Володимир Леонідович Кашин - Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин

справді він родовий князь. Він пік раків, відповідав невлад і ледве дочекався кінця цього довгого, виснажливого обіду. Згодом, коли вдруге і втретє побував у царстві Клави, тримався спокійніше і звернув увагу на різьблені, червоного дерева меблі, на темні великі картини у позолочених рамах, на красу кришталевої люстри, яка під тріпотливим вогнем свічок розкидала навколо сяйні промінці.

У Адамадзе знову защеміло серце чи від жалю до себе, від жалю за втрачений раєм, чи від жалю до старого, знищеного Апостолова. Та зрештою не для спогадів він прийшов сьогодні до божевільні, ризикуючи тим, що начальство довідається і не схвалить цей похід.

Старий завовтузився на лаві. Адамадзе постукав у двері. Відразу клацнув замок, і на порозі виріс санітар.

— Гляньте, що з ним.

— Ах ти! — накинувся на хворого санітар і витяг з кімнати, — Мий потім за ним!

Через кілька хвилин санітар вштовхнув Апостолова назад у кімнату. Адамадзе раптом охопив сумнів, чи вийде з його затії що-небудь. Але ні, він мусив дізнатися про таємницю скарбу, хоч би йому сто разів довелося прийти сюди.

— Павле Амвросійовичу, — почав знову з самого початку, — мене звуть Антон, я дружив з вашою донькою Клавою, ми збиралися побратися. Я бував у вашому домі. У вас була велика квартира — цілий поверх, другий, а на першому був банк, під ним підвали, сховища… Ви впізнаєте мене?

Апостолов ніяк не реагував на слова Адамадзе.

— Мене звуть Антон, а вашу доню — Клавою… Так?

Апостолов захіхікав. Блаженний усміх осяяв його лице.

— Клава, Клава, ваша дочка, Клава, — ще раз повторив Адамадзе.

Старий раптом кивнув.

Адамадзе піднісся духом. Йому навіть здалося, що вицвілі очі Апостолова спалахнули розумними вогниками.

— Ну, от і чудово, — радо промовив він. — А я Адамадзе, Антон Адамадзе, юнкер Антон, грузинський князь… Подивіться на мене, подивіться уважно. Упізнали?.. У вас у Харкові був великий Кредитний банк, який обікрали більшовики… Але ви дещо сховали… Правильно! Сховали.

Адамадзе підхопився з стільця і радо вдарив себе по стегнах.

— Адже сховали, Павле Амвросійовичу, я знаю.

Апостолов пожвавився і теж підхопився, повторюючи жести Адамадзе.

— А де, Павле Амвросійовичу, де сховали?..

Хворий і далі радо ляпав себе по стегнах і повторював: «А де? Де? Де?» Він навіть став підстрибувати в такт цим словам.

— Сядьте, — наказав, втрачаючи терпіння, Адамадзе. — Сядьте, пане Апостолов.

Оскільки хворий не зрозумів, що йому наказують, князь силоміць посадив його назад на стілець. — Сидіть спокійно, пане Апостолов, і згадуйте.

Хворий покірно закивав.

— Я — Апостол, — сказав він. — Тринадцятий.

— А Гущака ви пам'ятаєте? — спитав Адамадзе. — Андрія Гущака? Ви з ним удвох закопали золото і діаманти. Пам'ятаєте, Павле Амвросійовичу?

Той зробив такий двозначний жест руками, який можна було зрозуміти і як «так, і «як «ні», і просто непевність. І раптом старий заплакав.

Він плакав щедро, сльози рясно зрошували його бліде і худе обличчя.

— Тихше, тихше, — як міг, заспокоював його Адамадзе. Він навіть витер своїм носовичком сльози на обличчі хворого.

— Ну зарили, ну закопали, ну що з того. А плакати не треба. І де ви закопали? Під Харковом, Полтавою? У Києві? Ні? У Люботині, Мерефі, у Ков'ягах чи у Лубнах, Миргороді… — Адамадзе повільно називав мало не усі населені пункти Харківщини і Полтавщини, водночас пильно спостерігаючи за виразом обличчя хворого, сподіваючись, що знайома географічна назва викличе у нього якісь живі асоціації, якусь реакцію і це відіб'ється в очах, на обличчі.

Проте ця спроба теж виявилася марною.

Адамадзе, кленучи у душі Апостолова, гарячкове міркував, чим можна розворушити старого. Не міг довго морочитися із хворим. Це викличе, зрештою, підозру у лікарів. Тим більше що у погано опалюваному приміщенні було холоднувато, Апостолов закляк, зіщулився, очі його погасли.

Антон Нодарович згадав, що головний лікар не дозволив заносити у палату нічого блискучого, бо це спровоковує хворих. Він розстебнув сорочку і витяг невеличкий золотий медальйончик, теплий від тіла, який носив на грудях як талісман.

Навіть у сірому осінньому світлі, що пробивалося крізь грати, медальйон засвітився, заграв вогнем.

— Павле Амвросійовичу, — ще раз спитав майже благальне Адамадзе, — скажіть, де ви сховали свої діаманти, золото. Я їх вам принесу, адже ви самі не зможете їх викопати. Ось такі речі, — він показав медальйончик. — Я викопаю і вам принесу.

— Ах-ох, ах-ох, — заохкав Апостолов, немов приворожений блиском золота, не зводячи погляду з медальйона. — Бог дав, бог узяв… Ти — сатана, — розпрямившись, зло тицьнув він пальцем на Адамадзе. — Віддай! Віддай! — Він раптом кинувся на князя і вчепився в горлянку з такою силою, що той ледве відірвав його від себе і силоміць посадив на стілець, ледве стримуючись, щоб не вдарити.

— Мені холодно, — обм'як відразу Апостолов. Уся агресивність його зникла, і він знову заплакав. Великі, як горох, сльози покотилися по його щоках.

Адамадзе постукав у двері і сказав санітарові, який відімкнув їх, відвести хворого у палату. Він скинув халат, узяв на плече карабін і вийшов у прийомний покій. Віра в те, що йому пощастить вивідати у Апостолова місце сховки, похитнулася. Гіркі думки обсіли його. Згори спустився головний лікар. У очах його, що холодно поблискували, ховалися цікавість і настороженість.

— Я ще прийду, — зло буркнув Адамадзе і нагадав: — Сподіваюсь, ви розумієте, що діяльність поліції не підлягає розголошенню. — Лікар згідливо кивнув і утримався від запитань…

10

Капітан Андрійко з нетерпінням чекав слідчого Співака. У них уже відбулося кілька нарад у повному складі оперативно-слідчої групи, на яких підсумували те, що зроблено, розглянули в світлі нових фактів безліч версій, одні з яких під тиском добутих відомостей блідли, інші під впливом тих самих даних виходили наперед і захоплювали своєю, здавалось, абсолютною вірогідністю.

Співак