Володимир Леонідович Кашин - Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин

— Зброю залиште тут, — зауважив лікар, помітивши, що той потягся за своїм карабіном, — і годинник зніміть. Найменший блиск, особливо металу, зброї, може викликати неадекватну реакцію аж до нападу. Навіть у небуйній палаті. За карабін не турбуйтесь — у нас все замикається.

Лікар вийняв із кишені халата ручку і вставив її у двері. Тепер Адамадзе звернув увагу, що двері були без ручок.

Разом вийшли у довгий, білий, порожній коридор, в якому двері були по один бік, а загратовані вікна — по другий. І тут жодні з дверей теж не мали ручок.

Лікар відчинив своєю найближчі. Адамадзе побачив велику, світлу, загратовану кімнату, у якій стояло два десятки ліжок з панцирними сітками. Картина, яка відкрилася очам Антона Нодаровича, вражала: декотрі хворі лежали на залізі без постелі, яка валялася поряд, на підлозі, дехто був напівголий, у розірваній піжамі, на одному з ліжок двоє, умостившись валетом, накрилися ковдрою з головами, ще один заліз під ліжко і невідомо кому показував звідти язика. У палаті було гамірно, хтось звискував, хтось реготав, панував густий, важкий, різкий дух.

Найбільше вразив Адамадзе хворий, який, розчепірившись, як жаба, висів на решітці майже під стелею, прилипаючи усім тілом до високого вікна. Страшенно худий, виснажений, він нагадав Адамадзе зоопарк, мавп, які лазять по клітці, запнутій металевою сіткою.

— Ото Наполеон, — показав лікар на чоловіка, який, гордо схрестивши руки на грудях, нерухомо дивився кудись перед собою. — Наполеонів у нас троє. А це… — Він не встиг продовжити свою розповідь, як до нього наблизився статечний чоловік, цілком нормальний на вигляд, і перебив його:

— Я прошу випустити мене. Я не псих. Справа в тому, що мене вже вилікували, і вдома мені буде затишніше. У мене є дружина, дуже дбайлива, і вона так само, як тут санітари, зможе давати мені ліки. А потім людині треба все-таки жити в нормальній атмосфері. Чи не так?

Слухаючи цього чоловіка, Адамадзе подумав, що й справді тут тримають і здорових людей. У нього з'явилася надія, що й Апостолов не такий уже й божевільний і зможе логічно помислити, відповідаючи на його запитання. Він з нетерпінням чекав, коли лікар покаже йому Павла Амвросійовича, упізнати якого зараз сам не міг, хоч обмацував поглядом кожного хворого.

— Так, так… — заспокійливо відповів лікар чоловікові. — Маєте рацію. Ми подумаємо.

Обличчя хворого засяяло.

— Дякую вам, — зворушено промовив він. — Бо тут усі брешуть, а я не можу цього терпіти. От стоїть, — кивнув, — Наполеон! І ви щойно сказали, я чув, що це — Наполеон. А який же він Наполеон?! Ні в нього, ні у вас немає документів, що це правда, у кожному разі, я не бачив їх…

Хворий підійшов майже впритул до лікаря. Кремезний санітар з великими, як граблі, руками підвівся з табуретки у кутку палати і одним порухом відсунув його.

— Тобі все сказали. Йди на своє місце.

Лікар кивнув Адамадзе — мовляв, бачите!

— А он і ваш Апостолов, — показав на сивого, худорлявого, страшенно блідого сухенького чоловічка, що мирно сидів на ліжку у кутку.

«Апостолов?!» Адамадзе нізащо не упізнав би у цьому чоловічкові вальяжного, високого, як йому колись здавалося, солідного банкіра, батька Клави. У нього навіть майнула думка: «А може, лікар помиляється, чи це підставна особа, яку тримають тут під ім'ям Апостолова?»

— Я хочу поговорити з ним в окремому приміщенні, — заявив Адамадзе.

Лікар узяв Апостолова за руку і, як малу дитину, мовчки повів у приймальний покій, де перед цим розмовляв з Адамадзе.

— Розмова має бути без свідків, — зауважив Адамадзе, побачивши, що у кімнаті умощується на стільці громило санітар.

— За нашими правилами… — почав головний лікар.

— Мене не цікавлять ваші правила. Ви що, побоюєтесь, що хворий накинеться на мене?.. — вперше посміхнувся Адамадзе. Й справді було б смішно подумати, що маленький, знічений Апостолов завдасть якоїсь шкоди кремезному поліцаю. — Він же у вас, кажете, спокійний…

Пташине обличчя головного лікаря незадоволено скривилося, але жестом він наказав санітарові вийти, за ним і сам пішов. Адамадзе почув, як клацнув за ким замок у дверях.

Антон Нодарович скинув з плечей халат, накрив ним карабін, що стояв у кутку. Апостолов спокійно стежив за ним.

— Пане Апостолов, — намагаючись надати своєму голосу якнайбільшої приязні, почав Адамадзе, — ви, звичайно, не пізнаєте мене. Правду сказати, вас теж було нелегко признати. Скільки часу минуло! Я — Антон Адамадзе, грузинський князь, наречений вашої доньки Клави… Не раз обідав у вашому домі, в Харкові, пам'ятаєте, я тоді був юнкером…

Апостолов незворушно сидів перед Адамадзе, дивився на нього, не змигнувши оком, і невідомо, чув його чи ні.

— Ви мене чуєте, Павле Амвросійовичу?

Апостолов раптом захіхікав і враз замовк. Адамадзе потроху домальовував у своїй уяві образ колишнього банкіра. Овал обличчя, невеличка сідловинка на грудкуватому носі, ріденька борідка, якісь невловимі порухи викликали у нього стертий пензлем часу образ нареченої і цим самим підтвердили, що перед ким саме Апостолов.

— Я у вас часто бував у домі. Пам'ятаю Клаву, вашого маленького Арсена, їхню гувернантку Єфросинію Іванівну… У вас був багатий, навіть розкішний дім…

Адамадзе із співчуттям знову згадав дім Апостолова. Що зробила революція з людиною! Вона перевернула світ і знищила таких поважних, розумних людей, як цей банкір, як сам він, Адамадзе, зламавши їм життя, перетворивши кого на мерців, інших на божевільних або, як його, на одвічного бурлаку, шукача невловимого щастя.

На мить йому знову згадався той перший обід в сім'ї Клави, якого був удостоєний після тривалого захоплення дівчиною і освідчення їй. Вій почувався як на гарячій печі. Ловлячи на собі не дуже доброзичливі погляди Клавиної матері — гладкої, хворої дами, він втрачав апетит і майже не торкався вишуканих страв, які подавав підстаркуватий лакей. Обідали мовчки, лише Клавина матір, ім'я й по батькові якої він давно забув, питала його, де живуть батьки, який у них маєток, чи