався і не вимовив ані слова, і Скруджеві стало дуже страшно.

- Ти Дух Майбутнього Різдва, чи не так? - запитав нарешті Скрудж.

Дух нічого не відповів, але рука його вказала кудись уперед.

- Ти хочеш відкрити мені те, чого ще не сталося, але має статися згодом? - знову запитав Скрудж.- Чи не так, Духу?

Каптур на голові Духа злегка ворухнувся, немов той кивнув. Але іншої відповіді так і не було.

Хоча товариство примар стало вже звичним для Скруджа, однак ця мовчазна фігура вселяла йому такий жах, що коліна в нього підгиналися, і рушивши за Привидом, він відчув, що ледве тримається на ногах. Певно, Привид завважив його стан, бо він на хвилю спинився, наче для того, щоб Скрудж міг прийти до тями.

Але від перепочинку йому легше не стало. Незбагненний жах пронизував його всього, як тільки він уявляв собі, що погляд Привида з-під цього похмурого савана невідступно стежить за ним, а він, як би не напружував зір, не може розгледіти нічого, крім цієї мертвотно-блідої руки й величезної чорної безформної постаті.

- Духу Майбутнього Різдва! - вигукнув Скрудж.- Я боюся тебе. Жоден із привидів, що являлися мені, не лякав мене так, як ти. Але я знаю, що ти хочеш мені добра, і я прагну до добра й сподіваюся стати відтепер іншою людиною, а тому готовий вдячно йти за тобою. Невже ти не хочеш сказати мені що-небудь?

Привид нічого не відповів. Але рука його й далі була простягнена вперед.

- Веди мене! - сказав Скрудж.- Веди! Скоро світанок, а для мене дорога кожна хвилина - я знаю це. Веди ж мене, Привиде!

Привид рушив уперед так само безмовно, як і з’явився. Скрудж пішов за ним у тіні його одежі, яка мовби піднімала його над землею.

Вони увійшли в місто - вірніше, місто, здавалося, раптово саме виросло довкола них і обступило їх зусібіч. І ось вони вже в центрі - на Біржі, в юрбі комерсантів, що снували туди-сюди, збиралися групами, поглядали на годинник, дзвеніли монетами в кишені, в роздумах крутили в руках масивні золоті печатки,- словом, усе було, як завжди, і все добре знайоме Скруджеві.

Дух зупинився біля невеликої групи ділків. Помітивши, що рука Привида вказує на них, Скрудж підійшов і став прислухатися до їхньої розмови.

- Ні,- сказав крупний гладкий чоловік із дивовижним потрійним підборіддям.- Про це мені нічого не відомо. Знаю тільки, що він помер.

- Коли ж це сталося? - запитав хтось.

- Нібито вчора вночі.

- А що йому було? - запитав третій, беручи добрячу понюшку тютюну з величезної табакерки.- Мені здавалося, він усіх переживе.

- А Бог його знає,- мовив перший і позіхнув.

- Що ж він зробив зі своїми грошима? - запитав червоновидий пан, у якого з кінчика носа звисав наріст, як в індика.

- Не чув, не знаю,- відповів чоловік з потрійним підборіддям і знову позіхнув.

- Певно, залишив їх своїй фірмі. Мені він їх не залишив, це я знаю напевне.

Жарт зустріли загальним сміхом.

- Схоже, пишного похорону не буде,- продовжував чоловік із підборіддям.- Навіть